Чи слово архієпископа А. Франко є в дусі Христової Церкви чи політики?

Прочитавши Секретне Слово папського нунція архиєп. Антонія Франко, яке він виголосив на форумі Синоду українських владик УКЦеркви у Львові 27 лютого 1994 р. (яке друкуємо в цьому числі на іншому місці), настирливо насувається питання, чи воно було виголошене в дусі Христової Церкви — любови, чи в дусі чисто політичному або політичного крутійства.

Фактично відповідь є очевидна — це не є Слово у дусі Христової Церкви, бо Христос — це Любов, якої у ньому (Слові) не можна знайти. Запізнавшись із змістом цього Слова, не хочеться вірити, що це Слово міг виголосити папський нунцій, високий римський ієрарх. Напевно, це не є твір однієї особи, за ним стоїть ватиканська машина. Ми вірили і віримо, що Апостольська Столиця турбується тільки ростом і розвитком Христової Церкви для спасіння людських душ, але не політичним крутійством і політичною географією. Бо як можна обмежувати тих, що були пограбовані спершу імперською Росією, а згодом московсько-атеїстичним комунізмом, а коли чудом пограбовані відзискали своє пограбоване, а християнська установа Ватикан ставить питаня, чи це вам належить, бо ж ви давно померли! Вершком цинізму цього документу є слова архиєп. Франко, де він говорить: «Тому я, як Представник Святішого Отця і як Ваш особистий приятель, який спільно з Вами поділяє журбу за добро цієї нашої Церкви…». Чи справді виголошене Слово архиєп. Франко є хоч крихітку виявом справжнього приятельства і турботою за долю нашої Церкви, чи навпаки? Шановний архиєп. Франко трактує нас, як малограмотних і намагається нас заколисувати словом, що він є нашим «приятелем»?

На жаль, ми в його довгенькій, довгенькій промові не завважили цього приятельства. Якщо б таку аргументацію, яку вживає Франко, вживала людина, яка займається політичним жонглерством, то можна б мати зрозуміння, але коли це говорить представник папи, католицький ієрарх-дипломат Римської Церкви, то трудно знайти будь-яке до цього зрозуміння. Людина слабкої віри після прочитання Слова Франко може зовсім втратити всяку віру у Ватикан як християнську інституцію.

Трудно собі уявити, щоб архиєп. Франко був настільки наївний і не знав, що він говорить! Це ж дуже серйозні питання. Це документ, який дискредитує не тільки архиєп. Франко, але також Східню Конгрегацію на чолі з Ватиканом. Цей документ ображає український нарід, а зокрема вірних УКЦеркви. Ставимо відкрите риторичне питання, що робить секретар Східньої Конгрегації архиєп. Мирослав Марусин, що належить до цієї інституції? Виголошене Слово Франко с тільки продовженням давньої заяложеної «остполітік».

Відколи наша катакомбна Церква почала поволі воскресати, то Ватикан все старається її держати, щоб вона не діяла самостійно і не пошкодила «дружньому» діялогу Ватикан-Москва. Слід нагадати Ватиканську делегацію у Москві у складі: кардинал (емерит) Йоганнес Віллебрандс, як голова, архиєп. Едвард Касіді, архиєп. Мирослав Марусин, єп. П’єр Дюпре і монсеньйор Сальваторе Б. Скрібано, які зустрілись з московською патріяршою репрезентацією у Данилівському манастирі, до якої входили Митрополоит Філарет (Денисенко), Митрополит Ювеналій, єп. Кирило, Митрополит Іриней й ігумен Нестор. Зустріч почалась 12 січня 1990 р. і тривала до 16 січня. На жаль, там була мова про нас, себто про нашу УКЦеркву, але без нас, бо, як нам відомо, Патріярх Мирослав не був запрошений. Богу дякувати, що на цю зустріч явились наші владики з України Филимон Курчаба, Софрон Дмитерко, Павло Василик, Іван Маргітич і провідний мирянський діяч Іван Гель. Що ж тоді тільки не приписували нашій Церкві представники московської патріярхії! Добре, що були владики з України і зразу ж заперечили їх брехню. На жаль, ця зустріч не дала для Ватикану і його московських співпартнерів їм потрібних успіхів. Після цього покликано Чотиристоронню Комісію, яка складалась з двох представників Ватикану, якими були Владики Мирослав Марусин і Степан Сулик, Блаженнішого Мирослава-Івана заступав містоблюститель митрополит Володимир Стернюк і представники московської Церкви, завданням якої було, як поділити ведмедя, себто церковні споруди в Західній Україні між православними і католиками. Наради відбулись у березні 1990 р. В цьому українська католицька сторона вимагала, щоб Російська Православна Церква засудила т.зв. «собор возз’єднання» з 1946 року, від чого вони відмовились. Ці й інші питання стали причиною до зірвання нарад Чотиристоронньої Комісії. Митрополит Володимир Стернюк сказав: «Не може бути справедливої любови без справедливости…». Митроп. Стернюк на протест, що представники московської патріярхії не бажали засудити т.зв. «собору» з 1946 p., залишив залю нарад. Представники Ватикану чомусь залишились на залі нарад. Зрозуміло, що вони без інструкції не могли залишити наради. Крім цього вони добре пам’ятають, що Папа Іван-Павло II анулював священне засудження синоду УКЦеркви т.зв. «собору» з 1946 p., яке було проголошене без його апробати. Христова Церква не йшла ніколи на компроміси з дияволом і голосила правду. Тут сталось щось відмінного, застосовано, що ціль освячує засоби. Але це роблять люди, а не Христова Церква. Так Чотиристороння Комісія на цьому закінчила своє існування. Але слід тут підкреслити, що Чотиристороння Комісія також була обмежена тільки до західніх земель України. До речі, перед нарадами цієї ж комісії все було домовлене Ватиканом з московською патріярхією, але Господь покерував інакше, і крутійські пляни перепали. Не без причини Владика Ю. Вороновський сказав, що Комісія зробила більше шкоди Українській Греко-католицькій Церкві…, як КГБ за 44 роки». На жаль, ці пляни не закинено, а дальше їх продовжується.

Повернімось до рішень Вселенського Собору Ватиканського II, який на своєму форумі офіційно визнав, що Апостольська Столиця по-мачушином трактувала свої сестри — католицькі церкви східнього обряду. Було приємно почути з форуму Вселенського Собору таке ствердження. Здавалось, що після цього ситуація тих же католиків східнього обряду зміниться, на жаль, від самого ствердженя нічого не змінилось. Так само Вселенський Собор Ватиканський II ствердив, що для католицьких Церков східнього обряду найбільш притаманною формою правління є Патріярхат. Тому було сказано, щоб для Церков східнього обряду, де таких патріярхатів немає, їх утворити. На цій основі наша Помісна УКЦерква висунула формально прохання, щоб її піднести до гідности патріархату. До речі, УКЦерква є одною з найбільш численних Церков східнього обряду, яка досьогодні не має офіційно затвердженого патріярхату.

Довгий час ватиканські чинники пояснювали, чому не можна утворити чи піднести Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату, бо для цього є причини пасторального та історичного значення і до цього додавалось, що цього не можна здійснити під сучасну пору. З того часу, коли було написано прохання, проминуло багато часу, майже 30 років, а все ще стоїмо на тому самому місці. Згодом знайдено ще інші причини, якими були, крім інших, питання території. Для Ватикану територія людських душ не мала властивого значення, наголошувалось постійно фізичну територію. Ватиканські експерти не вірили, що ситуація на наших землях може будь-коли змінитись і наша Церква зможе відзискати свою територію. Без впливу Ватикану і сильних цього світу сталось Боже чудо, й Україна стала вільною і незалежною українською державою. Знаємо добре, що Ватикан не належав до тих перших, які визнали українську державу. Шукав довго за буллею, щоб оправдати своє невизнання, але не знайшов і вкінці визнав українську державу. УКЦерква, яка відзискала свою територію, вийшла з катакомб і почала активно діяти. У Римі відбувся Синод УКЦеркви, у якому взяли участь усі українські владики з України і діяспори. З приводу цієї нагоди відбулась авдієнція у Папи Івана-Павла II, під час якої наші владики піднесли справу визнання паріярхату УКЦеркви. На це питання папа відповів — тепер вже не бачу причини, щоб вашу Церкву не піднести до гідности патріярхату. Здавалось, що це вже питання не років, але місяців чи навіть тижнів. Могло це було статись з приводу переїзду Блаженнішого Мирослава-Івана до Львова, але не сталось.

У міжчасі, щоб якось зберегти обличчя, чому не визнано патріярхату, ватиканські чинники підшукали інші причини, кажучи, що наша Церква ще не підготована достатньо бути патріяршою, і обмежено її юрисдикцію до Львівського архиєпископства, себто по річку Збруч. Мовляв, УКЦерква не може мати претенсій до східніх земель України, бо сто років тому померла Київська Митрополія. У документі, який про це говорить, не каже, як ця Київська Митрополія померла: примусово — терором, природньо чи штучно. Ватиканські чинники і як твердить архиєп. Франко, наш «приятель», своїм потягненням роблять кардинальну помилку, бо узаконюють убивника, грабіжника, але при цьому забувають, що ті, які помирають, після смерти воскресають, це ж незаперечна істина Христової Церкви! Хіба ж не живі воскресають, але мертві, чи може хтось бажає довести протилежне до цього?

Якщо іти за логікою А. Франко та ватиканських чинників, то сьогодні, після майже чотириста років поневолення — смерти української держави, вона не мала б існувати, але, за волею Божою, хоч проти волі багатьох наших недругів, воскресла з мертвих українська незалежна і соборна держава.

Це страшна й неймовірна справа, бо ті, які ніби стоять на сторожі правди і справедливости, дають підстави сумніватись, бо обороняють протилежне, примінюючи час, який мав би затирати навіть найтяжчі гріхи, гріхи убивства. Це серйозно розходиться з вченням Христової Церкви. Сьогодні УКЦеркві, на її власній території, Ватикан каже доказувати, чи це ваша хата! А хто дав право розпоряджатись у нашій хаті римській Церкві, не питаючись господаря? Кого питав Ватикан, висилаючи аж п’ять римо-католицьких єпископів?

А.Франко дораджує нам, себто українським владикам, заглянути до буллі Папи Пія VІІ. До речі, Папа Пій VІІ не відділив Галицький престіл від Київського, тільки переніс осідок Київського престолу до Галича і залишилась назва Києво-Галицька Митрополія. Хай буде і нам вільно запропонувати «приятелеві» українців чи української Церкви архиєп. Франко порадити, щоб він запізнався з буллею Климента VIII і сказав, що сталось з цими правами, які гарантували артикули Берестейської унії і які нам забезпечувала булля Климента VІІІ? До речі, тоді Римській Католицькій Церкві не йшлось про географію, якою не обмежувано нашу Церкву, але в першу чергу йшлось про визнання папи римського, як голову вселенської Христової Церкви, що вкладалось в це євангельське — щоб усі були одно. Поруч бажаємо А. Франко звернути увагу, що наша Церква не почала свого існування буллею з 1807 року.

На цьому місці дозволимо собі запитувати А. Франко, де він пише: «Я вважаю своїм обов’язком пригадати Вам про засекреченість рівно ж до всього, що відноситься нарад Синоду і до опублікування його актів. Всі Ви знаєте про неприємності, які здійснюються з того приводу».

Ця «дружня» і «приятельська» пригадка людини, що посвятилась служити Христовій Церкві, дає багато до думання. Як на ці питання дивитись з морального погляду? Чому пляни, що відносяться до людей, до народу, ховається перед людьми і ставиться Владик нашої Церкви у дуже складне, неприродне, непристойне і неморальне положення? Богу дякувати, що наші Владики на Синоді цей документ відкинули. Шкода, що не знайшлося відважних, щоб його офіційно надрукувати. Ми вдячні нашому анонімові, що надіслав цей документ до редакції журнала «Патріярхат». З нашої сторони, це було б великим гріхом цього документу не надрукувати. Знаємо, що індульгенції, інквізиції є чорними плямами в історії Римо-католицької Церкви. На жаль, акція, яку проводять ватиканські чинники супроти нашої Помісної УКЦеркви, залишиться ще одною чорною плямою в історії Ватикану.

УКЦерква, яка так дорого заплатила за свою приналежність до Апостольської Столиці, заслужила на значно краще трактування… Молім Всевишнього Господа Бога і Пречисту Діву Марію, щоб допомогли ватиканським чинникам повернути на правильний душпастирський, справедливий християнський шлях у Христовій Церкві.

Микола Галів

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>