Чи справді спроба вияснення, чи підневільного думання?

В щоденнику «Америка», 16 вересня 1980 р. надруковано статтю п. з. «Рожеві мрії і тверда дійсність», яку передрукував український католицький тижневик «Шлях», що є органом філядельфійського архиєпископа. Як виходить зі тексту статті «Рожеві мрії…» то її написано з метою «дати правильне вияснення про папську буллю, щоби не поширювалися лиш фальшиві та тенденційні інформації, яких і так вже забагато». Мова тут про папську буллю, як твердиться в статті «Рожеві мрії» приготовлено з проголошенням Коадьютора ВПреосвященного Мирослава аж до 25 травня. В справі буллі була присвячена аналітична стаття-коментар д-р Василя Маркуся, надрукована у «Свободі», 8 вересня 1980. І тому статтю «Рожеві мрії…» треба зарахувати в першій мірі, до репліки на коментар д-р Василя Маркуся, а ніж правильне вияснення буллі, як це твердить автор «Рожеві мрії…» В наступних рядках, я не збираюсь боронити висновків до яких прийшов В. Маркусь. Роблю це, очевидно, з простої причини тому, що критика автора «Рожевих мрій…» не захитала думок В. Маркуся. Однак хибність заложень на яких спирається стаття «Рожеві мрії» та фальшиві висновки до яких автор договорився, не дозволять появу цеї статті пройти мовчанкою.

В статті є багато тверджень які не мають жодного відношення до буллі. В статті говориться, що поява і зміст буллі розчарував тих, які говорили, що «ми вже маємо Патріярха без огляду на те, чи Папа того хоче чи не хоче». В дійсності булля справи патріярхату не заторкує. Суть полягає в тому, що булля, а радше її автор (чи автори) привластили собі права, які віками були приналежні до повновластей Києво-Галицької Митрополії УКЦ. Патріярхальний рух не мав підстав очікувати визнання патріярхату для Помісної УКЦ і то шляхом такого акту як булля. Метою Патріярхального руху є переведення в життя ідей помісности-самоуправи нашого релігійно-церковного життя шляхом одностайної настанови наших владик, священиків і мирян. Тому в цьому відношенні поява буллі нас не розчарувала. Як вже вказано на це вище, шкідливість буллі треба розглядати в тому, що її автор(и) привластили собі право розпоряджатися правами, які приналежать віками Голові Помісної УКЦ. Булля не тільки розпоряджається повновластями нашої Церкви але її автор(и) привластили собі також право говорити від імени нашої Церкви поминаючи її законні власті. В буллі немає нічого нового, що вказувало б на поступок Ватикану супроти потреб Помісної УКЦ. Навпаки булля з характеристичною і холодною адміністративною зарозумілістю Ватикану ще більше топче нашу світлу спадщину. Для ілюстрації слід вказати на деякі аспекти пов’язані з появою буллі і з її змістом. Чи булля була потрібна? Відповідь на це питання залежить від того чиїм інтересам булля має служити, їх охороняти і забезпечувати. Булля появилася в результаті відбуття Надзвичайного Синоду Владик Помісної УКЦ. Святіший Отець скликав Надзвичайний Синод з виразною метою: вибрати коадьютора-помічника з правом наслідства для Їх Блаженства Патріярха Йосифа, Голови УКЦ. Як справився цей Надзвичайний Синод з повищим завданням – не тут місце розглядати. А це спеціяльно тому, що на синоді були присутні ватиканські бюрократи, яким там не було чого шукати. У свій час історія скаже своє критичне слово про Надзвичайний Синод. Синод відбувся і представив Святішому Отцеві трьох кандидатів. Папа затвердив (призначив) найгіднішого кандидата на коадьютора. Отже, папа довірив синодові наших владик на вибір кандидатів. Тут постає логічне питання? Чому Папа не довірив синодові наших владик упорядкувати права й обов’язки для коадьютора? Чому папа не залишив справи надання юрисдикції коадьюторові для Патріярха Йосифа І і синоду, щоби таким чином синод з його Головою стали джерелом повновластей для коадьютора? Чи на таку поставу, зі сторони Ватикану не заслужила собі наша Церква і її голова їх Блаженство Патріярх Йосиф І? Тому поведінка Ватикану з синодом Помісної УКЦ є пониженням і образою для нас. Синод наших владик був би напевно узгіднив компетенції для впреосвященного коадьютора з Патріярхом Йосифом, тобто з урядом для якого коадьютора було вибрано і призначено. Але булля все перекреслила. Якщо б таке поступовання Кардинала Казаролі, автора буллі, мало на меті зробити добру прислугу для Помісної УКЦ, то насильну ліквідацію нашої Церкви було б також доцільно вважати як акт святочний. Автор(и) буллі говорять від імени Помісної УКЦ — право, з якого наша Церква ніколи добровільно не зрезигнувала. Мирянський Патріярхальний рух не квестіонує відповіді контролі і нагляду зі сторони Апостольської Столиці над діяльністю Помісної УКЦ. Але булля це не контроля і не нагляд. Булля це не мирний спосіб полагодження спірних питань з ділянки віри чи моралі. Булля — це адміністрацийний акт. Кардинал Казаролі і Ко. не витряс, так би мовити, повновластей для коадьютора з кардинальського капелюха. Права й обов’язки якими булля наділяє коадьютора, кардинал Казаролі привласнив собі одним помахом пера. Хіба це — «святочний акт» як нам підповідає стаття «Рожеві мрії…» Ні! Це не є святочний акт. Для українців — булля це насильство.

Шкідливість буллі треба розглядати з точки зору майбутности. Поява буллі творить також прецеденс. Нині Кардинал Казаролі і Ко. позбавляє повновластей шляхом буллі, їх Блаженство Патріярха Йосифа, а що завтра? Хто може сказати з певністю, що «завтра» не з’явиться інша булля, яка «для добра нашої Церкви» позбавить майбутнього голову нашої Церкви тих прав, які йому нинішна булля щойно приділила.

У світлі потреб нашой Церкви булля це явище деструктивне, як спроба дальшого обкроювання — вже і так обкрадених компетенцій впреосвященної ієрархії Помісної УКЦ. Поява буллі принижує ефект нещодавно відбутого Надзвичайного Синоду і заповіджені наступні синоди.

Для більшого уточнення й ілюстрації шкідливости буллі, для нашої Церкви і народу, звернім увагу на деякі звороти у тексті буллі, де говориться: «Після того як щасливо закінчився Надзвичайний Синод Епископів візантійсько-українського обряду…» Автор(и) буллі навіть не заікнулися, пишучи ці слова. Вони напевно знають різницю поміж термінами і назвами «Синод єпископів візантійсько-українського обряду» та «Синод єпископів Помісної Української Католицької Церкви». Чи це є «ляпсус лінґве»? Я сумніваюся. Автори буллі, вживаючи назви «Синод єпископів візантійсько-українського обряду» хочуть сказати, що Ватикан не визнає одности-соборности Української Католицької Церкви. Владики, які брали участь в Надзвичайному Синоді прибули там з рації їх приналежности до того самого церковного обряду а не з рації приналежности до Божої інституції — правної установи — Української Католицької Церкви. В чому суть — спитаємо? Та в тому, що завдяки асиміляції й адміністративній політиці деяких кіл у Ватикані візантійсько-український обряд можна про­сякнути і замінити на обряд інший. Церкви-інституції не можна. Культурні надбання на поселеннях можна умертвити і стерти з душі людей, з церквою цього зробити не можна. Хіба, що ватиканські Курії будуть посилювати клин поміж Матірною Церквою і Дочерними Церквами. Булля твердить, що наші владики на Надзвичайному Синоді не репрезентують Української Католицької Церкви і тим самим не творять одности з Матірною Церквою. Побачимо, чи слова в буллі є протилежними до слів і думок, якими Святіший Отець звертається до Отців Надзвичайного Синоду? … «цей Синод притаманний вислів єдности Церкви — говорив св. Отець на відкритті Надзвичайного Синоду — стане весною св. Духа для нас і для дорогої Української Церкви, яка тут є за Вашим посередництвом. Властиво Святіший Отець визнає наших владик посередниками — які своєю присутністю на синоді заступають потреби цілої Української Церкви. Отож поміж буллею і словами Святішого Отця існує певного рода розбіжність і протилежність. І тому, якщо взяти до уваги твердження в статті «Рожеві мрії…» що Св. Отець перевіряв текст буллі, годі зрозуміти, як св. Отець міг не доглянути місця в буллі, де говориться про «синод єпископів візантійсько-українського обряду» і не справив того вислову в дусі слів і думок, які Він часто повторяв на Надзвичайному Синоді. Посилаючись на ближче неуточнені канони — стаття: «Рожеві мрії…» намагається вмовити в читача, що існує правна різниця поміж коадьютором і єпископом-помічником. Це — абсолютно «геніяльний» винахід. Завдяки буллі так воно дійсно сталося. Силою буллі коадьютор являється співучасником прав і обов’язків Верховного Архиєпископа, постає уряд коадьютора. Завдяки буллі голова нашої Церкви є головою нашої Церкви, але факт залишається фактом, що завдяки буллі ми маємо до діла з розпорошенням влади голови Помісної УКЦ. Хтож тоді відповідає за цілість діяльности Помісної УКЦ? Відповідь на це питання можна знайти в тійже статті «Рожеві мрії…», де між іншими пишеться: «Отже не є тут ніхто нічиїм зверхником, але Вони (верховний Архиєпископ і Коадютор) (Б. С.) творять одність і рівність в уряді і становищі.» Це не є цитата з буллі, це цитат з українського часопису! Навіть Кардинал Казаролі так далеко не докотився, як це робить орган «Провидіння». Як вже було сказано завдяки буллі наша Церква має ніби два уряди. І це малоби творити одність. Цікаво звідки така цивільна відвага в статті «Рожеві мрії»? «Прийти до висновку, що одність в уряді означає також рівність в ряді й становищі», і, що в нашій Церкві немає зверхника, а є два зверхники. Іншими словами поміж головою Помісної УКЦ і Його Помічником — (коадьютором — цей термін «Америці» подобається) «Америка» поставила знак рівнання. В цій самій статті кілька рядків нижче можна прочинати таке твердження»… Папа проголошуючи її (буллю — Б. С.) мав на думці лиш добро нашої Церкви, та щоб коадьютор помагав Блаженішому у виконанні важливих діл». Значить, якщо повірити, що «Америка» знала думку Святішого Отця, то стає очевидним, що коадьютор є помічником. В противному випадку, якщо б папа мав на думці, щоби коадьютор був рівним в уряді й становищі з їх Блаженством, то «Америка» була б подала цю папську інтенцію до прилюдного відома. Висновок хіба ясний, за ходом думок «Америки» залишається зверхник, а приходить помічник.

Мабуть найбільше вразливою точкою в буллі є доручення для коадьютора, щоби він вчасно здавав звіт зі своєї діяльности до Східної Конґреґації. Це доручення криє в собі нелюдяність. Іншого визначення годі підшукати, щоби віддати психологічний стан автора(ів) буллі. Таке доручення є не тільки образою для особи впреосвященного коадьютора, його становища, але також образою для кожного українця, українки. Робити зі заступника голови нашої Церкви легального донощика — це вже переходить всякі границі пристойности. Як можна таке доручення поєднати зі св. Евангелією, вченнями св. Отців і тисячолітньою спадщиною нашої Церкви? Все можливо, що «Америка» подасть нам відповідь від автора(ів) буллі на повище питання..

При цій нагоді варто сказати декілька слів про неправдиві і блудні імплікації, які «Америка» і «Шлях» стараються прилатати мирянському рухові Помісної УКЦ. Мирянський рух за Патріярхат і помісність хотівби вже раз зрозуміти, чому ці два часописи так часто застосовують подвійну бухгальтерію (американці називають таку поведінку «дабл стандарт») до тих, які є за і проти або індеферентні до концепцій патріярхату і помісности?

1. Чому встрявання римських Курій до нашої Церкви — це подія святочна, а Патріярхат, — це рожеві мрії?

2. Чому беззастережне виконування інструкцій римських Курій вважається за гідну поведінку, а мирянські змагання за помісність і Патріярхат за негідні?

3. Чому акт суспендування священнослужителів, які заступають погляди помісности вважається за акт втримування правопорядку, а потребу визнання їх Блаженства Патріярха Йосифа І за Голову Помісної УКЦ як справу, яка творить безпорядок?

4. Чому доручення чи навіть слова Ватиканських бюрократів сприймається за юридичні, а доручення їх Блаженства Патріярха Йосифа І є безправні?

Відносно Англії. Справа монс. А. Горнякає не дискусійна. Він є негідний владика, розбиває церковне і громадське життя у Великій Брітанії. Дає поганий приклад. Себе шануюче суспільство було б вже давно позбулося такого пістряка, яким є монс А. Горняк. Його лист-заява, скарга на їх Блаженство від 25 липня 1980 р. є клясичним прикладом наслідків безпощадного тиску зі сторони Східньої Конгрегації на індивіда який не має відпорности, не має сили встоятися і бути собою. За стан його здоров’я відповідає Східня Конгрегація*. Монс. А. Горняк впав жертвою Східної Конгрегації. Він не є перший і мабуть не останній.

Адміністрації і Редакції «Америки» і «Шляху» моглиби зробити велику прислугу для нашої Церкви і для цілого громадського життя в діяспорі, якщоб вислали до Великої Брітанії свого представника. Там такий представник мавби нагоду відвідати наші осередки-парафії, вказати нашим землякам на їхні неправильні, грішні і шкідливі поступки (нпр. слухати Богослуження, принимати св. Тайни) від «суспендованих» священнослужителів, ведення боротьби з монс. А. Горняком. Така поїздка, як то кажуть в терен, моглаби (ми не гарантуємо) послужити для зібрання матеріялів для дійсно правильного вияснення таких явищ і справ як булля, Східна Конгрегація, монс. А. Горняк, а навіть і Патріярхат, помісність і… як бути українською, а не підневільною людиною.

* Це, що тут говориться про священну конгрегацію для Східніх Церков не відноситься до теперішнього префекта кардинала В. Рубіна, який щойно її очолив.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>