Букет фіялок Аничці на прощання

У Кергонксоні відійшла у вічність 10 квітня 1994 року бл. п. Анна Любинська з дому Пилип.

Моє знайомство з Аничкою — так ми її в школі кликали — є ще з гімназійних років, коли ми жили в інтернаті в Модржанах коло Праги. В гімназії більшість учнів були із Закарпаття, також там були діти емігрантів з Чехії, Німеччини, Франції, а згодом до Праги приходили учні й з Галичини. Це були роки нашої молодости, коли світ сміявся до нас, хоч довкруги нависали темні хмари війни. При кінці 1939 року кордони Закарпаття були закриті, і вже не можна було їхати ані туди, ані звідти, хоч ми думали, що та ситуація зміниться і ми будемо могти їздити на шкільні вакації додому.

В міжчасі в гімназії ішла рігорозна наука, і ми були зайняті як наукою, так і соціяльним життям. У той час у Празі була вся влада Карпатської України, включно з президентом о. Августином Волошиним, який приходив до гімназії кілька разів правити богослуження. Тоді директором школи був Августин Штефан, бувший міністер освіти.

Гімназійний хор, в якому співала Аничка, ходив на Різдво колядувати президентові до його віллі в Празі, де нас гостили горіхами, печивом, яке подавала сестра монахиня. В квітні 1945 року школа разом з її директором Августином Штефаном, професорами й учнями — хоч ті, що мали родичів, розійшлися по домах — виїхали транспортом з Праги у напрямі до чеських кордонів, а відтак до Баварії. Подорож була не без пригод, нас на чеських кордонах розбомбили, а потім обстріляли — мені куля попала в рукав і спинилася в підшивці плаща. Після того ми лишилися під синім небом, але живі і з труднощами дібралися на тягарових автах до Авґсбуроґу, де зразу почалася наука.

Невеличке число матурантів — між ними і Аничка — здавали матуральні іспити, і після того наші дороги розійшлися, бо я мала ще два роки ходити до школи. В 1947 році, коли я здала матуру і вступні іспити до університету в Гайдельберзі, я дістала від Анички запрошення на її весілля, що мало бути в Реґенсбурзі. На весілля я не могла прибути, бо це був мій перший семестр і вже йшла наука, однак прислала привіт і оправдання. Більш, ніж рік, після того я до Реґенсбурґу таки на весілля прийшла, бо я була дружкою моєї однокласниці Люби, на цьому весіллі була Аничка і її чоловік Лев Любинський — кандидат богословії.

Потім я їх відвідала вдома, де вже знайшла родинне гніздо, бо в колисці було немовля, їх перший синок, якого Аничка дала мені потримати. Коротко після цього наші дороги не розійшлися, а між ними стала прірва, бо Аничка вже з чоловіком і дитиною поїхала на північний континент, до Америки, а я на протилежний і найдальший південний континент, до Австралії. Так ми стратили зв’язок протягом кількадесят років.

Збігом обставин, в 1983 році, коли я приїхала до Америки, до Стемфорду, на висвячення нашого сина о. Олександра, якого висвячував Владика Василь, я знову зустріла Аничку, а щобільше, її муж всечесніший о. Лев Любинський (тепер вже покійний) співправив з нововисвяченим ієреєм, його першу Службу Божу. Також і цим разом я їх відвідала вдома, а точніше в парафії в Нью-Брітен, де о. Любинський був настоятелем. Син, якого я колись в Реґенсбурзі тримала на руках, уже був одружений, а інших двоє дітей вже працювали і жили в іншому місці. З ними була їх найменша дитина — донечка Ліда, яка якраз закінчила середню школу і чекала на вступ до каледжу.

Говорили ми з Аничкою до пізньої ночі, доки нас не застав світанок, хіба ж ми знали, що це вже була остання зустріч?

Ми, її шкільні приятелі, шлемо закарпатській чічці Аничці з Великої Копані букет фіялок на останнє прощання. Нехай Аничці і її другові життя о. Леву земля буде пером.

Калина Кенез
Австралія, 1994

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>