Дещо про о. Петра
Отець Петро Бендик, молодий священик, висвячений у 1987 році. Ріс та виховувався у безбожному світі, де здобув музичну освіту. Завдяки побожній мамі, яка не вагалася брати зі собою на Богослуження у катакомбах, він у загальному ознайомився з релігією батьків. Тому в дорослому віці вдався до Талліна на богословські студії, які завершив висвяченням, та пішов служити своєму народові. Зараз душпастирює в Дрогобичі. З нагоди участи у Конгресі Богословів середньої та східьної Европи в Любліні поділився своїми міркуваннями з редактором польського місячника «Вєнзі» про наші церковні справи.
Про неактуальність назви «уніяти»
О. Петро широко розказує про умови праці та відмінність тої праці у підпільних умовинах. Про єднання в тих умовинах усіх віруючих без різниці на обряд. Та висловлює гіркі слова негодування в сторону Ватикану за т.зв. Східню Політику, яка по суті була засудом для нашої Церкви.
Звертаючи до вживаної нині назви «уніяти», він стверджує, що того рода назва — це анахронізм. Бо уніятами є ті, які приєдналися до когось. Але вже їх нащадки до нікого не приєднувались, отже з тої причини неправильно їх називати уніятами, коли вони католиками вродились. Вживання тої назви нині — це свого рода приниження або обмеження у вартості. Нині ми є католиками східнього обряду, а не жодними уніятами. Наші батьки родились католиками, й ми такими вродились.
Чому Патріярхат такий важний?
На таке питання репортера о. Петро відповідає: «Щоб Східні Католицькі Церкви достовірно свідчили про свій католицизм — мусять мати правдивий східній характер. Не лише повноту богослов’я та обряду, але теж східню організаційну форму. Отже Патріярхат! Тоді православні переконаються, що приступаючи до унії з Римом, не втрачають нічого із своєї східньої традиції, звичаїв, а збагачуються Христовою єдністю. Домагаємось патріярхату, щоб могти вповні свідчити свій католицизм. Брак визнання нам Патріярхального устрою дає лиш православним аргумент, що поєднання з Апостольським Престолом нищить східній устрій та традиції. А такого поєднання вони не бажають».
Конфлікт в Перемишлі є шкідливий для поляків Запитаний про скандальні відносини в Перемишлі, о. Бендик каже: «На добрих сусідських відносинах з поляками нам залежить. Конфлікт в Перемишлі відбився негативно по всій Україні… У Дрогобичі я мав такий випадок. Прийшли до мене поляки з проханням помогти їм дістати один з костелів. Пішов я до Міської Управи й кажу прямо. Існує релігійна спільнота, то треба їй дати костел. А урядовець мені теж прямо відповідає: «А чому ми маємо їм давати, що вони хочуть, таж нашим у Польщі нічого не хочуть віддати»… Очевидно, урядовець на ті справи дивився з політичної точки зору, але саме такими акціями, які мали місце в Перемишлі, самі поляки унеможливлюють нормальний розвиток релігійного життя поляків в Україні. Прикро це сказати, але події в Перемишлі поважно погіршили ситуацію поляків в Україні… А дарунок папою одного польського костела в Перемишлі для греко-католиків — це лиш компроміс, а не розв’язка справи… Здаю собі справу, що папа не має абсолютної адміністративної влади. Та дарунок костела — це гарний жест, а не розв’язка справи…».
Про взаємини греко-католиків з православними «Ментальність людська на Східній Україні на Західній є дуже відмінні одна від одної. Автокефальна Православна Церква зродилась над Дніпром у 1917 р. враз із проголошенням власної державности. Там вона відроджується і зараз, але натрапляє на великі перепони, подібно як ми натрапляємо у Західній Україні при віднові Греко-католицької Церкви. Зате в Галичині не було ніяких перепон для реєстрації УАПЦ. А на чоло парафій висувались люди або скомпромітовані в минулому співпрацею з КҐБ або такі, які з моральних спонук не могли бути прийнятими до Греко-католицької Церкви. Ця очевидна підтримка влади для УАПЦ в Галичині буде зумовлена ще тим, що РПЦ на тому терені не мала ніяких виглядів вдержатись.
УАПЦ на Східній Україні має характер суто національний та державотворчий. Тому там влада підтримує РПЦ, а нерадо дає можливість розвиватись УАПЦ. (Це писано в 1990 році).
Не думаю, однак, щоб УАПЦ в Галичині могла на довшу мету втриматись, занедбуючи євангелізацію людей, а всю свою увагу присвячуючи поборюванню Греко-католицької Церкви».
Чи Греко-католицька Церква не є надто націоналістична?
Нав’язуючи до постанов Другого Ватиканського Собору, о. Бендик стверджує: «Католицька Церква не ідентифікується з жодною формою культури, раси чи національности. Саме тому має можливість сповняти свою ролю супроти кожного народу. Місія нашої Греко-католицької Церкви в Україні є в першу чергу євангелізація, яка тісно в’яжеться із піднесенням на вищий щабель духовности, покращання життєвого рівня та національної свідомости. Людина пробуджена духово сама старається знайти свій шлях. Дати собі відповідь на ряд питань: про ціль життя, про своє духове коріння. Так народжується патріотизм, який випливає з духових потреб людини, а не із штучно плеканої ненависти до других. Патріотизм — це християнство, а шовінізм — це поганство!», — кінчає свої міркування о. Петро.
Про ролю жонатого священства
Сам о. Петро жонатий. Має двоє дітей. Він твердить, що жонатому священику легше є зрозуміти та допомогти тим, що такої помочі шукають у священика. Бо целебси постійно наражені на спокуси, постійно у душевній непевності, чи зуміють спокуси перенести самі. А коли дають поради вірним, то часто чують у відповідь: «Отче, це теорія, а практичного життя ви не знаєте». Добра дружина — це незаступимий помічник у душпастирюванні. Прикладна священича родина — це взірець для парафії, це євангелізація на практиці. У підпіллі жонаті душпастирі скоріше знаходили шлях до душі вірних, співтоваришів по праці, бо вони мусіли поборювати такі самі труднощі, що мали їх теж їхні вірні. Жонате священство — це теж прикмета Східньої Церкви.
Чи справді Греко-католицька Церква є перепоною у діялогу?
Отець Петро вважає, що це неправильне формулювання запиту. Бо серед греко-католицького священства немає ніяких даних на це, що наша Церква може бути перешкодою у нав’язанні діялогу. Якраз противно, існування нашої Церкви, Католицької Церкви східнього обряду, яка перетривала всякі гоніння, — є доказом, що вона саме й є одним із виявів того діялогу, що зміряє до зближення обох Церков. Закид, що, мовляв, наша Церква є перепоною, висунули, в першу чергу, чинники політичні, які хочуть в Церкві бачити знаряддя своєї політики. А так звана Східня Політика Ватикану пішла на ці закиди. Римо-католицька Церква духовно пов’язана з окцидентом, в той час як Церкви Православні із духовим Сходом. Отже, яканебудь безпосередня дискусія між тими двома Церквами утруднена, а то й засуджена на невдачу.
Саме Греко-католицька Церква, пов’язана духовно із Заходом, а обрядово із Сходом, з якого сама виросла, — має всі шанси бути тим помостом між Заходом і Сходом, а в ніякому разі перепоною.
О. Петро твердить, що всякий діялог мусить спиратись не на догмах, а на життєвих потребах Церкви. Накидати нині комусь якісь ідеї без усвідомлення та сприйняття — це нонсенс, це черговий крок до невдачі.
Ця розмова була переведена ще в 1990 році, але думки висловлені нині не втратили нічого.
Його влучне твердження, що всякі місії римо-католиків на Сході є згори засуджені на невдачу, бо спираються на односторонніх уявленнях без узгляднення потреб східньої духовности.
