Чи сповняємо ми свій обов’язок перед Церквою? Ні, ми не сповняємо свого обов’язку перед Церквою!

Нижче друкуємо Звернення співголови Світового Християнського Конгресу, народного депутата України Михайла Косіва до Синоду Єпископів УКЦеркви. На Звернення вже прийшла відмовна відповідь, яку друкуємо поруч цього звернення. Знаємо, що у нашій Церкві практикувались окремі духовні опікуни мирянських організацій. До речі, довголітнім Духовним Опікуном Українського Патріархального Товариства був Преосвященний Владика Іван Прашко. Покищо здержуємось від коментарів.

Редакція

Блаженнішому Верховному Архиєпископові Української Греко-Католицької Церкви Патріярхові Мирославу-Івану Любачівському,
Кардиналові Римо-Католицької Церкви
Єпископові-Заступникові Верховного Архиепископа УГКЦ
Преосвященному Любомиру Гузару,
Високопреосвященним і Преосвященним Єпископам, учасникам Синоду УГКЦ,

що має розпочати свою роботу у Львові 15 вересня року Божого 1997.

Високодостойні отці духовні. Владики і Пастирі нашої Церкви!

Дозвольте звернутись до Вас від імені мирянських організацій, об’єднаних у Світовому Християнському Конгресі УГКЦ.

Насамперед засвідчуємо Вам, нашим духовним Провідникам, свою християнську любов, пошану і послушенство.

Користаючись правилами Кодексу Канонів Східних Церков, згідно з якими миряни мають право забирати голос у справах Церкви і вносити пропозиції, що скеровані на її добро, хочемо висловити свою стурбованість станом мирянського руху в Україні. Власне, титул І, яким починається Кодекс, присвячений ролі мирян у Церкві й має назву: «Вірні, їхні права і обов’язки». В каноні 15, §2-3, сказано: «Вірні свобідно можуть виявляти Пастирям Церкви свої потреби, особливо духовні, а також свої побажання.

Відповідно до своїх знань, компетенцій і здібностей, якими відзначаються, вони мають право, а іноді навіть обов’язок, виявляти пастирям Церкви і, зберігаючи непорушність віри і звичаїв та пошану до пастирів, а також, зважаючи на спільну користь і гідність осіб, ознайомлювати з нею інших вірних». Оце «іноді», як можна зрозуміти з тексту, стосується переломових, вирішальних моментів у житті Церкви. Такий момент, як можна зробити висновок внаслідок аналізу нинішньої ситуації, переживаємо сьогодні. Тому чуємося до обов’язку сказати своє слово.

Після виходу нашої Церкви з підпілля, після повернення її проводу з Риму до Львова, після перевезення праху світлої пам’яті Патріярха Йосифа й перепоховання у крипті собору св. Юра, серед українського народу намітилося велетенське душевне зрушення, навернення і привернення до Церкви, до християнських вартостей, до науки Євангелія. До Церкви масово потягнулася інтелігенція. Витворився благодатний грунт для засіву слова Божого. Люди самотужки почали згуртовуватися в мирянські організації, відроджуючи ще зовсім недавні передвоєнні традиції. Одначе, майже весь цей процес проходить без конкретньої участи отців духовних і поза керівництвом та без опіки Церкви.

Залишені самі на себе мирянські організації, ще не встигнувши зміцнити, почали потроху занепадати, їхня активність значно зменшилася, а подекуди вони почали й зовсім розпадатися. Душпастирям на парафіях чомусь здебільшого невигідно (або не хочеться) працювати з мирянами поза св. Літургією; у них немає бажання сприяти організації мирянських структур, більше того — вони вважають це зайвим клопотом.

Високопреосвященні й Преосвященні Владики, синодальні Отці!

Не може далі наша Церква миритися з таким становищем. За десятиліття тоталітарного режиму наші люди дуже часто не вміють проявляти власну ініціятиву — адже їм усе життя відбирали свободу вияву, їх водили за руку й привчали ходити під команду: жовтенята, піонери, комсомол, профспілка, партія» обов’язкові гуртки політзанять — все було зорганізоване зверху. Комуністична партія «опікувалася» людиною «від колиски аж до крематорію» — за висловом відомого українського поета Миколи Вінграновського.

Торік на Соборі була поставлена одна визначальна проблема: нова євангелізація мирян. Щось конкретне після цього робиться? Наскільки нам відомо — майже нічого. Нові соціяльно-освітні релігійні програми, на наше переконання, мають стати найактуальнішими в нинішньому Апостольському служінні Церкви.

Тим часом у нас зовсім немає місійної праці. Тому простори України заполонюють чужинці, які найчастіше ведуть роботу руйнівну за своїм характером. У нас же поміж священиком і паствою нерідко виникають глухі конфлікти, де вже годі й говорити про Божу благодать, де священика звинувачують в елементарній аморальности. Хто ці всі проблеми має полагоджувати, коли ієрархи та ієреї Церкви нашої не мають з’єднуючих ланок (структур) поміж собою і паствою?

Ми звертаємося до світлого Синоду Єпископів з проханням призначити офіційного духовного наставника Світового Християнського Конгресу мирян УГКЦ, який би взяв під свою опіку й безпосереднє керівництво увесь мирянський рух українців-католиків східного обряду в усьому світі. За нашим розумінням, це мав би бути єпископ, який би був наділений від Церкви необхідними й достатніми правами щодо здійснення духовного керівництва мирянськими організаціями як у нас, в Україні, так і на поселеннях українців в усьому світі. Це об’єднало б світове українство в єдину потужну силу. Це мав би бути єпископ з правами візитатора Верховного Архиєпископа УГКЦ.

Це наше прохання також випливає із настанов Кодексу Канонів Східних Церков. Згідно з цим документом, що регляментує усе життя Церкви, миряни можуть об’єднуватися у християнські спільноти двох типів: для своїх власних громадсько-суспільних потреб, що пов’язані тільки морально-релігійними чеснотами, і в такі об’єднання, що беруть на себе частину обов’язків Церкви, її Апостольської місії утверджувати у світі науку Христа. Оці другі можуть утворюватися і діяти тільки під безпосереднім керівництвом церковної влади. «Тільки компетентна церковна влада може засновувати об’єднання вірних, які ставлять перед собою мету проповідувати християнську науку від імені Церкви або підтримувати прилюдний культ, або мають якісь інші цілі, здійснення яких за своєю природою застережені цій же церковній владі» (канон 574). Одначе, не лише зазначене в цьому каноні, але й будь-яке об’єднання вірних не може обходитися без духовного нагляду з боку церковної влади. Зацитую ще раз ККСЦ, канон 577: «§1. Будь яке об’єднання підлягає наглядові з боку церковної влади, яка його заснувала або затвердила: до цієї влади належить дбати, щоб у ньому зберігалася чистота віри і звичаїв. і пильнувати, щоб у церковну дисципліну не проникало зловживання. §2. До епархіяльного єпископа належить наглядати за всіма об’єднаннями, які діють на його території і, в разі потреби, повідомляти владу, яка об’єднання заснувала або затвердила, і до того ж, якщо діяльність об’єднання завдає великої шкоди церковній науці або дисципліні, або є згіршенням для вірних, вжити тим часом відповідних заходів».

Чи сповняють епархіяльні єпископи належних їм і виписаних у наведених повище канонах обов’язків? Мусимо сконстатувати, що наразі — ні.

Тим часом голошення Євангелія є справою не лише священства, але й мирян, особливо «у тих обставинах, де завдяки тільки їм люди можуть почути Євангеліє і пізнати Христа» (канон 406). Отже, до церковних справ можуть залучатися як мирянські організації, так і окремі особи, насамперед інтелігенти-професіонали: «Миряни, які відзначаються відповідним знанням, досвідом і повагою, заслуговують на те, щоб до них, як до знавців або порадників, зверталася церковна влада чи як до окремих осіб чи як членів різних рад і з’їздів, наприклад, парафіяльних, епархіяльних, патріярших» (канон 408, §1).

І в цьому напрямку в нашій Церкві не робиться абсолютно нічого.

Таким чином, потрібна координація дій.

Найбільш придатною для цієї ролі й такої місії кандидатурою нам вбачається єп. Юліян Ґбур. Ми співпрацювали з Преосвященним Владикою Юліяном Ґбуром у часі підготовки до Патріяршого Собору, перша сесія якого відбулася у жовтні минулого року. Якщо взяти під увагу, що через рік має відбутися наступна сесія Собору, яка, як відомо, буде присвячена справам мирянського життя, а Владика Ґбур є Секретарем Собору, то саме його призначення духовним наставником об’єднаних мирянських організацій (Світовий Християнський Конгрес) було б найбільш доцільним і виправданим кроком нашої Церкви.

Простіть великодушно, синодальні отці владики, якщо наше міркування видається Вам занадто прямолінійним і категоричним, і повірте, що воно продиктоване турботою про майбутнє нашої Церкви. Ми хочемо, аби нарешті почали впроваджуватися в життя принципи, прийняті на II Ватиканському Соборі в Декреті «Про апостольство мирян». Ми хочемо, аби «Заповіт» світлої пам’яті Патріярха Йосифа Сліпого став також, нарешті, дієвою програмою Апостольської місії нашої Церкви.

До другої сесії Патріяршого Собору залишився рік. Ми добре пам’ятаємо, як важко давалося визначення головного напрямку і проблематики тодішньої першої сесії, які змінювалися кілька разів. Цього разу вже не вдасться відбути Собор на чисто інформативному рівні. Потрібні серйозні науково-теоретичні, богословські напрацювання. А коли вони будуть здійснюватися, якщо досі відома лише загальна назва, але не розроблена конкретна тематика й організаційний статут Собору? Крім того, нам здається, що наш Патріярший Собор має жити не лише в дні його безпосереднього проведення, його дух, вироблені ним ідеї мають вітати, бути присутніми і принаявними в нашому щоденному житті. Собор — це безперервний процес, а не окремі лише епізоди. Інакше, нащо плянувати його роботу до кінця другого тисячоліття?

І останнє. На наше переконання. Церква не може стояти осторонь тих соціяльно-політичних турбот, якими живе в нинішніх складних обставинах наш нарід. До храму люди приходять від своїх домівок, після роботи, з вулиці, із зборів та мітингів, де нині панує безліч негараздів, де немає злагоди, де не платять зарплату, пенсії, стипендії і де, в кінцевому результаті, люди не мають з чого жити. Але ж суспільство і держава є такими, якими роблять їх люди. Насамперед ті, хто має в своїх руках владу. А владу обирають собі самі ж люди. Чи може Церква в такій ситуації стояти осторонь від цих процесів? Ні! Спаситель саме тому й воплотився та став чоловіком, аби «Небо і Землю водно злучити», аби утверджувати Царство Боже на землі. «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі». То хіба може Церква не втручатися і байдуже спостерігати, шо нині утверджується на нашій сплюндрованій землі? Царство Боже чи царство сатани? Знову і знову — ні.

Це ще одне підтвердження того, що мирянські організації і Церква мають об’єднатися і дістати в нинішніх умовах нове підтвердження своєї Апостольської місії, нові стимули і практичні програми для своєї діяльности.

Вклоняємося Світлому Синодові й зостаємося у щирій надії на порозуміння.

Михайло Косів
Співголова Світового Християнського Конгресу
народний депутат України

7 вересня 1997 року

Львів, 26 вересня 1997

* * *

Слава Ісусу Христу!

Високодостойний Пан Михайло КОСІВ
Співголова Світового Християнського Конгресу,
народний депутат України

Високодостойний Пане Депутате!

В імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви щиро дякую за лист з дня 08.09.1997 року.

У відповідь на нього повідомляю, що Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який відбувся в днях 14-20 вересня 1997 року у Крехові, не вважає доцільним іменування будь-якого Єпископа як опікуна християнських організацій, з огляду на те, що ці організації знаходяться під юрисдикціями поодиноких Єпископів-Ординаріїв і повинні діяти з їх благословенням.

Бажаю обильних Божих благодатей Вашому Конгресу з надією на дальшу співпрацю. Благословення Господнє на Вас!

Юліян ҐБУР
Секретар Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви