Чи будуть одружені священики в Римо-Католицькій Церкві?

…Недавно філіппінський священик кинув виклик канонічному праву Католицької Церкви, порушивши обітницю целібату. Тридцятисемирічний отець Нестор Канто одружився з двадцятип’ятирічною Сінтією Діаманте. При цьому він заявив, що не прагнув виступити проти Церкви, але сподівається, що Папа ствердить необов’язковість целібату. Шлюб давав священик з сусіднього села, який теж… збирається одружитися.

Доволі сильного розголосу в світі, і не лише католицькому, набув недавній лист держ-секретаря Ватикану кардинала Содано, який радив греко-католицьким єпископам у Польщі позбутися одружених священиків. Це був лише приватний лист, бо підстав видати якийсь документ з приводу цього просто нема. На недавній прес-конференції ієрархії УГКЦ журналістам було сказано, що це питання зараз вивчається і воно буде розглянуте на вересневому Синоді єпископів УГКЦ. Тоді й буде прийнято якийсь документ. Але ці події примушують нас заглянути в корінь цього питання. Чи завжди целібат був обов’язковим у Церкві? Це питання адресую отцю-мітрату Йосифу Андріїшину, доктору канонічного права, Голові Патріяршого Трибуналу УГКП.

— Поясніть, будь ласка, трохи детальніше поняття целібату. Чому він існує в Католицькій Церкві й чи таке служіння є важливіше, ніж служіння одруженого священика?

— Дуже добре розкривають це питання неопубліковані листи митрополита Шептицького до Апостольської Столиці. 2 грудня 1929 року він пише до Святішого Отця, що целібат — це овоч, який дозріває помаленьку, що немає сумніву в тому, що то є більш віддане служіння Богові, але наразі він не може запровадити целібату в Україні. В листі до секретаря Конгрегації Східних Церков (15 вересня 37 року) він знову пише, чому не запроваджує целібату, посилається на своїх попередників Йосафата Кунцевича і митрополита Рутського, які теж не робили цього (виходить, що Апостольська Столиця, якщо не наполягала, то принаймні радила це зробити і в довоєнні роки обов’язковий целібат вже був запроваджений в Станіславській та Перемишльській єпархіях — авт.).

«Навіть деякі Римо-Католицькі єпископи, яких я питався згоди, — пише в листі Андрей Шептицький, — дотримуються думки не запроваджувати обов’язковий целібат. І в Римо-Католицькій Церкві останнім часом є тенденції, які вказують на вагу того питання». Далі в цьому ж листі митрополит пише, що священство не конче є перешкодою до подружжя, нагадує, що це був би контраргумент для православних і для ворогів об’єднання. Ці закони вийшли не з загальної Церкви, а з локальних (місцевих) соборів. Та хоч вони апробовані Апостольською Столицею, не можуть мати загальнозобов’язуючого характеру для всієї Церкви. І далі зазначає таке: «Я є найкращий інтерпретатор інтенції думок Апостольської Столиці навіть у випадку, коли б хтось із папів мав особисто іншу ідею».

Целібат у Церкві почав запроваджуватися поступово в ІХ-Х століттях з чисто практичних міркувань: щоб не роздрібнювати добра парафії, бо дуже часто на нього посягали діти священиків, щоб духовенство було більш мобільним у душпастирській праці.

Одружений і неодружений клир — то не є дві категорії осіб, які себе заперечують, то є дві різні харизми. Одружений може бути священиком і мати родину, виховувати дітей, бо то є його харизма. Целібат має іншу харизму — більше йти за євангельськими радами, але він не є вищий ніж одружений священик. Вони належать до одного і того ж священства, яке в повноті посідав Христос.

Целібат — то не є закон Божого права, а чисто церковний закон. Сьогодні Церква каже так, але вона вправі це рішення змінити навіть в протилежне. Якщо це питання на Заході буде дозрілим, то, можливо, й священики латинського обряду матимуть вибір.

Пригадую, десь двадцять років тому Римо-Католицькі єпископи Канади звернулися до нашого єпископату з проханням послати на місійну працю до індіян та ескімосів одружених греко-католицьких священиків тому, що поняття целібату для них — це щось незрозуміле, культурно, психологічно несумісне з їхньою ментальністю. Й тому дотепер серед тих народів покликань нема, хоч Церква там діє.

В Римо-Католицькій Церкві це питання зараз є дуже актуальне, але воно не розв’язує всіх питань життя священика і його душпастирської праці. Приклади показують, що одружений священик працює краще від неодруженого і навпаки. Є розлучені священики, які живуть з іншими жінками на віру і не всі дотримуються целібату. Тут єдино правильний рецепт може зарадити-розібратися, що то є покликання до священичого життя? Не секрет, що деякі обирають цей шлях лише через високий соціальний статус священика в суспільстві А в формуванні покликання співпрацюють тре рівні партнери: Святий Дух, який кличе, тон. що відчуває покликання і той. хто є допоміжний у формуванні цього покликання (настоятель). Ті три партнери мусять співпрацювати.

— Чому в Греко-Католицькій Церкві, яка має одружений і неодружений клир, єпископів обирають лише з неодружених? В Святому Письмі чітко сказано, що «єпископом має бути муж однієї жінки, який добре править домом і виховує дітей…».

— То є стара традиція Церкви. Ще в першому тисячолітті, коли Церква була нероз’єднана, єпископами ставали переважно монахи. Вважається, що єпископ одружений з Церквою. Монахами були Іван Золотоустий, Василій Великий і ще багато інших видатних мужів Церкви. Ця традиція дуже закорінилася. Навіть по сьогоднішній день її дотримується Православна Церква. Кандидат в єпископи поспіх стрижеться в монахи…

— Але в ранні часи християнства були й одружені єпископи і Церква від того не була слабшою. Навпаки, було більше жертвенності, християнського подвигу. Ми ж сьогодні, маючи цілковито відданий церкві клир (чи не формально?) є набагато слабші в вірі. В чому тут справа?

— Якраз у вірі. В перших роках християнства були люди, які жили вірою, які своїм життям давали доказ присутности Христа. Ми ж сьогодні є християнами більше традиційними. Наша віра не є пережитою, такою кришталевою, як це було у перших християн. Зараз більшість наших відданих Церкві людей, тих, які справді її люблять, є людьми традиційної віри. Вони навіть плутають магію з вірою. Щоб в цьому переконатися, достатньо,подивитись як священик кропить чи то воду чи квіти. Мусить конче попасти в ту склянку, хоч то нічого не значить… Але на це є багато причин.

— Давайте, повернемося до вже згаданих священиків у Польщі. Чи мають вони право за канонічними законами Церкви там бути?

— Мають право. Українська Греко-Католицька Церква є помісною і в еклезіологічному (богословському) трактуванні є рівною з Римо-Католицькою Церквою. Тільки питання душпастирства наших священиків поза канонічною територією УГКЦ розглянемо хіба-що історично. Коли ще перед війною наші одружені священики їхали чи в Канаду, чи в Америку, то зустрічалися з певною опозицією того самого римо-католицького клиру, і той спротив в тих часах був зрозумілий і навіть оправданий. Чому? Весь західний світ бачив Церкву тільки очима Римо-Католицької Церкви. Греко-Католицька Церква не була в контакті з тим світом, і тому ми не можемо їм дорікати. Самі латинські священики не знали про факт існування одруженого клиру у Східних церквах (це просто замовчувалося) А де багато чого змінилося після II Ватиканського собору. Навіть появилися заяви Римо-Католицького Канадського єпископату в оборону традиції нашої Церкви.

— Тоді чому це питання виникло у Польщі?

— Польський єпископат ще не готовий до того, щоб на тих самих теренах працювали брати по вірі іншої традиції. Вони вже є готові прийняти інший обряд (іншу форму Літургії зокрема), але ще не готові прийняти нас в повноті. Я вважаю, що якби відносини між нашими Церквами на терені України були дружнішими, була більша співпраця, то напевно це мало б великий відгук на терені Польщі.

Ця справа справді набрала великого розголосу в світі, й не лише в католицькому. Але я думаю, що він не настільки такий, щоб раптом привів до одруження римо-католицького священства. В цьому питанні ще нема одностайности й серед нашого єпископату. В УГКЦ є єпископи, які є проти висвячення одружених, особливо на Заході. За кордоном дуже важко дати соціяльне забезпечення сім’ї священика, яке має бути на високому рівні.

— Виходить, що наші єпископи запроваджують целібат теж з чисто практичних міркувань. Так їм менше клопоту. А як же ж тоді бути зі словами: «Не журіться, що будете їсти й в що зодягнетеся. Про це хай побиваються погани…»? Вони не для єпископів?

— Справа потребує ще дальшої призадуми. Я думаю, що вона дійде до певної норма­лізації.

— Стоїмо на порозі третього тисячоліття. Чи варто чекати якихось змін у Церкві навіть стосовно целібату? Чи буде його обов’язковість замінена на добровільність?

— Я думаю, що той час прийде. Питання тільки, коли прийде і яку форму набере. Зараз воно є відкрите для дискусії. Святіший Отець Іван Павло II завжди підкреслює велику жертовність одруженого клиру у Східних Церквах. Кодекс Канонів Східних Церков зобов’язує єпископа дбати про одружений клир і т.д. Але, підкреслюю, це не нові дебати. Вони точилися на наших теренах перед війною і є представлені в тогочастій галицькій пресі. Десь тоді була написана книжка «Неподільне серце Христове», в якій ішлося про те, що священик не може розділятися між жінкою і Богом. Ця книжка зробила свого часу фурор. Зараз маємо інший фурор, що спричинився до нового витка старої дискусії.

Від автора. Поки це питання визріє, продискутується і буде прийняте якесь рішення, може змінитися ще не одне покоління. Що ж залишається нашому? Читати захоплюючі романи на зразок «Тернові птахи» Маккалоу та дивитись романтичні серіяли про палко закоханого священика і проливати сльози над розбитими людськими долями.

Надія Пастернак