Чи справді було Соборне Різдвяне Послання ієрархії Помісної Української Католицької Церкви?

Поставлений запит у самому заголовку щодо «Соборного різдвяного Послання…» може декого здивувати! Як можна щось подібного давати під сумнів, а тим більше про те писати й ставити таке запитання. Очевидно, прийнято, коли є соборне послання і при цьому підкреслено, що всієї ієрархії Української Католицької Церкви, то нормально не повинно б бути нічого іншого, себто відмінного, тільки одне послання. Це самозрозуміло, і так само ми всі думаємо, що так повинно бути. На жаль, останнє «Соборне різдвяне Послання ієрархії Помісної Української Католицької Церкви» чомусь виявилось іншим — несоборним, бо існують два різні тексти.

Якщо ж ідеться про назву, то Послання було те саме, але коли ж ідеться про зміст, то виявилось, що в ньому є поважні й серйозні відмінності. З того виходить, що є дві різні версії Послання. На основі того, що нам вдалося устійнити — з усієї нам доступної преси, яку вдалося перевірити й порівняти, то тільки в українському щоденнику «Америка» та в українському католицькому тижневику «Шлях» було надруковане інше, відмінне змістом Послання. Вся інша преса, і в тому наш журнал «Патріярхат» надрукували «Соборне різдвяне Послання…», яке було подано у «Вістях з Риму». Приймаємо до уваги, що це є офіційне «Соборне різдвяне послання ієрархії УКЦеркви».

Існування двох різних текстів одного і того ж Послання є річчю не до подумання, але це є факт, який ілюструємо нижче. Це надзвичайно серйозна справа, яка має глибоке пасторальне й моральне підложжя. Не будемо вже тут згадувати справи, що поруч соборних послань з нагоди роковин свят Різдва Христового і Христового Воскресіння наші владики в США все чомусь видають ще своє, себто владик в США. Правда, ніхто публічно не займав до цього становища. Ніхто не запитував, якщо є вже «соборне» послання, то чому мусить бути ще окреме послання владик в США? Чи, може, соборне не вичерпувало чи не вичерпує суті питання, і треба було окремого послання чи звернення владик у США. За такою практикою повинні були також опублікувати свої послання владики у Европі, Південній Америці, Канаді… Запитаймо тоді, пощо було соборне послання? Або згадаймо, це вже також не вперше чуємо «Різдвяне слово Владики Митрополита Стефана, передане в Україну», чому тільки від митрополита, а не від Синоду Помісної УКЦеркви? Чи це має бути виявом єдности? Чому такого не можна робити з доручення всіх владик? Дотепер ми до цих питань не займали становища, приймали мовчанкою, але коли ми зустрінулись з «Соборним різдвяним Посланням…» з двома різними текстами, то і цього не можна поминути. «Соборне різдвяне Послання…» — це документ, який має дві інші, дві різні й навіть протилежні правди. Цей факт підриває довір’я мирян, а це надзвичайно важливе питання.

За базу «Соборного різдвяного Послання…» беремо послання, що було надруковане у «Вістях з Риму» і яке передрукувала майже вся українська преса за винятком «Америки» і «Шляху». Деяка преса, а точніше журнали, між ними «Церковні вісті», що є органом єп. А. Горняка у Великій Брітанії, надрукували його скорочено. Те, що у змісті «Соборного Послання…» не підходило для єп. А. Горняка, опущено, викинено, але це окрема тема. Тут хочемо сказати, що друкуємо той текст, якого не було в оригінальному «Соборному різдвяному Посланні…», але який був доданий у «Америці» і «Шляху», як також друкуємо ті місця, що були випущені у згаданих двох католицьких пресових органах. Не подаємо менших змін, додатків, пропусків й поправок, бо тоді нам це забрало б забагато місця. Подаємо тільки те, що є найбільше суттєве.

З нижченадрукованого не можна собі уявити, щоб це був якийсь друкарський «чортик», це хтось передумано і цілево зробив! Трудно сказати, хто саме. Додані цілі абзаци, у яких говориться про віру не на словах, а на ділі і т.д. та про церковні й напівцерковні організації, що «підшились…», вимагають певних коментарів.

Самим фактом, що обидві католицькі газети це надрукували, вони себе поставили у відповідне світло і не повинні б вже більше нікому давати порад і поучень… Це ми вже читали у минулому, тому 22 роки, у тій же самій газеті «Шлях» у статті під заголовком «Партизанський Вієтконґ діє в нашому суспільстві», з 24 квітня 1966 р. за підписом «Архиєпископська Канцелярія, 815 Н.Франклін Ст., Філядельфія». В цій статті, між іншим, читаємо: «… Цю партизанську боротьбу проти Церкви і народніх організацій комуністи ведуть пляново і під кличами патріотично-національних ідеалів. Перше вони кинули клич за українським патріярхатом». (Подумайте, хто кинув клич за український Патріярхат і застановіться над тим, що нам підказував у той час «Шлях»): «Сама ідея патріярхату прекрасна, але так звані «ревнителі» українського патріярхату дали себе зловити на пропаґандивну вудку комуністів…». Ціла стаття насичена ненавистю, різними інсинуаціями і неправдою. Подібні нотки також додані до ніби «Соборного різдвяного Послання». Але ж такою правдою далеко не можна заїхати.

Просимо окрему увагу звернути на те, що викинено з оригінального Послання наступні рядки:

«У цей радісний празник Різдва Христового нам приємно зложити найсердечніші святкові побажання й поздоровлення нашим Братам — ВПреосвященним Владикам, священикам і мирянам Української Православної Церкви в Україні й на поселеннях сущої та хочемо висловити наше бажання, щоб уже так близький ювілей 1000-ліття нашого християнства ми відзначали разом духом і тілом та «єдиним серцем і єдиними устами».

Яку нам роблять перспективу «Америка» і «Шлях», яку нам підказують єдність і любов до ближнього? Які напрямні ставлять перед нами для недалекого відзначення 1000-ліття християнства в Україні? Ці й інші питання вимагають окремих коментарів, і до них ми ще повернемось, а тут зроблено тільки натяки. Нижче друкуємо додані й пропущені тексти з «Соборного Різдвяного Послання…», щоб читачі самі побачили, про що ідеться.

У «Америці» Послання було надруковане з підписом, а у «Шляху» не було жодного підпису.

Микола Галів

 

Текст пропущений, що був у «Соборному Різдвяному Посланні…»

…Тому з вірою пов’язана велика християнська чеснота любови, яку благовістив Христос своїм народженням: «Бог бо так полюбив світ, що дав Сина свого єдинородного, щоб кожен, хто вірус в нього, не загинув, але жив життям вічним!» (Ів. 3,16).

Різдво можна б назвати празником віри й любови.

***

…Про них усіх можемо сказати Христовими словами, що «більшої від цієї любови ніхто не має, як та, коли хто життя своє кладе, за друзів» (Ів. 15,13).

***

…З Любов’ю переможемо все зі словами св. Павла: «Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні влада, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні інше яке сотворіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім. (Рм. 8, 38-9).

***

Коли засядемо до Святої Різдвяної Вечері, чи це буде на рідних землях, чи на Сибірі, Казахстані чи по різних країнах нашого поселення, стараймось відчути той чар і глибокий зміст першої різдвяної ночі: це таїнство Божої любови до людей. Стараймось відчути цю надприродну радість Пречистої Діви Марії Богородиці та св. Опікуна Йосифа, які зрозуміли, що «Бог предвічний народився», та пильно зберігали все, що чули й бачили. Прислухуймося до ангельських звіщень і співів: «Звіщаю вам велику радість…: сьогодні вродився Спаситель, Він же Христос Господь… Слава на висотах Богу і на землі мир людям Його вподобання» (Лк. 2, 10-15). Чудне це все! З якими Почуваннями, з якою радістю сприйняли все це пастухи і три мудреці, що, вертаючись, «прославляли й хвалили Бога за все, що чули й бачили»!

Ось ми, Ваші владики, разом із нашим Блаженнішим Патріярхом Йосифом, що вже майже сорок літ провадить нашу Церкву, нашим старовинним звичаєм, у цей таїнственний Святий Вечір складаємо Вам найсердечніші побажання всього-всього доброго, а особливо всіх дарів, які випливають із цього празника Божої любови до людей: бажаємо Вам багато різдвяної радости, великої родинної любови, щоб ця любов запанувала серед цілого нашого народу, бажаємо Вам сильної і живої віри в перемогу науки Христа над усіма матеріялістичними і безбожницькими ідеями, в перемогу християнської діючої любови над новопоганським ніби гуманізмом, в перемогу правди й справедливости над брехнею і безбожною забріханістю. Співаймо з вірою і радістю: «З нами Бог, зрозумійте, народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог!»

У цей радісний празник Різдва Христового нам приємно зложити найсердечніші святкові побажання й поздоровлення нашим Братам — ВПреосвященним Владикам, священикам і мирянам Української Православної Церкви в Україні й на поселеннях сущої та хочемо висловити наше бажання, щоб уже так близький ювілей 1000-ліття нашого християнства ми відзначали разом духом і тілом та «єдиним серцем і єдиними устами».

***

…Дано в Римі при патріяршому Соборі Святої Софії у празник св. Архистратига Михаїла, дня 8 (21) листопада 1983 р.

+ Йосиф, Патріярх і Кардинал і Ієрархія Помісної Української Католицької Церкви

 

Текст доданий до «Соборного різдвяного послання»

…всемогутній Бог мусить ховатись від свого нікчемного створіння, чому Бог не зробить Свого Сина невидимим, чому ангел не понесе Його на руках у безпечне місце, чому вони, двоє немічних і безборонних людей, мусять утікати з Ним до чужого для них Єгипту, а не, наприклад, до краю прихильних трьох царів-мудреців, які тільки ось недавно тому були з поклоном у новонародженого Царя? (Мат.2,2).

Багато таких і подібних допитливих думок могло прийти до їхніх сердець, а однак, вони не сумнівались в тому, що Бог знає, чому так поступає і в якій цілі так робить, і тому без запитів спокійно, сумлінно й точно виконували все, що Бог вимагав від них.

* * *

Маємо також приклади правдивої, непохитної, аж геройської віри, що проявилась просто на наших очах і по сьогодні викликує подив усього християнського світу.

* * *

Різдвяні Свята, нам пригадують, як не легко Бог досвідчав віру тих, що були найдорожчі Йому та найближчі до Нього. Випробувана віра Пресвятої Богородиці та Христового Опікуна, св. Йосифа, — дала нам і зберегла для нас Спасителя світу.

* * *

Ми віруємо, бо коли б не вірили, то взагалі не ходили б до церкви, бо ж пощо ходити; та й взагалі не молилися б, бо ж навіщо молитися? Але, з другого боку, коли б ми вірили живою вірою, то чи могли б бути в церкві на Службі Божій і брати участь у безкровній жертві Розп’ятого Бога, приглядатись безсмертній драмі відкуплення людського роду й остати бездушними, холодними, мов би все те, що ми бачили й чули в церкві, не торкалось нас, не вимагало якоїсь зміни, якоїсь поправи, якоїсь більшої праведности і душевної досконалости в нашому житті?

Ми віруємо в позагробне життя, в кари пекла за гріхи, у небесну нагороду за чесне християнське життя, так, ми віруємо в ті вічні правди Божі й надіємось на Божу нагороду за кожний добрий учинок. Але коли б ми вірили живою вірою, то чи могли б ми так слабо берегтися гріха, так рідко просити Божого прощення в Святій Сповіді, так рідко кріпити себе в Святому Причасті, взагалі, так мало дбати про освячення нашої душі?

Віра — це чудова річ, але вірити тільки «теоретично», вірити тільки думкою,— це ще не все. Св. Апостол Яків у своєму посланні каже: «і біси вірують та тремтять» (Як. 2,19). Аджеж і нечисті духи кликали: «Ти Син Божий, чого ти прийшов передчасно мучити нас? (Лук. 8,29). Як бачимо, біси також вірують. І тому св. Апостол Яків кличе: «Що поможе тобі, що ти маєш віру, але не маєш діл? Як тіло без душі мертве, так «Дерево, що не родить доброго плоду, рубають і в вогонь кидають» (Мат. 7,19).

З того бачимо, що не сміємо вдовольнятися тільки «теоретично» вірою, на словах, бо вона не спасає, не лучить з Богом, а повинні ми старатися жити вірою, жити так, як віра навчає, як Бог вимагає, бо тільки така віра спасає і провадить до вічного життя.

Ми не сміємо задовольнятися самою тільки поверховою, теоретичною вірою, на словах, просто з тієї причини, що сьогодні сатана все і все більше опановує школи, пресу, радіо й телевізію, через які поширює марксизм і антирелігійні погляди, місцями продістається хитро замаскований навіть у церковні і напівцерковні організації та в їхню пресу, щоб у них і через них підривати основи віри та авторитет Христової Церкви. А коли до того додати ще й ту обставину, що розсіяні по світі, ми живемо між більшістю не-католиків, у яких приманливим є голосний їхній клич: «Віруйте в Ісуса сильною вірою, і ви вже спасенні», тоді бачимо, що віра, в якій ми були виховані та яку маємо передати нашим дітям і нашому потомству, — нагло опинилась у небезпеці. Тож більше, ніж будьколи у минулому ми мусимо піднести клич св. Апостола Петра зперед двох тисячів років, коли він закликав перші християнські громади, кажучи: «Будьте тверезі й чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти. Противтеся йому, сильні вірою!» (1 Пет. 5, 8-9). Цей Петрів заклик і пересторога мають своє особливе значення сьогодні, коли дракон «розкрив уста свої для блюзнірства проти Бога — що блюзнили на ім’я його і скинію його і тих, що на небесах живуть» (Одкр. 13, 6-7).

Якою повинна бути наша віра, щоб ми сталися «сильні вірою» й могли протиставитися диявольським впливам атеїзму й зіпсуття?

По-перше, наша віра повинна бути загальна, всеосяжна, що охоплює все Боже об’єднання, кожну Божу істину, записану в Святому Письмі й передану нам Христовою Церквою, без огляду на те, чи ті Божі правди ясні нам і зрозумілі, чи ні. В тім саме і є заслуга віри, що ми віруємо й приймаємо Боже слово за правду не тому, що розуміємо його й воно нам приємне чи корисне, а приймаємо його беззастережно тому, що воно походить від Бога, приймаємо його, хоч не розуміємо його, хоч воно навіть противиться хиткій думці розуму в нашій зіпсованій природі. Божі правди приймаємо тому, що на них є Божа печать, Божа запорука, за ними стоїть Божий авторитет, а Бог — непомильний, Він сама правда, сама святість.

Коли віра конечна до спасення, тоді вона мусить бути повна, мусить обіймати цілого Христа і все Його навчання. Ми не сміємо проповідувати тільки пів Христа, а половину Його промовчувати, бо це не було б дійсне християнство, а тільки карикатурою християнства. Хто відкидав би хоча тільки одну правду Божого Об’явлення, бо його розум чи самолюбство не може погодитися з нею, той відкидав би самого Бога, який свідчить про те, що та істина походить від Бога, а не є людською видумкою.

Христос Спаситель нікого не змушує силою до неба, ані нікому не накидає Своєї науки, Йому не можемо нічого додати до Його слави і всемогутности, а просто каже: «Хто вірує в нього (в Божого Сина), не буде засуджений, хто ж не вірує, той уже засуджений, бо не увірував у ім’я Єдинородного Сина Божого» (Йо 3, 18). Та й слова Божі, Божі Заповіді, науки Божої Євангелії такі певні, непохитні і вічні, що ніхто й ніщо їх не змінить, бо Христос Спаситель із усією Своєю повагою підкреслює: «Істинно кажу вам: небо й земля перейде, але ані одна йота, ні одна риска з закону не перейде, поки все не здійсниться» (Мат. 5,18). На свою згубу може хтось творити собі свою віру і свою мораль, тобто засади життя, але Божа істина остане вічною й незмінною, і тільки від неї залежатиме спасіння людських душ.

По-друге, наша віра мусить бути жива й діяльна.

Христос Спаситель хотів, щоб ми вірували в Нього, підкреслював потребу віри, коли якесь чудо мав зробити для добра людства, підкреслював навіть конечність віри, щоб могти спастися (Йо З, 18), але той самий Христос Спаситель вимагав також і дії, труду, боротьби та жертви, коли казав: «Не кожний, хто кличе до мене: Господи, Господи, ввійде до небесного царства, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі» (Мат. 7, 21). І далі він підкреслює: «Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей» (Мат. 19,19), а Божі Заповіді зберігати, як знаємо з власного досвіду, не є легко, деколи воно аж дуже трудно й вимагає багато самовідречення й жертви в змаганні з нашим самолюбством.

* * *

А далі, Ісус знав наше самолюбство, яке дуже легко може довести нас до вічної згуби, й тому одверто заявляв: «Коли хто хоче йти за мною, нехай зречеться себе, візьме щодня на себе свій хрест і йде за мною» (Лук. 9, 23). І ще додає Христос Спаситель: «Хто не бере свого хреста й не йде за мною, той недостойний мене» (Мат. 10, 38).

Не легко воно безустанно боротися проти гріха й відмовляти собі приємностей, до яких тіло з природи склонне, але така є Христова заповідь для тих, що хочуть спастися.

* * *

А, накінець, по-третє, наша віра мусить бути непохитна, сильна.

Чудовий приклад непохитної віри в Боже слово дає нам старозавітній патріярх Авраам, що був бездітний із неплідною дружиною свою, і, на старі його літа, Бог обіцяв йому, що стане він батьком «багатьох народів» (Бут. 17, 5), і дав йому сина Ісаака, а коли синок підріс, Бог зажадав, щоб він приніс його, єдиного свого сина, в жертву всепалення. Вірний Богові Авраам не завагався й оце вже підняв ножа, щоб принести в жертву свого сина, коли нараз він почув голос з неба: «Аврааме… не чини хлопцеві нічого. Тепер бо я знаю, що ти боїшся Бога, бо ти не пощадив сина свого єдиного для мене… я поблагословлю тебе вельми й дуже розмножу твоє потомство, як зорі на небі і як пісок, що на березі моря… тому, що ти послухав голосу мого» (Буття 22, 12-18).

П.С. У «Християнському голосі» у Посланні було пропущене слово «Патріярх»,
а цілковито пропущений підпис «Йосиф, Патріярх і Кардинал, а тільки залишене: «Ієрархія Помісної Української Католицької Церкви».