Свіжий номер

1(501)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Чергова атака Москви на Українську католицьку Церкву*

«Коли б ми замовчали (…), ми зрадили б (…) нашу відповідальність», — гідно і з огірченням пояснює причину своєї «Заяви» з 8 червня ц. р. Первоієрарх Української Католицької Церкви, Йосиф, Патріярх і Кардинал.

Замовчати про те, що сталося, неможливо, бо недавно опубліковане листування між Папою і Московським патріярхом має надто глибоке підґрунтя. Листування, переростаючи межі УКЦеркви, змушує застановитися над ним не тільки українські Церкви, але й ширше громадянство. Найголовніше ж для православних, — ще раз ствердити загарбництво Москви і ролю у цьому її патріярха, несхибного виконавця російської імперської політики.

Московський патріярх Пімен, у листі до папи Павла Івана ІІ, висловлює протест проти діяльности (себто й існування) у Вільному світі УКЦеркви. Патріярх, — хоч про це у листі він виразно не згадує, — протестує проти освідчення Синоду ієрархів УКЦеркви з 2. грудня 1980 р. про неканонічність т. зв. Львівського «собору» 1946 року, на якому було насильно зліквідовано Греко-Католицьку Українську Церкву і уневажнено акт церковної унії з Римом з 1596 р.

Як твердить у листі Московський патріярх, деклярація Синоду ієрархів УКЦеркви з грудня 1980 року «створює настільки небезпечне напруження у стосунках поміж Римо-Католицькою і Російською Православною церквами, що воно може бути назване не інакше, як трагічним, через ті руїнницькі наслідки, які воно може внести у взаємовідносини двох (…) Церков».

Українська Православна Церква завжди заявляла про неважливість ухвал Львівського собору 1946 року, окреслюючи його собором неправди (лжесобором). Такий погляд православних українців офіційно ствердив ще у р. 1946 найвищий духовний орган Української Автокефальної Православної Церкви, — її Собор Єпископів, на першій сесії Собору Єпископів УАПЦ на чужині, що відбувся 14-17 березня 1946 р. у Західній Німеччині. Згідно з внеском Єпископа Мстислава, було схвалено висловити найгостріший протест проти насильної ліквідації Укр. Греко-Кат. Церкви.

Звичайно, голос православних — непоправних супротивників московського лжепатріярха — Москва збувала мовчанкою. Надто невигідно було ствердити, що православні українці не визнають насильної ліквідації сестринної УКЦеркви. Невигідно було й повідомляти про пізніші — висловлені вже в Америці — побажання православних, щоб Папа сповістив про уневажнення сумної пам’яті акту 1946 р.

Голоси УКЦеркви з вільного світу Москва також легковажила, — аж доки ці голоси не пролунали у самому Ватикані, себто у одному з світових центрів. Лист патріярха Пімена так і стверджує: «Зміст і дух Деклярації (…) роблять спробу переглянути і нарушити сучасну структуру Російської Православної Церкви». Тому патріярх дораджує Папі «відшукати вихід із створеного небезпечного для наших двосторонніх відносин стану».

Виявляється, що «небезпечне» становище може витворити й мала — поза Батьківщиною і впливами на світову політику — Церква вже самим фактом свого існування. Нічого не змінилося з часів Шевченка, який писав про те, як вилину Росію «сакля в очі коле: чого вона стоїть у вас, не нам дана? (…) Чом ви нам платить за сонце не повинні!» Чому — затривожились у Кремлі і в патріярхії — що десь у світі є якісь церкви, яких ми покищо не можемо фізично знищити?

Це лише одне обличчя справи, — є ще інші, не менш понурі й вимовні. Між ними — погрозлива вимога патріярха Папі: «Я настійно прошу і переконую Вас без зволікання розпочати такі дії, які не тільки що не додали б вагомости Деклярації, але 5 повідомили Церкви про те, що Ваша Святість не благословляє і не сприяє вибраному українськими католицькими єпископами шляхові відносин поміж Церквами сьогодні».

Ще інша сторона листування — його стиль і тон. «Я очікую — пише патріярх — якнайшвидшої відповіді. Точнісенько так могли писати певні перемоги російські царі чи пишуть московські диктатори своїм сателітам, а Гітлер — безсилим президентам. Папа ж відповідає грізному патріярхові так, як міг би відповідати заляканий голова Чехословаччини московському можновладцеві. Лист з Ватикану делікатно заспокоювальний: «я поспішаю відповісти у такому ж дусі братерської і християнської відвертости (…) Запевняю Вас, Ваша Святосте, у найщирішій і братерській любові.

Узгіднений з тоном і зміст папської відповіді з запевненнями, що рішення Синоду Єпископів УКЦеркви Ватиканом (Святішим Престолом) не були схвалені і тим самим позбавлені будь-якого офіційного характеру. Рівнож було вимагано не публікувати і не розповсюджувати ці документи. Жадний орган Святішого Престолу не згадав про це».

Отож, сподівання не тільки українців-католиків, але і православних, що Ватикан офіційно засудить і відкине постанови собору 1946 року досі не здійснились.

Бажання Ватикану зберегти у таємниці Декларацію Синоду як рівнож свої розмови і листування з Москвою — вимовне і затривожливе. Опублікування Москвою цього листування (чи не для того, щоб несподіваним наскоком зашахувати Рим) було попереджене візитою у Ватикані двох впливових ієрархів російської патріярхії, що з них одним був Ювеналій, голова Відділу зовнішніх церковних справ патріярхії. У грудні 1980 року московські висланці мали розмову з Папою і отримали від нього листа до свого патріярха, датованого 16 грудня 1980 p., який був пов’язаний з листом патріярха з 21 травня 1980 р. Ці, ще неопубліковані листи і розмова з представниками патріярхії приспішили дальше листування, себто два чергові листи, що їх вміщено у офіційних виданнях Московської патріярхії.

На лист Папи негайно, бо лише через один тиждень, 22 грудня 1980 p., вислано відповідь Патріярха, на яку через місяць (24 січня 1981 р.) виготовлено черговий лист Папи.

Листування затримувано у таємниці чотири місяці і, можливо, затримувано було б і далі, якщо б Москва не добачила для себе користи його оголосити.

Сила і слабість, нахабність і делікатність, дві культури, два світогляди, — усе це ще раз ствердилось у згаданому листуванні.

Рим не відважився відповісти Москві словами КҐБ-івського патріярха, — що його лист і вимоги — це втручання у внутрішні справи Католицької Церкви. Натомість Москва вважає, що згадка про собор 1946 p., який відбувся у середовищі Греко-Католицької Української Церкви, в українському місті Львові, яке перед тим ніколи не належало Росії (та й тепер офіційно Росії не належить), є втручанням у справи Російської церкви.

Висловлено ясно і погрозливо.

Поділитися: