«Чуюся винним перед своєю Церквою»

23 жовтня 1993 року в газеті «За вільну Україну» було опубліковано відкритий лист до Президента України та ієрархів Українських Православних та Греко-католицької Церков під заголовком «Чи збереже Україна свій духовний струмінь у християнському морі?». Це звернення підписали авторитетні особи в нашій державі. Серед них Ростислав Братунь, Михайло Косів, Роман Іваничук, Ярослав Ісаєвич, Олег Романів та ін. Підписав цей лист і поет Ігор Калинець. Однак, через кілька днів після публікації в газеті «За вільну Україну» з’явилася його ж заява про те, що він знімає свій підпис під цим зверненням. Які причини спонукали прийняти таке рішення? На це, а також на інші запитання пан Ігор погодився відповісти кореспондентові «Мети».

— Пане Ігоре, я бачив Вас у той момент, коли Ви, схвильовані, завітали до нашої редакції з проханням надрукувати заяву про зняття підпису під відкритим листом. Які мотиви змусили Вас піти на такий крок?

— Я підписав цей лист через свою неуважність, довіряючи людині, яка принесла його. Якраз був невдячний час для ретельного читання, аби вникнути у зміст. Звичайно, це вини з мене не знімає. І тільки повністю усвідомив свій гріх, коли лист з’явився у газеті. З багатьма думками листа я не згідний, в першу чергу саме як греко-католик. Трохи полегшало мені, коли опублікував заяву, що знімаю свій підпис. Але надалі чуюся винним перед своєю Церквою.

— Дозвольте довідатися, чи всі думки листа викликають Ваше заперечення. Як на мене, то є тут і плюси, на які необхідно звернути увагу вже нині.

— Власне з позитивного моменту цього документу я б хотів розпочати. Підтримую авторів, які ведуть мову про небезпеку засилля нетрадиційних релігій, псевдо і лжерелігій, шарлатанства й сатанізму в Україні. За прикладом не потрібно далеко ходити. Навіть у Галичині, де начебто релігійного вакууму немає, діє немало підозрілих вояжерів із Заходу та й Сходу, які винаймають великі залі та стадіони для своєї «науки», баламутячи людей. Врешті-решт, останні події в Києві навколо «Білого братства» підтверджують актуальність піднятої проблеми.

Слушною є думка про українське посольство у Ватикані.

Але ми, миряни і клир УГКЦ, повинні звертатися зі своїми болючими проблемами безпосередньо до папи. Чи, зрештою, до папського посла в Києві. Чи ми це робимо? Бо така людина, як Президент, який неприхильний до УГКЦ і намагається створити державну Церкву з однієї із православних всупереч закону про відокремлення Церкви від держави, не може бути нашим порадником і посередником у цій справі:Що у цьому листі викликало Ваш супротив?

— Занепокоєння відчув, коли побачив, що лист, в основному, спрямований проти Ватикану, який виявляється, є найбільшою загрозою для України. Ми це чули протягом всієї російсько-православної окупації.

Знаю, що нема ідеальних відносин між нашою Церквою і Ватиканом — і це завдяки натискові Москви на нього. Але Ватикан дав нам можливість відсвяткувати 1000-ліття Хрещення України-Руси, утверджуючи нашу Церкву в той час, коли нам було не під силу це зробити, ще до того, як Україна стала незалежною. Ми через папу, через Апостольську Столицю у 1988 році на повен голос заявили про свою тисячолітню християнську історію. Папа постійно доказує свою прихильність до нашої Церкви і нашого народу. Тому звертатися до Президента України із скаргою на Ватикан було недоречно.

Не можна ставити знак рівности між Ватиканом і Московським патріярхатом. Безперечно, не все мені зрозуміло про їхні взаємовідносини, але я впевнений, що ставити на шальки одних терезів Рим і Москву як «дві християнські імперії» помилково. Якщо Московський Патріярхат дійсно йшов з огнем і мечем, знищуючи нашу Церкву, заручившись підтримкою державної московської машини, то Ватикан не спирається на державні структури чи армії.

— Автори відкритого листа називають Київ нашим Єрусалимом. Що Ви думаєте з цього приводу?

— І це твердження є помилкове. Така позиція — це утвердження державної Церкви, незалежної ні від кого: чи то Риму, Москви, чи іншого центру. Це неправильно з погляду канонічности. Греко-католики мають свій центр — центр Вселенської Церкви — Рим. У цьому випадку Київ не може бути для нас Єрусалимом. Якщо в майбутньому відбудеться воз’єднання споріднених українських Церков у єдиний паріярхат, Київ стане патріяршим стольним містом для такої Церкви, зберігаючи своє підпорядкування Апостольському Престолові.

Застерігає і пункт у листі, де йдеться про заклик до Православних Церков і УГКЦ приступити до вироблення програми створення єдиного патріярхату Київської Церкви. Це питання в ідеалі є потрібне, але зараз ще не актуальне. Адже нині функціонують три Православні Церкви, ворожі поміж собою і ворожі до УГКЦ. Наразі потрібні переговори про ліквідацію конфліктів, суперечок щодо майна, розмови про взаємопорозуміння і співпрацю. А виробляти програму воз’єднання неможливо тому, що всі Православні Церкви категорично не приймають ідей Унії. Ми ж, греко-католики, знаємо, якою має бути ця програма, і не маємо права відступати від неї. Про неї ж заповідали великі мужі Української Церкви Андрей Шептицький і Йосиф Сліпий. Суть її у тому, що ми мусимо дочекатися до того моменту, коли Православна (вже єдина) Церква стане справді національною і зрозуміє, що настав час повернутися в лоно Вселенської Церкви, як було це за часів Володимира Святого. Тільки на такій підставі можливий єдиний Патріярхат.

Хочу наголосити, що цей лист є образливим для нас напередодні 400-літнього ювілею підписання Берестейської Унії. Ми повинні підкреслювати, що берестейські домовлення врятували нас від національної та релігійної заглади, дали нам змогу зберегтися у своєму обряді. Натомість православіє кинуло Україну в смертельні обійми Московщини. І тепер збиває українців з орієнтації на християнську Европу.

— Які ще питання з життя УГКЦ хвилюють Вас нині і яких не торкаються автори звернення?

— Я вже колись говорив про пасивність нашої Церкви серед агресивних конкурентів. Наша біда в тому, що ми не маємо міцних церковних кадрів, які змогли б кількісно і якісно конкурувати достойно на Сході хоча б із римо-католицькими чи протестантськими місіонерами. Але це слабкість нашого росту. Проте хочу зауважити, що там, де наші священики, монахи і монахині з’являються, їх радо приймають і не відчувається ворожнечі чи недовіри з боку православного (а скоріше ніякого в релігійному відношенні) населення. Ми сьогодні повинні довести перевагу УГКЦ для повнокровного духовного життя нації, що формується. Ми маємо підкреслювати значимість 400-літнього ювілею Берестейської Унії. Кожен свідомий українець, незалежно від його теперішньої конфесійної приналежности, мусить зрозуміти, що майбутнє Українських Православних Церков — у з’єднанні із Вселенською Церквою. І це мало б бути ідеєю подібних листів греко-католицької інтелігенції до провідників держави і до всього нашого стражденного народу.

Розмову вів Іван Дорошенко
Передруковано з «Мети».

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>