Чому?

(На марґінесі українських святкувань в Римі 1979 p., номінації
на митрополичий престіл у Філядельфії
і візитації Святішого Отця Івана Павла II в США)

Ось це, коротке запитальне слово — чому — стоїть переді мною від пам’ятної п’ятниці, 21 вересня 1979 р. коли ватиканське радіо в першій годині дня подало, що на філядельфійського митрополита назначено о. Мирослава Любачівського, себто чотири години перед офіційним започаткуванням ювілейних святкувань у Римі, соборною архиєрейською Службою Божою і по сьогодні воно не уступає. Це слово все стоїть перед моїми очима, все кричить і домагається відповіді на це чому, чому? Такої вістки ніхто не сподівався. Радше перед всіма зібраними прочанами, які з пошани до Патріярха Йосифа так численно з’їхались з усіх усюдів стояло питання, а чи Святіший Отець прийде до нас і поблагословить по-батьківськи нас зібраних? У всіх було більше, як переконання, що Святіший Отець прийде, бо ж в нього і відчуття, і любов, і зрозуміння до тих, що так багато потерпіли — втративши все, але одне зберегли — віру в Христа Господа Бога і нашу Покровительку Матір Божу. Цієї віри не може ніхто від нас забрати, вона останеться навічно з нами. Ось це надмірне і більш, як певне сподівання, було підперте аргументом, що тому десять років Святіший Отець Павло VI був нашим неоціненим гостем, то напевно Папа Іван Павло II, що є Папою слов’янином, прибуде. Контраст, сподівань з несподіваною вісткою про номінацію, яка навіть не узгіднена з Патріярхом Йосифом була розторощуючою. Піднесений настрій, що був створений на спільній аудієнції у Папи Івана Павла II на площі св. Петра, де Папа нас вітав старим традиційним привітом — Слава Ісусу Христу, підкреслюючи при тому, що українські прочани зібрались тут у Римі, щоби гідно відзначити сорокріччя хіротонії улюбленого Кардинала Йосифа Сліпого. Хіба ж це всім було відомо у ватиканських колах і напевно Святішому Отцеві, що ця вістка і в такий час не спричиниться до піднесення святочної атмосфери серед українських прочан а тим більше для нашого Дорогого, Любого й Незаступимого Патріярха Йосифа. Немає найменшого сумніву, що номінація не сталась без благословення Святішого Отця Івана Павла II. Якщо вже не можна було в цій справі консультуватись з нашим Патріярхом Йосифом, бо ж до речі нашій Помісній Церкві прислуговує інше право — право самовибору, то хіба ж можна було зачекати з проголошенням номіната. Якщо можна було обходитись без митро­полита більше, як три четверті року то можна було ще зачекати тиждень, чи навіть кілька днів — після святкувань. І як би не втікати від себе самого, але насилу висувається питання чому так? Чому перед самими святкуваннями? Чому така неувага до людини, яка все своє життя віддала за віру і прив’язаність до Апостольської Столиці? Чому властиво такий вияв «християнської любови»? На моє настирливе чому, чому не знаходжу відповіді, а ті, що могли б на нього легко відповісти мовчать! Але не залежно від цього ось це чому мене не покидає, воно в мене викликало і викликає рефлексії, вони можуть бути чуттєві, але вони є людські й щирі.

Роздумуючи над багатьома моментами, що мали місце в нашій Церкві за останнє десятиріччя, ось ця дрібничка, себто час проголошення номінації митрополита на Філядельфійський Престіл розкриває багато, включно з ватиканськими формулками про т. зв. юрисдикцію Блаженнішого Патріярха Йосифа, якою обмежується тільки до Львова. Цю формулку дехто за ними повторяє. До речі, ця формулка не видержує жадної критики ні формально, ні фактично, бо в дійсности не існувала львівської митрополії, але була Київська митрополія, але в момент, коли Київська Митрополія не могла сповняти своєї влади з причин російської окупації то митрополію перенесено до Галича і вона тоді мала назву Києво-Галицька Митрополія. Чому тепер створено нову формулу то це тільки один Господь знає і Ватикан, а всі видющі можуть побачити де зарита собака. Все це вигадки Ватикану і це в незаперечною правдою! Але ж це окрема тема, яка вимагає не побіжної згадки, а солідної праці. В даному випадку не ідеться мені про юрисдикцію, а про факт проголошення номінації, яка не мала нічого спільного ні з юрисдикцією, ні з християнською любов’ю, ні з жадною окремою увагою до нашої Церкви, радше можна тут говорити про щось проти­лежного. Звичайно, що за проголошення номінації в такий час не можу скидати вини, чи обвинувачувати Папу Івана Павла II, бо це могло статись без його відома, себто, це могли зробити нищі куріяльні чинники, які бажали «по-християнськи» привітати нашого Дорогого Ювілята Патріярха Йосифа, а поруч з тим численно зібраних українських прочан. Таке може статись у центрі вселенського християнства, в Римі!

При цьому слід мати на увазі такі факти: Святіший Отець Іван Павло II не прибув на наші святкування, хоч такі запрошення були вислані. Не було привітання з Апостольської Столиці, як також для ювілеїв нашої Церкви, а зокрема Патріярха Йосифа, принаймні такого привіту не відчитували. Святіший Отець не уділив окремої авдієнції для українських прочан в Римі й не відгукнувся на нетактовне й «нехристиянське» потягнення Ватикану. Може хтось сказати, що Святіший Отець Іван Павло II про це нічого не знав, що все це сталося поза його плечима. Так, це все можливе, але Святіший Отець Іван Павло II одержав з рамени Президії Українського Патріярхального Світового Об’єднання (УПСО) стосовну телеграму в якій був висловлений наш жаль. (Текст телеграми був надрукований в попередньому числі журнала). Підкреслюю ці моменти, щоби в нас був виразний образ, щоби ми не жили у світі мрій, які розбігаються з дійсністю.

Тут також слід згадати відомого листа Святішого Отця Івана Павла II до Блаженнішого Йосифа, який був також друкований на сторінках нашого журнала, а який «Осерваторе Романо» надрукувало, щойно після повороту Папи Івана Павла II з Польщі. В цьому листі Святіший Отець Іван Павло II звертався до Блаженнішого Йосифа, як голови Помісної УКЦеркви. Ми про це нічого не почули з уст Святішого Отця Івана Павла II у катедрі Непорочного Зачаття у Філядельфії. Говорити про єдність нашої Церкви, це гарно, але скільки для цього зроблено? Ось так рефлектуючи і ставлячи питання запитанням і бачите, як слова далекі від дійсности, від покриття конкретними фактами. Легко говорити компліменти для держав, що мають силу але тяжко, сказати слово в обороні покривджених, а куди тяжче для покривджених подати допоміжну руку. Далекий від цього щоби в будь-який спосіб знеславлювати Папу Івана Павла II, який належить до непересічних людей нашого часу, є великою індивідуальністю з незаперечною харизмою, що в нашому журналі вже було не раз підкреслено при нагоді підсумків його поїздки до Мексика й Польщі. Перед нами українцями стояло відкритим питання — як Папа Іван Павло II буде ставитись до нашої Помісної УКЦеркви та Патріярха Йосифа? На це питання я давав сам собі відповідь,такого змісту — найближча номінація на митрополичий престіл у Філядельфії буде незаперечною і прямою відповіддю на наше питання. Якщо Папа Іван Павло II візьме до уваги поданих кандидатів на Митрополита до Філядельфії Патріярхом Йосифом або хоч буде консультуватись з Патріярхом в цій справі то, це буде ознакою, що новий Намісник Христа не бажає продовжати звісної практики по відношенні до нашої Церкви Папи Павла VI, яка, на жаль була, назвавши грубо, скандальною. Номінація сталась, на жаль навіть без порозуміння з Патріярхом Йосифом, це означає, що практика Папи Павла VI по відношенні до нашої Церкви не завмерла. На жаль її продовжує папа слов’янин. Вузол розв’язаний і тепер тільки треба дивитись відкритими очима. Це тільки повинно нас переконати в тому, що ми мусимо дальше працювати і безпартійно змагатись за наші права.

Слід мати на увазі, що Папа Іван Павло II бажає блистіти, це нормально тільки воно не все виходить. Пригадується мені одна з промов Папи Івана Павла II під час його побуту в Польщі, де він сказав, що поляки завжди шанували «традиції християнського сходу». На жаль мова історичних фактів є протилежною до сказаного. В це красномовство можуть повірити ті, що не знають відносин й фактів історії Польщі з Україною чи Білоруссю. Мало цього, Папа Іван Павло II дуже добре знає, як шанувалась «традиція християнського сходу»,тоді коли він був єпископом, а згодом архиєпископом і кардиналом Кракова. Підкреслюю цей момент не для того, щоби робити українсько-польські порахунки, але щоби підкреслити, що не можна робити з чорного біле й навпаки, а тим більше цього не варто робити Папі Іванові Павлові II.

Не можна сказати, що немає зовсім жадних змін, але вони такі незначні, що про них не приходиться говорити. Ось наші владики можуть разом зійтися, правда не на синод, але на Синодальні Наради, це «досягнення»! Несподівана номінація, яка теж була несподіванкою для наших єпископів розвіяла всякі сумніви, сподівання і надії.

* * *

Здавалось, що в атмосфері величавих святкувань забудеться це настирливе питання «чому»? В пам’ять врізалась п’ятниця, 21 вересня 1979 p., велике свято — Успіння Матері Божої, це був перший день українських ювілейних святкувань. Як тільки пронеслись прекрасні мельодії нашої св. Літурґії забулось все і забулось навіть те, що це діється в Римі. Багато священиків, владики і миряни творили ось цю гармонійну концепцію Вселенського Собору Ватиканського II — «Божий Люд». Це неповторний момент, бажалось його таким задержати довго, довго. На цьому тлі проповідь Митр. Максима Германюка не прозвучала в дусі його виголошеного слова на Синодальних Нарадах, а шкода. Мирянський люд не тільки від нього цього очікував, але він цього потребував. Слова проповіді не супадали з величністю свята і величчю хвилини. Було б добре, якщо б концепція Ватиканського Собору II — Божого Люду проявлялась також в гармонійному одномислію. Якщо ж ідеться про проповіді то вони все викликають багато побажань, щоби їх рівень піднісся.

І знову цілий кадр картин. Багатокольоритний, а може забагатокольоритний ювілейний концерт. І знову питання чому аж три промови, які забрали цілу годину і сорок хвилин часу? Чому дві деклямації того ж самого автора? Чому… В укладанні програми академії — концерту бракувало виміру часу і троха естетично-мистецького смаку. І закінчення ювілейних святкувань,, а саме, яким був ювілейний бенкет ставив перед багатьома його учасниками чому так?.. Чому два президіяльні столи мали таку репрезентацію? Поставмо і таке питання, якщо вимагаємо для себе пошани то повинні в першу чергу шанувати самі себе, це незаперечна правда. На жаль під тим оглядом були недомагання і стоїть питання чому? Такі й подібні рефлексії виринали в дорозі на летунський майдан. Здавалось, що вже у літаку все забудеться, але не так укладалось.

* * *

Їдучи в дорогу захопив з собою працю Адама Міхніка «Косьцюл, лєвіца, діялоґ», яка появилась заходами польського Літературного Інституту в Парижі. Автор порівняльно молода людина, 1946 р. народження. Належав до головних організаторів заворушень польської студіюючої молоді, що є відоме під назвою «березень 1968 р.» За це дорого заплатив. Був виключений з університету і відсидів півтора року у в’язниці. Після цього приходилось йому працювати фізично. Згодом одержав дозвіл на позаочні студії, які закінчив. Дописував до різних газет в Польщі підписуючи псевдонімом. Працю: «Церква, лівиця, діялоґ» написав у Польщі, а надрукував у Парижі. Хоч праця має деякі познаки початківця, але написана відважно, називаючи багато цікавих фактів і подій. Не вибираюсь тут писати рецензії, бо це сюди не належить, про це іншим разом. Відмічую цю працю тому, щоби подати деякі рефлексії, асоціяції думок й аналогії.

Автор подав широку панораму розвитку політичної й церковної думки після 1945 р. у Польщі. Як з одної сторони, з захопленням й ентузіязмом серед поляків формувалась і розвивалась атеїстично-комуністична ідеологія та, як народжувались розчарування, побачивши протилежну дійсність від голошеної правди, а з другої, як Польська Церква сходила з своїх домінуючих позицій та, як комуністичний режим старався її представити, як ворога народу. Проти такої постави режиму в обороні Церкви виступили не тільки віруючі поляки, але також і комуністи — ідеалісти, які побачили, що комуністична конституція є далекою від дійсности, а вони змагались, щоби її закони були практиковані в житті, щоби всі мали рівні права так релігійні, як і політичні напрямки і течії.

Підкреслю цей факт для того, щоби вказати, що не тільки сама Польська Церква боролась за своє право у Польщі. Треба підкреслити, що польський нарід виявив свою національну і державну зрілість, піддержуючи вартості, які сприяють розвиткові польського народу. Очевидно, одностайна постава польського єпископату, клєру і вірних під проводом примаса Польщі кардинала Ст. Вишинського заслуговує на увагу й признання. Ця одностайна постава була так по відношенні до комунізму, як і до неправильних потягнень Ватикану.

* * *

Дозволю собі пригадати факт, як виконавець східної політики тепер кардинал Касаролі старався понад голову кард. Ст. Вишинського договорюватись з польським комуністичним урядом. Весь польський єпископат на чолі з кард. Вишинським запротестували проти цих потягнень Апостольської Столиці. Волі, чи поневолі, але Папа Павло VI в цьому випадку поступився і перепросив примаса Польщі Ст. Вишинського. Тоді архиєпископ Кракова кард. Кароль Войтила, а тепер Папа Іван Павло II належав до тих, що протестували проти політики Ватикану і це було оправдано. Слід ствердити, що архітектом цієї політики був таки Папа Павло VI. Чи так оправдано звучав той протест для Папи Павла VI? Мабуть ні, але був примушений поступитись, бо Польська Церква виявилась одностайно сильною. Сподіємось, що Папа Іван Павло II знайде зрозуміння й оправдання до нашого не тільки невдоволення, але обурення з приводу останніх потягнень Апостольської Столиці супроти нашої Помісної УКЦеркви, Папа Іван Павло II своїм патріотизмом й любов’ю до свого рідного навчив і нас любити нашу Церкву та стояти в її обороні, за виїмком деяких наших єпископів.

Не знаходжу оправдання, що Папа Іван Павло II не знайшов хвилину часу, не відвідав і не привітав численно зібраних мирян священиків і владик, а зокрема нашого Ювілята Патріярха Йосифа, у себе під боком, у Римі, але знайшов час відвідати нашу катедру Непорочного Зачаття у Філядельфії. Чи це не має своєї вимови. Чи це не калькуляція і не політика? Говорити про мир і любов є легко, але самому це здійснювати є дуже тяжче.

Чи було можливим, щоби Ватикан без згоди й консультації з кард. Вишинським наставив єпископа в Польщі? Звичайно ні! На жаль, це сталось в нашій Помісній Церкві. Протестуємо проти принципу, а не проти кандидата. Слід мати на увазі, що статус нашої Помісної УКЦеркви по відношені до Вселенської Католицької Церкви є інший, як польської.

Ставлю відкрите питання, яка є постава у цьому відношені нашого єпископату? Коли наш єпископат буде діяти в обороні історичних прав нашої Церкви? За справедливість, рівність і визнання треба також боротись і то в церковній інституції, бо від постійного потакування нічого не станеться. Таких чуд історія не записала. Змагаймо до єдности не тільки оптичної, але до єдности думки і дії. На жаль, ось це настирливе чому все ще залишається відкритим

Тепер залишається слово, не тільки слово, але постава, конкретне діло за номінатом о. д-ром Мирославом Любачівським. Від цього, що зробить о. М. Любачівський буде багато залежати для нього особисто і нашої Церкви. Хочеться, щоби о. М. Любачівський за Борисом Антоненком-Давидовичем повторив святі слова:

Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли: у нас нема
Зерна неправди за собою.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>