В центрі життя Церкви і нашого власного життя як християн стоять Євхаристія і Божественна Літургія, у якій це таїнство звершується. Кожна людина, живучи в Церкві і практикуючи своє християнство, набуває власного сприйняття цього таїнства, виробляє своє бачення місця і ролі Літургії в житті. Існує загальне вчення Церкви про Євхаристію, а поряд із ним – наше власне, глибоко особисте сприйняття і переживання Євхаристії. Хочу по-ділитися саме такими особистими, суб’єктивними роздумами про це таїнство. Маю надію, що таке ділення буде сприйняте читачами як спонука до власної призадуми над тим, що відбувається у Літургії і якою ця Літургія має бути в нашому житті.
Літургія як свято
З огляду на історичні обставини розвитку Української Греко-Католицької Церкви її літургійне благочестя зосереджене переважно навколо Євхаристії та євхаристій ного богослужіння – Божественної Літургії-служби Божої. На жаль, такий розвиток євхаристійного благочестя пішов шляхом маргіналізації чи й цілковитого витіснення інших частин літургійного життя Церкви – Вечірні, Утрені та решти традиційних богослужінь. Деякі богослови справедливо вказують на розвиток своєрідної «євхаристійної монокультури» як у Римо- Католицькій Церкві, так і в Східних Церквах, що перебувають на орбіті її впливу. У цій «монокультурі» євхаристійна Літургія заміняє всі молитви добового кола, а також богослужіння на особливі потреби – за померлих (парастас чи панахиду), читання Псалтиря, різні благословення і т.д.
З одного боку, логіка цих змін зрозуміла: Євхаристія є центром і джерелом життя Церкви, тому посідає перше місце в Літургії. З другого боку, така абсолютизація Євхаристії надто проблематична. Бо, по-перше, суперечить переданню Церкви, в якому завжди існував баланс між різними формами богослужінь, серед яких Євхаристія була щойно вершиною складної піраміди богослужбового життя, а не єдиним його елементом. По-друге, існує проблема «педагогічна»: практика щоденної євхаристійної Літургії і причастя, щоб не стати формальністю, рутиною, передбачає дуже велику ін-тенсивність внутрішнього життя. В духовному житті існує закон зв’язку між приготуванням і звершенням: що глибше приготування, то повніше звершення. І роль щоденних, не- євхаристійних богослужінь полягає якраз у тому, щоб бути належним приготуванням Церкви до життя Євхаристією. Без них наша участь у Євхаристії ризикує стати мілкою, буденною, навіть «зухвалою» з огляду на природну неготовність кожної людини до щоденного «сходження на вершину», якою є таїнство Єв харистії. І йдеться тут не про «моральну» неготовність (перебування людини в тяжких гріхах, без благодаті і т. п.), а про непідготовленість екзистенціальну – неготовність людини до пережиття величі Дару, його глибини і багатогранності. «Євхаристійна монокультура» неправомірно позбавляє життя Церкви і духовне життя окремих її членів решти богослужінь, що несуть інше різноманітне навантаження: пока-яння, вечірньої подяки, опівнічного чування, вранішнього славослов’я, медитативного повчання у мудрості псалмів, щогодинної хвали Богові, світлого смутку за померлими…
У «піраміді» молитов Церкви Божественна Літургія і причастя є вершиною – зустріччю з воскреслим Христом і участю в Його воскресінні. Первинно Літургія – це богослужіння воскресного дня, неділі. Це богослужіння врочисте, святкове, тріумфальне. У ранній Церкві Літургію звершували у неділю та в дні пам’яті святих, особливо мучеників. На неї збиралася ціла місцева церковна громада – про якісь «приватні», «тихі» Літургії не могло бути й мови. Літургія була виявом сутності Церкви як собору віруючих у Христа, як таїнства спільноти святих. Всі ці аспекти Літургії відображені в богослужбових текстах, якими досі послуговуємося. На жаль, практика «тихих», «читаних», «замовних» літургій, «григоріанок» та «інтенцій» перекреслює автентичне літургійне благочестя Церкви і зводить Євхаристію з таїнства Церкви до акту приватного благочестя, у кращому випадку, а в гіршому – до «треби», звершуваної на замовлення жертводавців… Я не заперечую ані правомірності практики щоденного служіння Літургії, ані практики молитовного поминання і пожертв за це поминання. Однак вважаю, що слід звернути більшу увагу на святко-вий характер Літургії, її воскресний вимір, приготування до неї через інші богослужіння та певну мудру «дистанцію» і піст перед таїнством Євхаристії. Якщо Євхаристія – це свято, то навряд чи це свято може бути щоденним, адже свято передбачає приготування до нього в будні. Мені здається, що нам потрібна не лише «євхаристійна ревність» (тобто щоденне служіння Літургії та щоденне причастя), але й «євхаристійне смирення», що визнає потребу приготування, потребу заглиблення в інші богослужіння та буденний ритм життя для того, щоб Свято було яскравішим, а його пережиття глибшим. Особисто я вважаю, що оптимально служити Божественну літургію щонеділі й у свята – Господські, Богородичні, більшості полієлейних. Це дає змогу і часто причащатися, і не втрачати святкового виміру Євхаристії.
Літургія як краса
Зі святкового характеру Літургії випливає спосіб її звершення. Літургію слід святкувати (саме про це йдеться в документах Католицької Церкви і саме так служіння Літургії окреслене в багатьох західних мовах). Зайве говорити, що святкування передбачає красу, розміреність, вишуканість, урочистість. Протилежністю цього є поняття (поширене у нас часто на підсвідомому рівні) «відправляти літургію». «Відправляння» звучить майже як «відбування», як якась процедура, яку треба пройти, виконати і позбутися. Зрозуміло, що саме використання слів тут не головне (можна гарно говорити про святкування, але ставитися до Літургії без належного благоговіння). Однак при святковому підході до богослужіння стає очевидно, що воно має бути чимось особливим, містити все найкраще, на що здатна громада, яка служить літургію: мелодійний молитовний спів, виразне і неквапне читання Святого Письма, змістовна проповідь, належно облаштований храм, професійно намальовані ікони, що спонукають до молитви… Свято передбачає неквапливість, час, відведений для радісного перебування з Богом та у спільноті… Згадана «євха- ристійна монокультура» часто перетворює наші храми на «станції швидкого обслуговування» вірних, які прийшли виконати свій «недільний обов’язок» – взяти участь в Літургії. У багатьох міських церквах існує цілий «конвеєр» літургій: о 7-й, 9-й, об 11-й, 13-й… і так до самого вечора. Такий триб літургійного життя повністю жертвує «якістю» задля кількості, залишає мало місця для величної, спокійної молитви, краси богослужіння, врешті-решт, справжнього будування спільноти. Знову ж таки, я розумію, що існують об’єктивні обставини, що, Богу дякувати, наші церкви повні і наші люди все ще не втратили звичаю масово приходити до храму в неділі й у свята. Однак мені здається, що для теперішньої людини дуже важливе церковне свідчення краси, «іншості» від світу з його поспіхом і безупинним натиском. Важливим є той досвід, який здобули посли князя Володимира у храмі святої Софії: «ми не знали, де ми: на небі чи на землі». Важливі слова заамвонної молитви Літургії св. Івана Золотоустого: «освяти тих, хто любить красу (церковнослов’янською це звучить ще виразніше – «великоліпіє») Дому Твого». Важлива увага до кожного члена церковної громади і буття цієї громади разом як спільноти. Не лише стояння поряд у храмі, а й спілкування при церкві після Літургії, пиття чаю-кави, обговорен-ня певних питань, читання Святого Письма, зрештою, взаємодопомога у щоденному житті. І тому Церква не може дозволити собі поверховості, механічності богослужбового «конвеєра». Вона повинна пропонувати людям глибину і якість християнського життя. Інакше це запропонує хтось інший чи щось інше, а нам доведеться в минулому часі з’ясовувати причини чергової невдачі.
Слово і Чаша
Впродовж свого історичного розвитку Літургія «розрослася» до досить об’ємного, складного богослужіння, зітканого з цілої системи символів та обрядів. Ці об- ряди були введені в літургію задля кращого пояснення і розкриття її сокровенного змісту. Однак якщо немає адекваного розуміння тих обрядів і символів (а його, на жаль, немає в абсолютної більшості вірних через відсутність елементарної катехизації), то вони радше затемнюють первинну суть і простоту Літургії, аніж розкривають її, пояснюють. Проскомидія, численні єктенії, антифони, входи, тропарі та кондаки, відкриття-закриття Царських врат, складні ритуали – все це є лише супроводом таїнства, «акомпанементом» до того основного, задля чого церква збирається навколо Трапези Господньої. Щоб краще переживати сутність Літургії, слід розуміти, що вона складається, по суті, з двох основних частин – читання Слова Божого (послань апостолів та Євангелія, в давнину були ще читання Старого Завіту), що супроводжується поясненням-проповіддю, та Євхаристії, що включає молитву Церкви над принесеними хлібом і вином, їх освячення і споживання у причасті. Центральність Божого Слова і Євхаристійної Чаші – не просто основа структури Літургії, а й хребет, стрижень всього життя Церкви. Щоправда, Церква має численні скарби – різноманітні молитви і молитовні практики, Святі Тайни, освячення, аскетичні подвиги, богослов’я, правопорядок, іконопис, літургійний спів. Все це належить до традиції Церкви і займає почесне місце. Однак лише Слово і Чаша, дані безпосередньо Господом, є не-обхідними і достатніми Дарами спасіння, і лише на їх основі можливе здорове життя Церкви, її цілковита єдність. У розвитку різноманітних традицій помісні Церкви відрізняються між собою і виявляють свою благословенну Богом окремішність. Але у Слові Божому і в Чаші вони єдині, бо Слово дане одне для всіх, а Чаша є Чашею єднання, причастям Тіла і Крові, яке перетворює самих причасників на єдине Тіло Христове. Недарма у Літургії св. Василія Великого присутнє прохання: «А нас усіх, що від єдиного Хліба і Чаші причащаємося, з’єднай в Єдиного Духа причасті!». Ми можемо втішатися багатством та розмаїттям традицій своєї Церкви і Церков-сестер і в той же час мати повне єднання віри і причастя Святого Духа через спільну участь у Слові, Хлібі та Чаші Господніх. І навпаки, коли Слово і Чаша втрачають центральність, то на перший план виходять усілякі звичаєві, обрядові, дисциплінарні та філософські розбіжності, а то й просто християнство обростає якимось забобонами і дивними традиціями…
Літургія як свідчення
Участь у Святій Літургії для мене особисто є чимось дуже дорогим і важливим. Я не раз замислююся над тим, як передати це своїм дітям, адже відчути, засмакувати літургію непросто, і часто діти з практикуючих сімей, доростаючи до самостійності, відходять від активної участі в богослужінні. Жодного рецепта цього у мене немає. Єдине, на що покладаюся, це на наш приклад регулярної участі в недільних і святкових Літургіях. Неодноразово аналізуючи те, чому сам ходжу до храму і що мало на це моє рішення найбільший вплив, згадую знайому з дитинства сцену: батьки і бабуся з дідусем, які в неділю вранці вбираються у свят- ковий одяг, чистять взуття, збирають нас, дітей, і йдуть до церкви. Винятків з цього правила майже не бувало, окрім хвороби або дуже пильної роботи, яку не можна було відкласти. Це просте свідчення віри, скромна і непоказна постійність сформували мене чи не найбільше. З приходом у храм ми, діти, поринали в інший світ, де все було особливим, небуденним, святковим. Нам могло бути нудно, «задовго», заважко, але це були маленькі труднощі. На все життя залишилося основне – відчуття святості Господнього дня і молитви Церкви у цей день, на яку ми всі збиралися. Цей літургійний «собор» був якимось дуже затишним, сімейним – у ньому кожен мав своє місце, свою нехай і скромну, непомітну роль. У ньому не було академічної вишуканості, «стерильності», а була автентичність і непідробна щирість: стара сільська дерев’яна церква, старечі голоси упереміш із молодими, проста молитва простих людей, колінопреклоніння і тихий шепіт. У кожного свій досвід спілкування з Богом, але важливо, щоб він був живим і особистим. Можливо, я помиляюся, та мені здається, що помпезність, «офіціозність», надмірна масовість (як у величезних міських храмах) богослужінь не сприяє здобуванню такого досвіду… Так чи інакше, я переконаний, що любов до Літургії можна передати дітям і молоді лише через наше свідчення постійної участі в богослужіннях і досвід родинної атмосфери у храмі.
Тарас ТИМО, богослов, директор бібліотеки та викладач Українського Католицького Університету
