Боронім нашу Церкву об’єднано

Блаженніший Патріярх Йосиф робить все можливе, щоби зміцнити єдність, щоби зміцнити основи нашої Церкви, щоби її розбудувати і щоби зробити її сильною та життєздатною. Бо ж наша Церква у країнах вільного світу має завдання не тільки зберегти своє існування, але й приготовитись до несення помочі многострадальній Церкві матері в Україні.

Якщо б сучасному проводові Апостольської Столиці залежало на тому, щоби наша Церква була сильною і гарно розвивалась, то не було б всіх тих заборон та клопотів відносно визнання Патріярхату. Папа Павло VI не виконав доручення Ватиканського Собору II, в якого Декреті про Східні Церкви написано, що: «цей Священний Вселенський Собор горячо бажає, щоб там де потрібно, були встановлені нові патріярхати…» А саме в нашій Церкві Патріярхат був дуже потрібний для самозбереження і для рятування загроженого існування Церкви, яка за вірність Апостольській Столиці принесла величезні жертви і ще далі терпить жорстокі переслідування. Слід додати, що своїм мучеництвом Українська Католицька Церква рятує престиж цілої Католицької Церкви і є її духовою окрасою.

Але як це не дивно, сучасний провід Ватикану старається саме цю Церкву мучеників розчленувати і знищити. Робить це з наміром, щоби по нашій Церкві й сліду не залишилось, знаючи що й Церква в Україні не зможе вдержатись довго, коли не буде надії на поміч УКЦеркви у вільному світі.

І ради чого? Задля звихнених екуменічних торгів із атеїстичною Москвою. Цей релігійний Геноцид проводиться на наших очах.

Нашим владикам заборонено брати участь у синодах, під час яких мали б бути вирішувані різні справи нашої Церкви; але вони беруть активну участь в римо-католицьких конференціях різних країн і рішення тих конференцій є обов’язуючими також і для різних віток Української Церкви. У «Листах до Приятелів ч. 7-8-9 із 1967 p., на ст. 18-тій др. Маркіян Заяць у статті «Тернисте питання» написав: «Перед нашими, розкиданими по всьому світі, єпархіями є дві дороги. Або об’єднатися в Українську Помісну Католицьку Церкву поза межами України, або бути, «як досі бувало». Тільки ж цей стан, «як досі бувало», стан «удільних князівств» цим разом уже довго не потриває. Якщо прийняти за певне, що єпископські конференції в латинській Церкві будуть усе більше міцніти і доведуть врешті до постання латинських помісних Церков, тоді й наші єпархії, які захотіли б далі жити «як досі було», будуть абсорбовані цими латинськими помісними Церквами». А далі на стор. 21-шій читаємо: «Наш Первоієрарх Кир Йосиф хоче реактивувати Українську Помісну Католицьку Церкву поза кордонами України, а куріяльні можновладці думають: не треба відновляти, треба приховувати, щоб і видно не було. Де приховати — в латинських помісних Церквах… Коли є в римській курії люди, яку думають, що українські єпархії треба приховувати, то це не таке дивне. Куди дивніше, що до цього погляду приєдналися наші отці Василіяни і деякі з-поміж василіянських єпископів».

Проминуло 9 років від появи тої статті і можна ствердити, що дійсно про-московські ватиканські достойники вже багато зробили в тому напрямі, щоби вітки нашої Церкви втопити в латинських Церквах різних країн. А число т. зв. «наших владик», які їм сервілістично в тій руїнницькій роботі допомагають, помітно збільшилось.

Нашу Церкву в Бразилії, а недавно також в Англії підчинено вже юрисдикції римо-католицьких Архиєпископів у тих країнах; цебто відірвано їх від Помісної УКЦеркви. Тепер щось подібного грозить нам також у ЗСА; існує небезпека, що тут створять гібридний візантійський патріярхат, куди будуть належати східні католики різних народів, включно з москалями. І в тому перетоплюючому котлі власть імущі плянують втопити нашу Церкву — отже вже й назви, яка лучила б її із Матірною Церквою в Україні, на залишиться.

Очевидно, що всі ті нечесні затії не були б небезпечні, якщо б наші владики об’єднано і відважно обороняли права нашої Церкви, якщо б вони брали участь у Синодах, де спільно і щиро радили б над розбудовуванням існуючого Патріярхату, а опісля прийняті постанови старались чесно впроваджувати в життя. Між іншим так є у наших братів Православних; але вони, згідно і прадавніми законами Української Церкви, своїх єпископів вибирають, а нам їх накидає насильно Ватикан. І саме в тому вся різниця… і трагедія Української Католицької Церкви.

Проти такого назначування єпископів виступають вже також помісні латинські Церкви. Римо-католицький священик Ендру Ґрілей у статті «Вибір єпископів» (Трентон Таймс, 22-го липня, 1976) гостро осудив практику призначування єпископів у ЗСА, у якому децидуючий голос мають такі можновладці як давніше Спельман, Гобан і Кроль; він закликає до повороту до традиційного вибору кандидатів. Також він стверджує, що можна б навіть мати застереження до важности різних єпископських призначень з огляду на зв’язані з тим «дарунки», які властиво межують зі симонією. У зв’язку з тим призначується некомпетентних людей, на базі їх корупційної вислужливости. «Право вибирати своїх єпископів є старовинним правом для всіх християн; до нього потрібно назад повернути» — написав о. Ґрілей закінчуючи свою статтю цитатою Папи Льва І, який сказав: «Той хто головує над всіми, мусить бути всіми вибраний».

Це так немов написано про ситуацію в нашій Церкві. Той факт, що не всі наші єпископи піддержують єдність Помісної УКЦеркви та не розбудовують існуючого Патріярхату є доказом, що многі із них були призначувані ватиканським проводом не на базі компетентности, але на базі вислужливости. Вони не йдуть із народом, вони навіть не розуміють потреб Української Церкви. У сучасну так дуже важну пору, в якій рішається бути-чи-не-бути УКЦеркви, вони є тільки знаряддям для розбивання єдности рідної Церкви та її ліквідації у країнах вільного світу.

А багато наших людей, не знаючи правдивих фактів, продовжують займатись славославленням тих які Помісну УКЦеркву стараються угробити і тих, які їм у цьому нехристиянському ділі помагають. Тому так важно освідомити якнайширші круги мирян, щоб нарід міг протидіяти цим нечесним ділам та нищівним заходам всяких темних сил.

В тій незвичайно тяжкій ситуації Українська Католицька Церква не має також щирої підтримки зі сторони різних професійних та громадських організацій. Якось все кінчається на словах, а дехто навіть на слова дуже скупий. Ось СКВУ призначив 1976 рік на оборону переслідуваної Церкви в Україні, але тої самої Церкви, призначеної на загладу ватиканськими союзниками Москви у вільному світі, не боронить. Тут щось не все в порядку із логікою, бо що варта на ділі така оборона, коли СКВУ не протестує коли від живого тіла нашої многострадальної Церкви в Україні відривають поодинокі її вітки у вільному світі і постепенно підпорядковують їх римо-католицькій Церкві по різних країнах. Чи на тому користає Українська Католицька Церква в Україні? Чи на тому користає Український нарід? Ясним є, що коли нашу Церкву власть імущі втоплять у перетоплюючому казані візантійщини та у латинських помісних Церквах — то рівночасно у висліді того процесу пропаде багато наших людей, то є вірних нашого обряду й Церкви.

Тому нескорені брати наші в Україні сповнені журбою за долю УКЦеркви у вільному світі гостро осудили промосковську політику Ватикану. У самвидавному Віснику ч. 7-8 «Етноцид Українців в СССР» на стор. 145 читаємо: «Нас тільки дивує, чому ватиканська адміністрація забула про українську частину своєї пастви, яку шматують голодні вовки. Чи не занадто вона погрузла у своїй кон’юнктурній матеріялістичній політиці?» У цих кількох словах сказано багато. То не тільки закид в сторону Ватикану, але це також осудження тих владик і священиків які ту політику Ватикану піддержують і проводять в життя на шкоду рідній Церкві і Українському народові. Це рівночасно осудження різних організацій, включно зі СКВУ, за те що не допомагають рятувати загрожене існування УКцеркви.

Блаженніший Патріярх Йосиф робить все можливе, щоби рятувати УКЦеркву для грядучих поколінь Українського Народу. При тому Блаженніший діє на підставі артикулів Берестейської Унії та Декрету про Східні Церкви, де ясно сказано, що ті Східні Церкви «… мають право й обов’язок рядити собою…» Немає сумніву, що якщо б усі наші владики також чесно діяли по лінії Декрету про Східні Церкви, то Патріярхат УКЦеркви був би вже визнаний Апостольською Столицею і не було б шкідливого поділу поміж священиками, не було б також поділу поміж мирянами. За роздор у нашій Церкві несуть відповідальність в першу чергу владики, так ті які свідомо руйнують Її єдність в одному Патріярхаті, як і ті, які стоять осторонь і не протидіють відважно тій шкідливій роботі, бо ж на цьому терпить ціла Помісна УКЦерква. І нераз зажурені миряни питають: «Як же це вони нашу Церкву доводять до руїни і Бога не бояться?!»

Нічого дивного, що Москва карається знищити Українську Церкву, бо ж це йде по лінії її шовіністичної політики; але до сучасного ватиканського проводу, який свідомо атеїстичній Москві помагає у руйнуванні одної із католицьких Церков, маємо великий жаль. При тому слід додати, що тяжко грішить той, хто робить кривду другим, але стократно тяжче грішить той, хто свідомо кривдить покликаючись на Бога.

Немає сумніву, що кожний, хто виступає проти встановленого Патріярхату наносить великої шкоди не тільки нашій Церкві але й Українському Народові. Це є тепер той наш фронт і потрібно зосередити всі сили, щоби можна осягнути перемогу. Противники нашої Церкви, так московська імперія як і її ватиканський союзник, є сильні. І тому й нам потрібно до цеї боротьби відповідно приготовитись. Наша праця повинна в посиленому темпі піти по лінії освідомлення тих, які ще не прозріли і на яких темноту чи обоєтність розчисляють у своїх плянах так ватиканські можновладці як і збунтовані владики. Апостоли пішли в народ і понесли світло правди. В ті давні часи це було багато тяжче робити як тепер. Наслідуючи Апостолів нам потрібно постійно інформувати про загрозливу ситуацію нашої Церкви членів всіх парафій, без огляду на те чи вони говорять ще рідною мовою чи вже тільки мовою країни поселення, і без огляду на їхні політичні переконання.

Отже наша місійна праця повинна охопити весь терен та заторкнути різні доступні нам ділянки. Але в першу чергу потрібно мати горяче непереможне бажання довести справу до побідного закінчення, поки ще час. Всяка обоятність, літеплість і половинчастість не веде до перемоги. Переможцями не можуть бути ті, які тільки на-половину бажають.

Боронити Церкву — це не гріх, але є тяжким гріхом обоятно приглядатись, як її добивають всякі темні сили і не станути відважно в її обороні.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>