Сьогоднішня Україна є посттоталітарною, посткомуністичною, постатеїстичною державою. Криза в Україні є продовженням розпаду радянського суспільства, в основі якого лежить глибока духова руїна. Спроба реалізувати в земних умовах ідею комунії закінчилася закономірним крахом. Замість ідеального суспільства ми отримали тотальне нищення людини і природи, а культ насильства, культ партії і держави привів до моральної деградації мільйонів. Переважна більшість населення, а стосовно еліти й абсолютна, є якщо не переконано атеїстичною, то невіруючою. Звідси й естетизація мислення й буття, що є формою буття сучасної демонології, звідси й незбагненна постійність у возведенні на п’єдестал все нових кумирів, звідси й абсолютизація скепсису й критицизму в світобаченні й світорозумінні, що є проявами невіри в сучасному світі. Більше того, за словами Карла Ясперса, «демонологія, обожнення людини і нігілізм так тісно пов’язані одне з одним, що одна форма повної невіри тут же викликає іншу».
Духовний вакуум не в змозі заповнити ні ідеї демократії та суспільства споживання, ні ідеї націократії та державотворення. Всі вони мають інструментальний характер, є часово й просторово обмеженими. Людина ж по-справжньому живе лише у Вічності. Принципово протистоїть невірі лише правдива віра, невід’ємною складовою якої є визнання трансцедентного, буття Бога. «Людина, — пише К. Ясперс, — не може жити без віри. Навіть нігілізм, як протилежний полюс віри, також існує лише в своєму ставленні до можливої, але заперечуваної ним віри». Більш приземнено, словами, що точніше окреслюють духовну ситуацію сучасної України, про це сказав Конрад Аденауер: «Комунізм не можна перемогти ні воєнним, ні економічним, ні культурним шляхом. Його може перемогти лише переконане християнство».
Отже, нашою метою і в стратегічному і в тактичному плянах є християнська Україна. В тактичному — бо лише в країні, де переважатимуть християни. Християнсько-демократична партія України (ХДПУ) має шанси стати впливовою політичною силою, прийти до влади. В стратегічному — бо лише християнізація України є запорукою збереження і зміцнення незалежної, демократичної європейської України, оскільки правдивий християнин завжди був, є і буде законослухняним і національно свідомим громадянином України. Суспільство невіруючих приречене на анархію, що й маємо, а відтак на тоталітаризм і втрату незалежности. Це один бік справи, а з іншого — Европа ніколи не прийме до себе України ні атеїстичної, ні мусульманської, ні будистської, ні юдейскої, ні забарвленої в якісь інші євразійські тони. Лише християнська Україна як її Схід, як її забороло перед Азією е прийнятною для Европи. Для України ж лише європейська перспектива є гарантом її незалежности, а відтак і її демократичности.
Отут і починаються складнощі. Серед викликів, що нині постали перед Україною, два вже названих — загроза тоталітаризму і колоніялізму, закорінені в минулому, третій же — необхідність вестернізації — пов’язаний з майбутнім. Усі сущі в Україні прекрасно розуміють, більше того, твердо знають, що лише на шляхах модернізації можуть бути «зняті» — відійдуть у морок небуття, виклики минулого. То чому ж ми тупцюємо на місці? Чому вже четвертий рік ярмо колоніялізму з нами? Думається, справа тут і в тому, що перед Україною відкривається нині два шляхи на Захід — один через Росію-Евразію (за словами «последнего евразийца» Л. Гумільова та й перших також, поняття СССР і Евразія, Росія і Евразія є тотожними, бо ж, як за межами Росії немає Евразії, так і всередині Евразії нічого, крім Росії, немає) ліберал-демократа «гаспадіна Владіміра Жіріновскаво», а другий — через Европу християно-демократа «гера Гельмута Коля». У першому випадку перед вестиме лібералізований Донбас, у другому — «п’ємонтну» ролю мусить взяти на себе християнізована Галичина. Перше звичне, більше того, «знайоме до болю», можна й надалі перебувати у напівдрімотному стані, і все станеться, — колію ж бо до «первопрестольной» за три століття таки добряче виїздили… Щемить душу, однак, родова пам’ять — так вже було! Бо ж закарбовано довіку, як онуки й правнуки славних лицарів ставали козачками в «старшого», — і все тому, що поміняли «далекі й чужі» Падую й Верону на «свої і близькі!» Москву і Петербург (облегшення шукали!— латина непотрібна і харч дешевший). Друге ж так манить, так хочеться, щоб нащадки стали правдивими господарями у рідній хаті, що аж сниться, як до Києва, майже як за Ярославових часів, уся Европа так і суне, щоб породичатися, сватами стати, на біду хоч би й кумами. І дзвони гудуть, гуляє «золотоверхий», — а зі сну серце калатає, голова обертом йде… Та ж потрібно зі світу ілюзій перейти до реального життя, відмовитися від безглуздих спроб побудови на берегах Дніпра земного раю, а відтак заходитися у Вірі, Надії й Любові здобувати Царство Боже, на землі ж братися до мозольної праці, і не на день-другий, а на роки, довіку! Головне ж, злодійство «прекратить» і не брехати — а як же жить тогда?!
І стоїть державний Київ, чухає потилицю, думу думає. І, як той Буриданів осел, ніяк не зробить вибір.
То ж вирішальним стає питання, де, чи в Галичині, чи в Донбасі рівень пасіонарної напруги виявиться вищим. Одного разу державницькі устремління Львова взяли гору над союзівською інерцією Донецька, то ж, може, і вдруге Галичина спроможеться зіграти ролю «П’ємонту» і таки потягне Вкраїну в Европу?! Але для цього їй самій з християнізованої потрібно стати християнською!
Росія-Евразія приймає Україну такою, яка вона є нині, тобто ніякою, такою собі «річчю-в-собі». І не тільки в духовному пляні, оскільки сама є такою ж, постатеїстичною, але й в національному — також. Більше того, Росія-Евразія докладе максимум зусиль, щоб до решти нівелювати національне обличчя України, робити її тотожною собі і в цьому — багатонаціональною, точніше безнаціональною, російсько-євразійською. Европа ж прийме до себе лише українську Вкраїну! Тут спрацює як те, що в основу Европейського Дому було покладено ідею Европи, Вітчизни, так і рух «нових правих», що нині розгортається в європейських країнах. Покликані до життя викликом денаціоналізації, що досить чітко визначилася в останні роки, вони ставлять перед собою завдання виробити механізм захисту самобутности національного єства головно, в духовно-гуманістичній сфері, не відмовляючись, проте, ні від демократії, ні від соціяльно-орієнтованої ринкової економіки, ні від інших завоювань европейського Дому, ні, зрозуміло, від Самого Спільного Дому.
У Росії-Евразії ідеї «нових правих» скоріше всього започаткують нову бурю, новий смерч, новий танок смерти. Так вже було з ідеями соціялізму, які в Европі привели до становлення системи соціяльного захисту населення, на просторах Сходу — натомість маємо мільйонні жертви комуністичного експерименту. Думається, тут спрацьовують глибинні алгоритми буття. В Европі — ритми зростання, де новина не заперечує минулого, а накладається на нього, доповнює його, де відбувається постійний пошук істини, де в сьогоденні сходиться минуле і майбутнє. На Сході ж — в казані буття одвіку і довіку зі всього і про все вариться одне — каша, мішанина, там істина міняється, правдивою ж є найновіша, в минулому там — діяння богатирів і радість для живих. Схід пам’ятає, Европа ж — не забуває. Сьогодні, у відзначенні 22 січня, ми пам’ятаємо і Акт злуки 1919 року, і проголошення УНР в 1918 році. Забуваємо, однак, що тоді в Бересті Україна за визнання заплатила непоправиму ціну, по суті підписала собі смертний вирок. Під тиском обставин, від незнання чи, може, лихий попутав, але вона пішла на союз із Німеччиною, і тим самим із табору потенційних переможців з неминучістю опинилася серед переможених. Лихий і нині нами водить, — там же, у Біловезькій Пущі, з рук переможених ми отримали визнання, і чимдалі вже дужче і дужче щось темне й незрозуміле тягне Україну в прірву забуття, черговим кроком у чому може стати оформлення стратегічного партнерства з Росією-Евразією. То ж — ні нейтралітету! З ім’ям Живого Бога до живих! Всеперемагаюче Життя — ось кредо України!
Тепер про опертя на власні сили. Звичайно, можна українське сало їсти наодинці, для певности ще й позакривати вікна-двері, а щоб жаба не дусила, що хтось десь їсть щось ліпше, то горілочку хлистати до ізволу… І нормальок, кайф забезпечений! А що у будь-яку хвилину будь-який заморський продукт може виявитися смертельно небезпечним, черговим унаочненням чого стало падіння «залізної завіси»: не прийшло року після запровадження «гласности» і зі всього «величия» («великий советский народ, великая советская культура» тощо) залишилася в Москві одна велика булька — то це не про нас, ми інші?.. Можна їсти сало і в компанії злиднів, і балдіти з того, як вони голодними очима зазирають у вічі, як один поперед одного підбирають крихти зі столу. Але при умові, що ти там — найсильніший! Якщо ж там буде інший «старцюй», то він просто-напросто присвоїть сало, і стане воно неукраїнським, що й відбувалося впродовж віків, і перетворилося «Московское царство» в «Российскую империю», а корінна, внутрішня, серединна Русь, по-грецьки Мікра-Росія, стала Малоросією, а відтак — «какой-то окраиной»… А можна прийти зі своїм салом в коло статечних господарів і переконати, вмовити їх, який-то славний, корисний і поживний продукт, і коли вони його розкуштують, ще й віддарують своїм питомим, то матимемо найкращу сатисфакцію у світі — радість співучасте у переломленні хліба. Що і ствердить, що українське сало є не останнім продуктом у світі, а український народ таки є «вільним серед вільних», «рівним серед рівних».
По-іншому, лише у спілкуванні з іншими людина самоусвідомлює себе як особу, поза суспільством вона скочується до тварного буття. Так само нації-держави як соціяльні організми лише у спілкуванні з іншими самоусвідомлюють себе Суб’єктами історії, стають «річчю-для-себе», виробляють своє національне «я», відстоюють свої національні інтереси. Лише у взаємодії окремішність структуралізується, кристалізується, поза — вона деформується, розмивається, дезідентифікується. Безпосередньо у світове товариство, і то з певними застереженнями, інтегруються такі гіганти як США, Китай, Індія, Японія, Росія. Всі інші, серед них і Україна, змушені входити у світ опосередковано, через регіональні структури. І саме там, через відторгнення і притягання до найближчих сусідів, відбувається самоідентифікація нації-держави для себе і тим самим означення для світу.
Резюме. Не йдеться нині про вибір між Европейським чи Російсько-Евразійським Домом, оскільки Україна була і є покищо в Росії-Евразії, в Европу ж її ніхто і не просить. Йдеться про те, що московський розбій в Чеченії перекреслив на найближчі десятиліття, а, може, й довіку, саму можливість становлення СНД як союзу «вільних і рівних». Вона стає Російсько-Евразійським союзом, де є вожак і стадо — і більше нічого, де потрібна сила — і нічого більше. В цих умовах перед українською елітою гранично гостро постала проблема вибору. Духовну ситуацію розпаду, що нині переживає Україна, інші посткомуністичні країни, детально проаналізував видатний християнський мислитель та історик Арнольд Тойнбі. Він зазначає, що виходу із кризи суспільство шукає на шляху архаїзму, футуризму, усамітнення, переображення. Так і нині в Україні «крайні ліві» сповідують повернення до СРСР, до всевладдя «руководящей и направляющей». Можливістю переможного ривка вперед, успіхом у боротьбі за першість у стаді з вожаком надихають натовп «крайні праві». Вистрибнути із сьогодення у майбутнє чи минуле можна, але не безкарно, і плата тут завжди одна — війна! Усамостійнення, тобість усамітнення, служіння в спокою і тиші Духовній У країні, пізнання і виховання майбутнього спасителя, правителя-мислителя шукають вибрані, ті, для кого правдивої України в наявній Україні вже чи ще немає. Усім же сущим в Україні — все це десь! Їм своє робити, себе і сім’ї годувати, то ж на просторах світу — без «кравчучки», як без рук! І лише духовне Переображення здатне захопити мільйони, трансформувати негативну енергію будови земного раю в позитив пориву до Небесного Вітця. Воно й проблеми взаємовідносин України з Европою, Росією-Евразією перенесе в іншу площину, зформулює по іншому. Не вихід України із СНД, що нині не є реальним, отже і не актуальним, а духовна сепарація від Росії-Евразії шляхом її християнізації. Це є сьогодні можливим, і від нас залежить, чи стане воно дійсним завтра. Сам же процес актуалізації Христової благовісті в Україні творитиме підмурок і напрямну, на яких вона через Чорноморський союз, інші проекти реально вростатиме в Европейський Дім вже нині. Чи це означає, що метою ХДПУ є християнізація України. Ні, звичайно! До цього покликана Церква Христова, ХДПУ ж лише намагається, щоб її місія проходила в найоптимальніших умовах. Але це вже тема окремої розмови.
Микола Хмільовський,
завідувач відділу Львівського музею історії релігії,
член Головної ради Львівської організації ХДПУ
Львів, 1995 р.
