Чому священство нашої Церкви повинно бути в своїй перевазі жонате?

Йдеться про особливо важливе питання у наших часах, зокрема, у часах, коли вже не наша Церква, Церква східньої духовости і устійненої під цим оглядом традиції, що сягає апостольських часів,— але й у наш час церкви Заходу й римо-католицького обряду щораз то голосніше підносять, а то й нераз дуже драстично демонструють свої домагання зірвати із понад 1000-літнім наказним священичим целібатом.

У чому ж справа? Справа у тому, що целібат, заведений римо-католицькою церквою спеціяльними для цього декретами церкви, не рахувався із традицією і не брав до уваги як людської сторони своїх священослужителів, так і не приводив властивих аргументів на виправдання свого, тоді нововведеного, законодавства, як теж ці аргументи не насвітлював властивим світлом на саме Боже слово і авторитетну священну текстологію. Гірка до краю практика життя, очевидно, не виправдала заведеного силою законодавства і створювала безнастанно як контроверсії практично-життєвого порядку, так і контроверсії суто ідеологічного порядку. Натякнути годиться з цього приводу на цитоване завжди місце із св. Письма: «Коли ти хочеш бути досконалий, йди, продай добра свої та роздай убогим, і матимеш скарб на небі. По тому ж приходь та йди вслід за Мною» (Мт. 19.22). Це правда, безсумнівна правда, бо це незвичайно знаменні слова і наслідування найбільше достойних слів Господа нашого Ісуса Христа. Але вони ніяк не відносяться до ключевої заповіді нашого Спасителя щодо священиків у тому розумінні, що Ісус Христос вимагав від священослужителів якраз безженности. Коли йдеться про стислість, то ці слова відносяться до особливої досконалости. Так само, як і слова, записані у того самого євангелиста: «Будьте совершенні, як Отець мій совершенний єсть», (Мт. 5,48). Вони стосуються ні більше ні менше, як найвищої досконалости. Господь наш Ісус Христос говорить тут зовсім недвозначно про абсолютну досконалість, а не про вимоги, необхідні для Його священиків. У того самого євангелиста (у тому самому розділі, тільки десять рядків вище) є місце, на яке покликуються законодавці целібату: «Бо бувають скопці, що з утроби ще матірної народились так; є скопці, що їх оскоплено від людей, а є й скопці, що самі оскопили себе ради Царства Небесного» (Мт. 19.12). Саме ці останні скопці, хоч і як побажані у Церкві, не є ті, що мали б єдино репрезентувати, а то зумовляти всі передумови єдино достойного Христового священика. І слова св. Павла: «А я хочу, щоб ви безклопітні були. Бо нежонатий про речі Господні клопочеться, як догодити Господеві. А жонатий про речі життєві клопочеться: як догодити своїй жінці. І він стає поділений»…(І Кор. 7.32-34) — не стосуються передумов, що визначали б дійсного і сприйнятливого для Церкви священика. Це ясно зрештою виходить із продовження цього самого рядка у св. апостола. «Незамужня жінка та дівчина про речі Господні клопочеться, щоб бути святою і тілом, і духом. А замужня про речі життєві клопочеться, як догодити чоловікові» (І Кор. 7.34).

Ясно, отже, що не про священика в цих всіх місцях мова. І не про вимагані для цього священика передумови, щоб він взагалі уважався за правного і гідного священика. Йдеться тут включно про особливого типу досконалість. Йдеться зовсім виразно про дівоцтво і дівочий стан як монашого, так і світського характеру. Тим то проблема священичого целібату не має свого узасаднення у текстологічній площині, а виключно у подиктованій авторитетом Церкви нормі, яку можна так само легко змодифікувати чи навіть відкликати, як легко було її впроваджувати.

Цікаво, що в Церкві від самого початку офіційного впровадження целібату йшла двоторовість, так би мовити, подвійна мораль.

Коли вже твердо римо-католицький світ зобов’язувала неодмінно норма целібату, то частіше й частіше папи почувалися змушені якнайторжественніше заявляти, що практика Східніх Церков вдержувати інституцію жонатого священицтва правильна і згідна з канонами Церкви. Авторитетні теологи Римо-католицької Церкви приводять голоси Папів упродовж цього тисячоліття історії Церкви. Зокрема знаменні заяви Папів: Інокентія III, Інокентія ІУ, Мартина ІУ, Климентія У, Венедикта XII, Григорія XIII щодо жонатого священицтва Східніх Церков. Понтифікати цих Папів були між роками 1198-1439. Від 1623 р. почалися певні утиски і суворіші підходи до жонатого священицтва, а все ж не зовсім послідовно і не без винятків.

У наш же час не хто інший, як папа Павло УІ у своїй енцикліці «Сацердоталіс целібатус» мусів офіційно підкреслити своє ставлення до жонатого священства. Дотичне місце з цієї енцикліки (§38) звучить так: «Якщо законодавство Східніх Церков різниться дисципліною щодо священичого целібату, який був остаточно введений Трулянським Собором 692 p., що його було визнано Другим Ватиканським Собором, то це є у результаті зовсім іншого історичного підложжя цієї незвичайної шанобливости частини Церкви і тієї обставини, на яку (напевно) діяв своїм провидінням і впливом та надприродною своєю дією Св. Дух. А ми самі користуємося цією нагодою, щоб висловити нашу пошану до всього духовенства Східніх Церков і визнати в ньому приклади відданости і ревности (у Божій службі), що якраз робить їх гідними щирого шанування».

На чому, отже, засновувалися ці різниці двох частин однієї і тої самої Христової Церкви? Різниці ці походили з двох різних духовостей, з двох різних традицій і особливо з психології (глибинної психології) Сходу і Заходу. Коли Схід був радше за конкретизованим і життям визначеним підходом, то Захід був більш абстрактний у цьому відношенні і навіть більше поверховний, у всякому випадку, не життєвий. І коли Схід виходив із глибинного охоплення речей, Захід сприймав навіть свою віру надто формалістично, а перш за все керувався не індивідуальним поглядом, а радше був невільницького духа особливою мірою щодо своїх авторитетів, які диктували йому таку чи іншу дисципліну.

І тоді, коли на Сході йшли безкінечні інтерпретації якої-небудь правди чи традиції, то на Заході такі інтерпретації рідко коли були можливі. Звичайно, центральна влада уніфікувала по власній волі всяку дисципліну.

У нашому питанні, коли Схід розрізняв між життям людей, всеціло посвячених Богові і перший виплекав усі можливі роди боговгодного життя у формі пустельників, печерників, аскетів, монашества, а як зовсім окрему від них форму своїх священиків і всієї церковної ієрархії, то Захід, перейнявши зі Сходу першу свою традицію, помішав ці два різні типи служіння Богові й Церкві в одне. І, очевидно, не могло тут обійтися без дисгармонії чи, радше, разючих дисонансів. Адже людина, відтята від світу, не в’язана контактами з живими людьми — це людина зовсім іншого світу, стану й обов’язків чи завдань, людина, що могла куди легше і певніше вести своє індивідуальне життя досконалости, якщо не у відокремленні, то бодай у товаристві їй подібних. Не те саме з людиною, яка зі свого уряду чи покликання мала б жити у гущі людей з правила жонатого і сімейного стану, бути їх священиком в умовах, коли усі його підопічні мають зовсім інші життєві завдання і ніби й протилежний стиль життя. До того ж, щоб успішно й безпомильно вести до Бога сімейних чи призначених для сімейного життя людей, треба мати особистий досвід і знання, що його не дістається ні з бібліотек, ні з якогось передання. І треба сказати, що не Захід, а Схід був єдино правий у своєму підході.

І не з чого іншого, а в цьому проблема целібату така гостра і така пекуча сьогодні у Церкві. Мабуть, і до того часу ця справа не перестане бути проблемою, аж доки вся Церква вирішить цю справу так, як від самого початку поставила її Східня Церква і поки дефінітивно не заверне до слів св. Письма: «Хто може це вмістити, нехай вмістить» (Мт. 19.12). Всіх інших насильно не зобов’язувати і не накидати незрілим ще людям такого стилю життя, якого вони увесь свій вік нести не можуть.

Відповідь, отже, на поставлене в заголовку питання ясна. З уваги на те, що практика нашої Церкви, а з нею і всіх Східніх Церков, виявилася наскрізь позитивною і в повній гармонії з Божим правопорядком та через те, що в наш час крайнього морального упадку, жонате священство є ідеальною розв’язкою для втримування морального стандарту самих вірних у нашій Церкві через позитивний приклад всебічного християнського життя його таки духовенства, ця, освячена віками і світлим взором практика мусить бути втримана й надалі в нашій Церкві. Пригадка Другого Ватиканського Собору відносно цієї справи повинна б стати стимулом, щоб поновити хвальну традицію нашої Церкви. У декреті «Про Пресвітерів» Собор виразно підкреслює, що безженність є добровільним і свобідним актом священослужителя і що безженности не вимагає сама суть священства…», як це показує практика первісної Церкви і звичай Східніх Церков, у яких, крім тих, хто окремим даруванням Божої ласки разом з усіма єпископами вибирає безженність,— існують також вельмизаслужені пресвітери одружені. Тому цей Священний Собор, поручаючи церковну безженність ніяк не думає змінювати цей відмінний правопорядок, що існує правно в Східніх Церквах, щоб, триваючи у священному покликанні, старались і далі суцільно та великодушно посвячувати своє життя для дорученого собі стада» (Про Пресв. 16) і з любов’ю закликає всіх тих, хто прийняв пресвітерат.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>