Чеський самвидав про Українську Католицьку Церкву і Патріярха Йосифа

У чеських самвидавних матеріялах під назвою: «Інформації про Церкву» у числах 3, 4 і 10 за 1985 р. є надруковано в 3 і 4 числах стаття на продовження під назвою «Документ про життя Католицької Церкви на Україні», у якій говориться про історичні факти нашої Церкви та вияви живучости її під сучасну пору. А в 10 числі є стаття під назвою «Ісповідник Віри», яка присвячена Патріярхові Йосифові, що її друкуємо в українському перекладі в цьому числі. Хоч в деяких місцях є незначні неточності, але в основному є вірна інформація. З цього видно, як підходить чеський автор до проблем нашої Церкви. Хоч нашу Українську Католицьку Церкву у більшовицькій дійсності, де існує свобода слова, думки і віровизнання — правда, тільки на папері — поставлено поза буквою закону, але вона існує — живе і розвивається, і про це знають не тільки у вільному світі, але також країни, що перебувають у комуністично-московській орбіті. Тут друкуємо тільки одну статтю, а інші надрукуємо у черговому числі.

Редакція

Ісповідник Віри

Кардинал Сліпий, колишній архиєпископ і митрополит Львівський, помер у Римі 7 вересня 1984 р. Цей муж напевно належить до незабутніх постатей Католицької Церкви нашого сторіччя, подібно як польський Примас кардинал Вишинський, мадярський Примас кардинал Міндсенті та з нашими кардиналами Бераном і Трохтою. Коли б ми шукали слова, якими би нам вдалось схопити життя кард. Сліпого, ми мусіли б довго роздумувати. Було це життя позначене і ведене вірністю під кожним оглядом. Вірністю Вселенській Церкві та вірністю Українській Церкві. Заслуговує на те, щоб ми згадали головні подвиги життя цього вірного Слуги Божого.

Йосиф Сліпий народився в 1892 р. в Західній Україні, яка тоді належала до Австро-Угорської монархії. По середньошкільних і богословських студіях у 1917 році був висвячений на священика, коротко перед постанням Радянського Союзу. Львівський архиєпископ-митрополит вислав молодого талановитого священика до Іннсбруку, а відтак до Риму, щоб він закріпив свої богословські знання. В Іннсбруку досягнув докторського титулу працею «Поняття вічного життя у євангелиста св. Івана». 1922 року повернувся на рідну Україну, де працював як професор богословії у Богословській семінарії, а пізніше і як ректор тієї ж Семінарії. З того часу появилась низка його публікацій в галузі богословії. В 1939 р. був висвячений на єпископа, по смерті архиєпископа став його наступником у львівській єпархії. Тоді Львів вже від початку війни належав до СССР. До німецької війни не мав легкого життя, але справжню хресну дорогу зазнав по закінченні війни. Пробував найперше договоритись з радянською владою. Післав до Москви чотирьох священиків з завданням представити бажання уніятської Церкви і передати 100 тис. рублів, що їх зібрали українські католики для допомоги пораненим воякам Червоної Армії. До договору однак не дійшло.

Навпаки, 11 квітня 1945 р. був ув’язнений архиєпископ Сліпий, а рік пізніше засуджений на вісім років ув’язнення і примусової праці. Так почалась одисея у більшовицьких тюрмах і концтаборах, яка тривала цілих 18 років. Тому, що по відбутті восьмирічного ув’язнення слідували три дальші засудження. Останнє було в 1962 році. Два рази під час цих довгих років ув’язнення Кремль пропонував архиєпископові Сліпому свободу під умовою, що він перейде на православ’я або хоча відречеться титулу Львівського архиєпископа. Однак, ув’язнений Ісповідник Віри всі ці пропозиції без вагання відкинув.

Після того, по 18 роках ув’язнення, несподівано відкрилась дорога до свободи. В час, коли за Хрущова здавалось, що в Росії почне віяти новий свобідний вітер, вдалось Папі Іванові XXIII визволити Митрополита Сліпого. За посередництвом американського журналіста, який знав особисто Хрущова, Іван XXIII зазначив секретареві компартії, що звільнення архиєпископа Сліпого буде прийняте Апостольською Столицею як дружній жест. Хрущов погодився, однак, за визволення треба було заплатити високою ціною, як у випадку з кард. Бераном. Архиєпископ Сліпий мусів покинути СССР, не побувавши навіть на рідній У країні. Був йому тоді вже 71 рік. Іван XXIII післав до Москва монсеньйора Вілебрандса, щоб вияснив архиєпископові ситуацію і разом з ним приїхав до Риму. Архиєпископ спершу відмовився від таких передумов, сказавши, якщо б він зрікся львівського архиєпископа і митрополита і виїхав за кордон, українці-католики це пояснювали б, як визнання псевдо-синоду з 1946 p., на якому було вимушене відірвання УК Церкви від Риму і проголошено воз’єднання з руською православною Церквою. По дискусіях, застанові й молитвах прийняв бажання папи. Однак виявив бажання перед відлетом з Москви поїхати до Львова, своєї єпархії, зустрінутись з вірними, але й це йому не дозволили. При прибутті до Риму 9 лютого 1963 p., тяжко поскаржився: «Викинули мене, як злочинця. Не хотів я від’їхати і залишити моїх вірних, якби це здавалось, що я бажав зберегти свою шкуру».

У хвилинах цього нелегкого рішення, яке рішило дальшу майбутність 71-річного львівського архиєпископа, виникло вірно кілька прикмет поваги до цього неустрашимого Ісповідника Віри: глибокий змисл відповідальности, який йому надавав його архиєпископський сан, любов до рідної України і своїх земляків, а понад усе вірність Церкві і послух папі — її голові. Іван XXIII прийняв його в довшій приватній авдієнції і подарував йому свою фотографію, на який написав речення з наслідування Христа: «Щаслива та година, коли Ісус кличе від сліз до душевної радости»…

Наступник Івана XXIII, Папа Павло УІ, іменував бувшого львівського архиєпископа кардиналом. Він не залишився у Римі бездіяльним. Брав участь у засіданнях Другого Ватиканського Собору, а також кількакратно промовляв, особливо під час дискусії про релігійну свободу. Відвідав українців-католиків у США, Канаді й Австралії. Заложив у Римі студійний осередок св. Климента-Папи, який має удержувати і оживляти традиції українського народу, і загалом став з’єднуючим чинником та речником українців, розпорошених у західньому світі. Роки, які йому Господь подарував ще прожити, — було їх 21 — не були вони без гіркоти. Кардинал Сліпий тяжко переносив, що по Вселенському Соборі Ватиканському II, на якому часто говорилось про питання релігійної свободи, про українську уніятську Церкву часто призабувалось. На єпископському Синоді 1971 р. пригадував, що українці-католики завжди були вірні католицькій Церкві, однак, вони не одержували достатньої допомоги від церковної ієрархії. «Українці-католики дальше є пререслідувані, і ніхто за ними не заступається», — скаржився він. І не оминув жодної нагоди, щоб не звернути увагу на страждаючу Церкву в Україні. 7 червня 1977 р. він написав листа до президента Америки Картера, в якому його просив, щоб заступався за релігійну свободу українців-католиків згідно з заключеними Гельсінкськими Угодами. В 1978 році коротко перед вибором папи післав довгий лист єпископським конференціям цілого світу і представникам дипломатичного корпусу при св. Столиці, у якому представив і наголосив переслідування католиків на Україні.

Чутливою справою під час його побуту в Римі було питання українського патріярхату. Кардинал Сліпий кількакратно висловив бажання, щоб йому був признаний титул українського патріярха та щоб Патріярхат охоплював усіх українців як закордоном, так і в СССР. Бажання створити самостійний український Патріярхат висловили кількакратно українці віруючі в США і Канаді у проханнях, висланих папі Павлові VІ та владикам на Синоді 1971 р. Українські єпископи з цим проханням звернулись до Павла VІ. Він це питання передав спеціяльній кардинальській комісії до переглянення, а в листі з 10 квітня 1971 р. відповів, що їх бажання не може задовольнити. Причиною відкинення прохання владик був канонічний декрет Собору Ватиканського II про Східні Церкви, де говориться, що можна створити новий патріярхат, однак вони мають бути прив’язані до певної території, але головною причиною відкинення було побоювання, щоб відновлений український патріярхат не став перешкодою в екуменічних! зв’язках з православною російською Церквою, побоювання дуже обгрунтоване тому, що представники московської православної Церкви кількакратно заявляли, що це привело б до погіршення ситуації для католиків латинського обряду в СССР, зокрема у прибалтійських державах. І в цьому випадку кардинал Сліпий доказав свою вірність Церкві, хоча не з легким серцем.

Про кардинала Сліпого можна сказати те, що читаємо в життєписі кард. Трохти, що є і залишиться символом воюючої Церкви у повному розумінні цього слова, як цей вираз розуміє католицьке богословіє. Кард. Сліпий воював словом і ділом за зовнішню свободу католицької Церкви на Україні, щоб вона могла голосити Євангелію і в комуністичних державах. Але воював своїми терпіннями, жертвами і молитвами, якими було позначене його життя. В 1980 році, три роки перед своєю смертю, написав у своєму звідомленні про життя, страждання і вірність українських католиків: «Наша Церква в СССР начислює принаймні 4 мільйони вірних, які залишились вірними Римові. їх віра є так певна, що приносить багаті плоди. Атеїстичній системі не вдалося знищити віри».

Кард. Сліпий помер 7 вересня 1984 р. Гомілія служилась за звичаєм Східньої Церкви 40-го дня по смерти кардинала, Святіший Отець його схарактеризував як мужа незламної віри, єпископа мужньої відваги, свідка героїчної вірности і визначної особистости Церкви.

(Далі буде)

д-р Е. Беначек

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt