Чи це є чому Москва бажає усунути з дороги папу Івана-Павла II?

Під такою назвою у газеті« Нью Солідарність», за 9 серпня 1986 p., яка появляється у Вашінгтоні, була надрукована актуальна стаття, що її автором є Сандро Мітромако. Стаття написана на цілу сторінку великого газетного формату і є ілюстрована фотосвітлинами патріярха Пімена, фрагментом із замаху на життя Папи Івана-Павла ІІ на площі св. Петра у Римі, церквою св. Василія у Москві і фотом кард. А. Казаролі — державного секретаря й архітекта «остполітік». З незначними скороченнями друкуємо вищеназвану статтю.

Автор статті спирається на голосний атентат турецького терориста Агци на Папу Івана-Павла II. Він пише — «пов’язання Болгарії» згідно з інформацією преси є залишено. Згідно з відповідальною особою за пресу, служба безпеки у Софії і її відповідальні чинники, яким є КДБ, запевняють, що не мають нічого спільного з атентатом на Папу Івана-Павла II. Це робив на власну руку турецький терорист Магомет Алі Аґца.

Відомий з свого прихильного наставлення до тероризму і своєю «наукою сполоскування мозків» лінгвіст Ноам Хомський у своїй книжці пише, як Юрій Андропов і бідне КДБ стало жертвою жахливої дезінформації. Так якби не існувало жодної документації про тісну сітку пов’язання з Болгарією, звідки приходила зброя і опіюм для терористів у Західній Европі і зокрема для Агци.

Але куди більший стався тепер скандал і вказано пальцем на особу, що оперує на вищому щаблі, ніж КДБ. Це є сильне братерство, активне на Сході й Заході, яке намагається використати «домовлення» між Католицькою Церквою і «поганською Російською Православною Церквою». Ці домовлення повинні затерти залишені сліди на Заході Августина і республіканських традицій і привести до кінця 2000 років юдео-християнської цивілізації і відомого концепту західньої цивілізації. Це можна побачити у нашій історії, як багато Папа Іван-Павло ІІ є перешкодою у цьому домовленні.

Проблема «філіокве»

Автор Мітромако торкнувся суто богословсько-канонічного питання, що є під назвою «філіокве». Питання філіокве є ключовим у розходженні між Російською Православною Церквою і Католицькою Церквою. «Філіокве» підкреслює, що Святий Дух походить не тільки від Отця, але і від Сина. Власне, св. Августин висунув тезу «чому ми не маємо вірити, що Святий Дух походить також від Сина, коли Він є Дух Сина також». Ця фраза у латинській мові називається «філіокве».

Після такого ствердження фактів автор переходить до іншого питання. Підкреслює, що Російська Православна Церква відкидає «проблему філіокве», себто що Святий Дух походить від Отця і Сина, але обстоює, що Святий Дух походить тільки від Отця. У зв’язку з тим порушується Святу Трійцю. «Коли Син позбавлений всіх властивостей Святого Духа, він більше не є Бог цього самого рівня, що Отець, але щось нижче». Постійне заперечення Російської Православної Церкви філіокве, себто що Святий Дух походить і від Сина, привело до доктрини, що Сталін завжди є правий («Слово походить тільки від Отця»), і що всі особи мусять прямувати, у всіх своїх акціях при всезнаючому становищі плянуючого авторитету, як цар або більшовицька бюрократія. У західній системі є альтернатива, людина має ширшу площину завдань і принципів, має більші можливості ініціятиви до розв’язки різних питань.

Автор статті твердить «… Що філіокве творить концепт особи і практикує з індивідуальних причин. Противно, культурний зв’язок Росії, обидвох Радянського Союзу і Російської Православної Церкви, це є візантійський зразок імперської влади. Більшовики уявляють Москву як столицю нової світової імперії — «Третій і останній Рим», згідно з пророцтвом з 16 сторіччя монаха Філотеоса».

«Російська Православна Церква передбачила свій оптимальний диявольський плян «Третього Риму» на 12 червня 1988 p., на день, коли російська Церква буде святкувати з фараонівською розкішшю і з ентузіястичною допомогою Кремля — тисячоріччя «християнства Росії».

«Для патріярха Російської Православної Церкви Пімена, що відзначення цього дня буде кульмінацією ватиканської т.зв. «остполітік» («східньої політики»), концепцію якої росіяни прийняли тільки в одному сенсі — здатися без передумов».

Автор ставить риторичне питання: що це все має спільного з спробою убивства Папи Івана-Павла II п’ять років тому? Менше, як п’ять місяців перед атентатом, 22 грудня 1980 р. патріярх Російської Православної Церкви Пімен написав до папи погрожуючого листа. Автор цитує листа.

«Ваша Святість, нас поінформували, що у Ватикані за Вашим благословенням відбувся Синод українських католицьких єпископів… З глибоким огірченням і жалем мушу заявити, що Синод може цілковито знищити, у буквальному сенсі слова, благородне наближення наших двох Церков, що є вислідом наших спільних зусиль під час і після Ватиканського Собору II. Ці деклярації створюють дуже небезпечне напруження між римською Церквою і Російською Православною Церквою. Таке напруження може привести до трагічних наслідків. Я сподіваюсь, що взаємні відносини між двома Церквами не дозволять повернутися до ситуації, яка була перед Іваном XXIII». Пімен ставить ультиматум: «Я знову сильно прошу, щоб Ви прийняли відповідні заходи, не тільки відкликати важність цієї заяви Синоду, але також вияснили іншим Церквам, що Ваша Святість не одобрює і не заохочує цей шлях, що вибрали українські католицькі єпископи… Я є переконаний, що тільки така активна постава з Вашого боку розв’яже напруження, яке утворилось».

«Що, властиво, провокує цей лютий патріярх Пімен?» — ставить питання Мітромако.

Пімен боїться, що папа виявляє свою піддержку Українській Католицькій Церкві, він продемонстрував, що приготовляється до змагання за проблему «філіокве», а Римо-Католицька Церква радше продовжує обстоювати принцип, ніж домовлення з Москвою.

У березні 17 і 31 1986 р. «Нова Солідарність» в італійському виданні надрукувала статтю кардинала Мирослава-Івана Любачівського, голови Української Католицької Церкви, елімінуючи контроверсійні питання між Українською Католицькою і Російською Православною Церквами. У своїй статті кардинал Мирослав-Іван розказав історію про переслідування Української Католицької Церкви, яка стала жертвою московської православної Церкви за царя і тепер, при більшовицькому режимі.

Автор Мітромако ,запитує: що робить такою важливою у вселенському християнстві Українську Католицьку Церкву сьогодні? Чи це наслідок фльорентійського Собору з 1438 р. Тоді Митрополит Київський і всієї Руси Ізидор поклав підпис єдности з Римською Церквою і прийняв принцип «філіокве», себто, що Святий Дух походить від Отця і від Сина. Надія на поширення ренесансу на цілий світ була в його руках. Папа Євгеній ІV найменував митр. Ізидора своїм представником на Латвію, Литву і цілу Русь.

Але 19 березня 1441 р. великий князь Василій скликав синод російської Церкви, на якому митрополит Ізидор був оскаржений і проголошений «розкладачем душ» і єретиком. Згодом князь Василій арештував митр. Ізидора і підпорядкував Церкву собі та своєму наступникові. Новітні російські цезарі визнали себе самі носіями історичної місії, зробивши Москву «Третім і останнім Римом».

В 1453 році Константинополь, як столиця Православної Церкви потрапляє в турецькі руки. З цим моментом втрачає свою силу. З цим моментом цар старається захопити зверхність, впливи і контролю над цілою Православною Церквою.

В 1596 р. Церква Києва й України знову з’єднується з Римо-Католицькою Церквою і відновляє «філіокве». Москва мобілізувала всі свої можливості, щоб перешкодити унії, включно, як кард. Мирослав-Іван Любачівський підкреслює, з вбивством уніятського єпископа. Пізніше Москва періодично продовжувала вживати засоби тероризму проти Української Церкви, включаючи знищення сотень людей.

Остаточний акт цієї трагедії прийшов наприкінці Другої світової війни, після того, коли Україна була окупована Червоною армією (в 1939 році після пакту Гітлер-Сталін) і з допомогою гітлерівських армій попадає в руки Москви. Російський патріярх Алексій, за підтримкою Сталіна і тодішнього НКВД (тепер КДБ) створює рух «возз’єднання з Російською Православною Церквою». Всі уніяти, що супротивлялись, арештовані, були масово тортуровані чи заслані. Всі єпископи були арештовані, ніхто не бажав возз’єднуватись. Одинокий Митрополит Йосиф Сліпий, що пізніше став кардиналом, вийшов живим на волю. Нарешті в березні 1946 р. Православна Церква скликала т.зв. львівський «синод», який підпорядкував Українську Церкву під юрисдикцію московського Патріярха.

Варваризм і історична правда

Що ж саме трапилось 22 грудня 1980 p., що у Патріярха Пімена, наслідника Алексія, викликало таку лють?

Три тижні раніше, від 22 листопада до 1 грудня 1980 p., у Римі відбувся таємний Синод українських єпископів під головуванням Кардинала Сліпого. Цей Синод назвав львівський синод «псевдосинодом» і потвердив єдність Української Католицької Церкви з Римською Католицькою Церквою.

19 березня 1979 року, кілька місяців після свого вибору, Папа Іван-Павло II вислав Кардиналові Сліпому листа у справі 1000-річчя хрещення, у якому підкреслив актуальність Фльорентійського Собору, де митрополит Києва Ізидор завершив дуже бажане возз’єднання Східньої з Західньою Церквами… З Риму Ізидор дальше продовжував зусилля до єдности. Умови переслідування перешкодили реалізації цих надій. Але бажання бути возз’єднаними з Апостольською Столицею не покидало українських єпископів.

Це є ясно для тих, що намагаються або претендують базувати свою історію на низці своїх особистих фальшивок, які не представляють жодної правди, бо сама тільки згадка про це е моральною загрозою. Очевидним прикладом може бути питання святкування тисячоріччя «Християнізації Росії». В дійсності — це незаперечний факт, що в 988 р. був Київ охрещений. Звідти успішно поширилась євангелізація на Москву і решту Росії. Але ця звичайна правда є обернена цілковито протилежно з розрахунком московського православ’я на «Третій Рим». Подавати історію московської православної Церкви, як вона справді була, нема жодного сенсу, все є обмежене до гістерічної оборони і до уявних даних і фальшивих висновків. За тим усім, звичайно, є тільки порожнеча.

Доказом цієї гістеричної позиції («не кажи правди, бо це означає, що ти бажаєш знищити мене») сказано виразно в нещодавному інтерв’ю 22 червня, надрукованому в італійській газеті «Коррієре делля Сера» з київським митрополитом Філаретом, як фактичним «міністром закордонних справ» Російської Православної Церкви.

Філарет пише: «Коли Святіший Отець заявляє, що Уніятська Церква є жива, продовжує діяти і послідовно йде до єдности через уніятів, це концепція закорінена у візії Католицької Церкви тоді… це є шляхом, що межує з брутальністю…

Ми є в ситуації духового втручання з можливістю дії, що може створити нездорове націоналістичне явище… Коли Папа у своєму заклику до українців-католиків характеризує ювілей хрещення України, він не робить нічого, щоб вияснити дійсний стан речей. Чому тільки Україна?

«Тоді він підкреслює, що християнство сюди прийшло з Риму через Візантію. Мова завжди йде про Росію Києва, і в загальному Москва і Росія самі не існують… Захід продовжує змінювати історію. Я певний, що це не є лінія Римської Церкви і тим більше її серйозних істориків…».

Московський патріярх Пімен 12 травня 1981 p., за день перед спробою атентату на Папу, був менше дипломатичним. Проповідь, що її він виголосив з нагоди великодніх свят, була присвячена львівському «синодові», на якому уніяти навернулись на святу прадідну віру, на лоно Російської Православної Церкви.

Львівський «синод» був визначений Піменом, як день визволення уніятів з їх еклізіястичного ув’язнення… «Свята Православна Церква є історичною Церквою цілого українського народу… і вкоротці після кількох років ми будемо святкувати наш ювілей тисячоріччя…». Зразу після цієї промови всі православні єпископи підписали звернення, як підтримку для ультиматума Пімена до Папи Івана-Павла II.

Наступного дня Алі Агца стріляв у Папу.

В останньому числі (ч. З, 1986 р.) «Журнал Московской Патриархии» надрукував статтю, присвячену православним українцям, які були учасниками львівського «синоду». «Православ’я є історичною вірою слов’ян, — написано там. — Ми бажаємо, щоб серце нашої релігії було не в Римі, який не дав нам нічого, який є мачухою для нас, уніятів, але в Києві, який є матір’ю цілої Руси, і також у Москві, яка є столицею вселенської сили всіх росіян і всіх слов’ян. Сама доля, Боже Провидіння поведе нас на великий шлях. Ми повинні протиставитись цій заяві? Перше тисячоріччя мали греки, друге — римо-німці, а третє мусять мати слов’яни. Ми повинні прийняти наше високе присвячення».

«Остполітік» Казаролі

Просимо пам’ятати все те, що було сказано вгорі: чи це можливе, в добрій вірі, для Католицької Церкви мати справу з Російською Православною Церквою, приймати її передумови і таким чином відкидати дипломатично все, що може пошкодити її почуттям. Всім відомо, що, починаючи періодом Собору Ватіканського ІІ (1959-63 pp.), політична й релігійна відлига з Москвою була заініційована Римом. Це була політична лінія продовжувати сучасним ватиканським Державним Секретарем Августином кардиналом Казаролі і монсеньйором Ахіле Сільвестріні.

До вибору Папи Івана-Павла II факти відкритого переслідування українських уніятів були дбайливо приховувані. Реальність цього «цуіус регіо еіус ест релігіо» виглядає, мала тріюмфальний успіх. Навіть ходили чутки, що під час періоду Собору Ватиканського II домовлення було досягнене між Римом і Москвою.

Коментуючи реакцію на документ, що засуджував т.зв. Богословію Визволення, розвинену Йосифом кард. Рацінгером, префектом Конгрегації для Доктрини про віру, 3 вересня 1984 р. Брітійська католицька публікація «Ді Таблет» признала в листопаді цього самого року, що: «Публічна критика деяких аспектів інструкції на деякі аспекти Богослови Визволення була зроблена Державним Секретарем Кардиналом Казаролі. Він заперечив, що з ним ніхто не радився і вияснив, що не є відповідальним за цей зміст.

Засягом дій кардинала Казаролі було його співвідношення між Ватиканом і комуністичним режимом. Ця праця певно була квестіонована «Інструкцією» Рацінгера, що заперечила комунізм як «такий, що треба соромитись у наш час» і який держить цілі нації «в умовах рабства, що негідні людини».

Документ Рацінгера спровокував різкий протест Кремля і Православної Церкви, яка сама захищає Теологію Визволення проти її придушення.

Згідно з думкою прихильників Казаролі, що висловлена у «Таблеті»: «Правильно чи неправильно, цей осуд є політичний, з певним застосуванням для католиків Східньої Европи. Як такі, вони є частиною відповідальносте Державного Секретаріяту, багато більше, як запровадження Доктрини за віру».

28 травня 1986 р. газета італійської комуністичної партії «Ль’Уніта» опублікувала статтю, що її автор зробив вдалий журналістичний хід. Це було відкриття, що нарада на вершинах відбулась у Ватикані, у якій взяли участь Папа, кардинал Казаролі, монсінойор Сільвестріні та багато більше кардиналів, щоб продискутувати «остполітік».

Сільвестріні протягом цієї зустрічі підкреслив потребу повернутись до «діялогу» з Москвою і дальше спробував вживати авторитет Папи ПавлаVІ в напрямі (щоб сказати: «з піддержкою Казаролі»), що Католицька Церква в Радянському Союзі є зараз в кращій ситуації, ніж була в той час за царату.

Більше того, Сільвестріні під час зустрічі також наголосив, що діялог може привести до вислідів тільки, як це буде зроблене наперед з «великою наполегливістю» на обидвох площинах — релігійній і політичній. Обидва — Казаролі й Сільвестріні були висунені італійською комуністичною газетою як передові борці за мир в протилежності до «інтеграліста» кардинала Рацінгера. «Ль’Уніта» запевняє своїх читачів, що Папа просив Казаролі і що багато непорозумінь було завдано.

Ватиканські чинники, не входячи в деталі, потвердили, що ця зустріч відбулась. Хто саме був відповідальним за це, що розкрив цю дуже делікатну інформацію в комуністичній газеті «Ль’Уніта»?

Багато більше серйозною була акція тих, що пропустили новини про славний Синод українських єпископів у Римі під зрозумілим засекреченням, що відбувся при кінці 1980 р. Проте, хтось подав безпосередньо інформації московському патріярхові, який цю «новину» надрукував у своєму виданні за квітень 1981 р. Кілька днів після закінчення Синоду патріярх Пімен був повністю поінформований, навіть перед тим, заки Папа сам мав нагоду запізнатись з документами, що їх Синод прийняв.

Негайно після спроби атентату на Папу на площі св. Петра, коли Казаролі став заступником Папи, про що багато газети писали, це була дуже делікатна справа, в якій сцена була накреслена, щоб захитати стабільність Ватикану через вигадування фінансової кризи. Сім днів після спроби атентату на Папу Івана-Павла II, 20 травня 1980 року, банкир Роберто Кальві, він був пов’язаний з ватиканськими фінансами, був арештований за нелегальне експортування капіталу.

Багато було написано про корупцію Кальві, про його пов’язання з нелегальною П-2 масонською ложею і т.д. Це все, без сумніву, є правдою. Фактом залишається, що в листі за травень 1982 року, після кількох тижнів, заки він загадково покінчив своє життя, повісившись під лондонським Блекфаєрс мостом, Кальві обвинувачує Казаролі й Сільвестріні, що вони були частиною змови в покриванні з національними й інтернаціональними світськими і антиклерикальними силами, шукати зміни сучасного ряду сили в середині самої Церкви. Причини є тяжкі до вияснення: вони є причиною заздрости навколо Святішого Отця… Брак найбільш елементарних релігійних переконань… Під такими умовинами, що я можу сподіватись, відповідальний, як я є, проводив інтенсивну працю, як банковець, в інтересі Ватиканської політики у всій Південній Америці, Польщі й інших країнах Сходу. Далі слідує продовження історії про банки і фінансові трансакції, які менше відносяться до нашого питання, і стаття кінчається наступним фінансовим параграфом.

Трибічна Комісія є організацією, яка створена банкіром Дейвідом Рокефелером, який вже з Москвою підписав умову на фінансовій і економічній базі для створення домовлення Нової Ялти. Це буде економічний відповідник до релігійної «остполітік».

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt