Брак сумління?

На сторінках «Українського Життя» з дня 8-го квітня 1973 р. появилась була баламутна і повна суперечностей стаття п. професора Андрія Білинського під заг. «Правна сторінка наших прав на помісність».

На вступі цієї статті професор нарікає, що його прохання, скероване до «патріярхальних політиків» опублікувати текст «Берестейської Унії» були безуспішними. Він також шукав того тексту в кількатомовій праці Плєца, в якій зібрані всі договори минулих сторіч, але про Берестейську Унію нема й там згадки. Значить, тої унії не було. Всупереч цьому, вже в дальших рядках цеї статті цитує він досить вичерпуючо текст артикулів цеї унії та й не каже, звідки він його бере. По свойому він називає їх «постулятами цього зговорення». Дальше твердить, що папа Климент VIII прийняв ці постуляти «руських єпископів», але «усно» і до формального підписання унії між папою і руськими єпископами ніколи не дійшло. Вслід за тим, такої унії, на його погляд, не було і нема і тому-то всі посилання патріярхальників, «божого люду» і наших єрархів на Берестейську Унію, як основу права на помісність, історично і документально необгрунтовані, і тому вони «не трапляють до переконання ватиканських достойників.»

Якщо вже ходить — каже він — про «деяку автономію» УКЦеркви, то її дав не папа, але польський король. Королі вимерли, Польщу розібрали сусіди, і на тім автономія греко-католицької Церкви скінчилася. Тому Професор радить нам заміняти патріярхат на єпископську конференцію і «вбудуватися» в латинські католицькі церкви країн нашого поселення, бо й так наш патріярх назначуваний папою «може бути перекінчиком» і дощенту знищити національного духа нашої Церкви.»

Отак виглядають в найбільш скондензованім змісті міркування і аргументи української людини. Це рідкісне фальшування історичних фактів ще нині наявних і багатьом добре відомих. Читачі заінтересовані в цій справі можуть знайти основну відповідь на цю фальшивку в моїй статті, поміщеній в кількох числах з кінцем квітня і початком травня 1973-го року в торонтонській «Нашій Меті», під заг. «Відповідь Професорові».

Моїх контр-арґументів в згаданій статті Професор не заперечив. Майже цілий рік не торкав більше ані Берестейської Унії, ані Патріярхату УКЦеркви. Він займався в той час переконуванням української еміграції про корисність її заяви льояльности московському комуністичному режимові в Україні. Доперва в дискусії з о. Тимочко в своїй статті з 28-го квітня 1974 р., поміщеній в «Українському Житті» під заг. «Моя відповідь о. Тимочкові», професор, числячи на коротку пам’ять Читача, знову повертає свої старі аргументи, зокрема: 1) що ми отримали нашу помісність з рук польського короля, 2) що Берестейська Унія не була двобічним актом поміж Апостольською Столицею і Єрархією Київо-Галицької Митрополії, бо третім суб’єктом тої Унії був король Речі Посполитої, 3) що по розборі Польщі наша помісність, в дальшому історичному розвиткові, залежала від світських урядів держав, в яких найшлася наша Церква, тобто Росії, Австрії і поворотно Польщі, 4) що тепер наша Церква не може практикувати своєї помісности, бо Папа сказав: ні! — і справа покінчена. Кінцеве заключення Професора таке: «до якого біса гістеризувати нашу громаду і брати відповідальність за безвідповідальні вчинки мирян?…»

У своїй книжці з 1963-року, під назвою «Світ і Ми», сторона 221, Професор писав щось цілком противного. Цитую: «В яких важких обставинах прийшлося нащадкам Рюриковичів та Православній Церкві відбивати наступи польського католицизму — загально відомо. Щоб відтяжити фронт, змонтовано концепцію безпосереднього зв’язку церковної єрархії Руси з Римом за ціну незалежности від польської католицької єрархії та збереження візантійських форм. Сподіваного відтяження ця унія не принесла, навпаки, викликала розрив в рядах православної церковної єрархії.»

З цего цитату виразно бачимо, що професор говорить про Берестейську Унію з 1596 року, що єрархія Київо-Галицької Митрополії увійшла в безпосередний зв’язок з Римом, з Апостольською Столицею, а не «з королем», ані за його посередництвом, і тим самим Берестейська Унія була двостороннім договором поміж УКЦерквою і Апостольською Столицею і «третій суб’єкт» цього договору в особі польського короля (як це нині пише Професор), не існував. Далі з цитати Професора слідує, що за визнання єрархією Київо-Галицької Митрополії авторитету Риму наша Церква одержала від Риму, а не від короля, незалежність від польської католицької єрархії. В тій точці Професор однак знова помиляється. Він пише, що наша Церква одержала від Риму незалежність від «польської католицької єрархії». Це незгідне зі змістом артикулів Берестейської Унії. В тих артикулах наголос положений на польську державну владу, на короля, його старостів і шляхту, на їх приватно-власницьке право патронату, що давало королеві і шляхті можливість втручатися в справу обсади митрополичої і єпископських престолів нашої Церкви, а це приносило їй велику руїну.

Тим я не хочу сказати, що польське духовенство було прихильне українській Церкві, але воно не мало можливости безпосередньо керувати адміністрацією і її релігійними справами.

Справляючи ту історичну похибку Професора, скажемо, що наша Церква; визнаючи авторитет Папи і його вчення в справах віри, дістала Гарантію Апостольської Столиці (на вічні часи) своєї незалежности від світської влади, себто від польського короля і його наслідників. Що більше, наша Церква одержала також від Апостольської Столиці гарантію пошанування її історичних прав, це є права вільного вибору єпископів, заховання її мови, обряду, традицій, коротко кажучи: гарантію повної її самоуправи, автономії, помісности.

Та унія, зглядно її постанови і гарантії і тепер зобов’язують і управнюють нашу Церкву, як і Апостольську Столицю і кожночасного її репрезентанта. Сам договір Берестейської Унії, без всяких дальших додаткових декретів Другого Ватиканського Собору, вповні вистачає, щоби Синод нашої Церкви під керівництвом Патріярха, зглядно Верховного Архиєпископа, вибирав своїх митрополитів, єпископів і патріярхів, укладав свої закони, рішав про свій обряд, мову і т. д. Наша Церква це одинока Церква із Східніх Католицьких Церков, яка забезпечила свої права окремими договором з Апостольською Столицею. Всі дії Апостольської Столиці, зглядно її Курії, суперечні з постановами Берестейської Унії є безправ’ям, є насильством сильнішого над слабшим, і як таке мусить бути заперечене одностайною поставою єпископату УКЦеркви і її вірними. Віримо, що до того дійде.

Повертаючи назад до Професора треба зазначити, що він в своїх писаннях і міркуваннях, один раз існування Берестейської Унії визнав історичним фактом («Ми і Світ» з 1963-го року), а другий раз її існування заперечив. Раз Унія була, а другий раз Унії не було і нема. Це нинішнє його становище. Причин таких змін нетрудно догадатися, бо він не закриває своїх поглядів в своїх писаннях на сторінках «Українського Життя» так в справах політичних і церковних нашої еміграції. І це його «плюс», грає в отверті карти і ми знаємо, з ким маємо до діла. Несподіванок нам Професор вже не робить. Всетаки він дещо задивував нас своїм твердженням, що тепер наша Церква «не може практикувати своєї помісности, бо папа сказав: ні! — і справа скінчена». Професор не шукає «канонів», політичних ускладнень, чи декретів, як це роблять в таких випадках деякі наші єпископи, але просто: папа так каже і на цьому кінець. Треба його хвалити за упрощення справи і поставлення кропки над «і». Але вже в ніякому разі не можна похвалити його за його ганебний цинізм, за його безсоромність і зухвало зневажливе трактування мирян, що криється в його питанні: «до якого біса гістеризувати нашу громаду і брати відповідальність за безвідповідальні вчинки мирян?» Після совісти Професора оборона прав УКЦеркви її вірними є «їх безвідповідальними вчинками». Дехто перед ним називав мирян анархістами, яким бракує державницького змислу і т. п., а ще інші публично зневажають найбільший авторитет нашого Народу і Церкви їх Блаженство Патріярха Йосифа Першого. Все це діється на очах «батьків народу», без якоїнебудь їхньої протидії. На питання, чому вони мовчать і ображають почування свого народу, дістаєте відповідь, що, мовляв, ми не маємо своїх жандармів, ані криміналів, і наші осуди, чи вироки не можуть мати реальної вартости. На мою скромну думку, наші вироки, якщо не можуть мати реальної вартости, то напевно матимуть моральну вартість. Треба тільки покликати до життя відповідну установу зложену з відповідальних осіб, із загально визнаним авторитетом, щось на взір ради старших (ґерузії) старинної Греції, і в її компетенцію передати видавання осудів про вчинки порушників права і моралі. Між іншими — карами за такі провини може бути виключення таких осіб з рядів української громади через моральний їх бойкот, щось на взір старогрецького остракізму. Треба спробувати цей засіб і створити цей Український Громадський Суд, і вірю, що число пашквілянтів на всі духові цінності народу вкоротці щезнуть з арени теперішного гуляйпіля, полем якого стала наша діяспора. Чим скорше тим краще. Замість змагатися за партійні програми, яких не можна реалізувати — дбаймо про правопорядок і громадську мораль серед нас. Ця вимога скерована в першу чергу до українських всесвітних і центральних організацій (СКВУ, УККА і КУК). При тім з притиском підкреслюю, що це не є мій відокремлений погляд. Це є погляд огірченого і ображеного українського народу в діяспорі, зглядно його мовчазної більшости.

Вкінці дозволю собі спитати: за яку ціну українська людина, світська чи духовна, свідомо діє на шкоду свого Народу, чи своєї Церкви. За яку ціну зневажає та українська людина тих, що працюють для добра Церкви і Народу, а зокрема Патріярха своєї Церкви і мирян, що боряться за її історичні права? Чи на це вистачає сам брак совісти, чи діють ще якісь інші компоненти?! 

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту