Чи владики бояться своїх мирян

Такий запит часто можна почути серед людей, зацікавлених долею нашої Церкви та всього того, що діється в Церкві. Запит такий є оправданий, бо в нашій Церкві робиться багато дечого такого, що думаючій людині виглядає дивним й незрозумілим.

Одною з таких аномалій є факт закривання перед вірними всього того, що робиться чи не робиться по поодиноких єпархіях, у справі зміцнення нашої Церкви. Допомоги Матірній Церкві на рідних землях. Бо чи промовчування або прямо поборювання всіх старань поширити, закріпити та завершити діло, розпочате нашим Патріярхом Йосифом, поодинокими єпископами, священиками чи вірними — це позитивна праця? Праця, яка зміряє до зміцнення нашої Церкви.

Майже всі єпархії мають свої журнали. Має такий журнал і голова нашої Церкви в Римі — «Вісті з Риму». Та більшість з них витрачає час, папір і енергію для поборювання ідеї патріярхату чи на всякі дрібні обрядові чи звичаєві справи, а про справи засадничої ваги — ні місця, ні часу не мають. Часто про наші важливі церковні справи скоріше можна довідатись з чужої преси, чим із своєї.

У всіх тих журналах можна багато читати всяких сенсаційних новин про нашу Церкву в краю із чужих газет чи пресових агенцій, а додані свої коментарі часто шокують або уводять людей у зневіру чи прямо відштов­хують від своєї Церкви.

Навіть коли просто не атакують патріярхальних осягів, то зводять увагу вірних на всякі дрібні проблеми другорядного значення. Зокрема це можна спостерегти, коли проти нашої Церкви ведеться якась акція чи з ворожої сторони, чи такі зі сторони тих, які повинні нашу Церкву охороняти від напастей.

І знову про всякі такі одверті чи замасковані напади довідуємося найчастіше зі сторінок чужих газет, бо наші церковні достойники чогось від нас ховають ці факти. Раніше промовчувано всі позитивні потягнення Патріярха Йосифа в обороні нашої Церкви, а коли часом подавалося щось до відома (про це писала чужа преса), то в коментарях часто можна було знайти осуд, мовляв, це проти волі Ватикану. Згадаймо, як префект Східньої Кронґреґації заатакував у нетактовний спосіб одного з наших владик, вимагаючи від нього суспендування висвячених жонатих священиків та з вимогою уступити зі свого уряду з причини закінчення 75 років життя. Перша і друга вимоги були невластиві, бо в нашій Церкві священики можуть бути одружені, а єпископи відходять зі свого посту тоді, коли вік і здоров’я не дозволяють їм сповняти свої обов’язки. Це була чергова спроба накинути нашій Церкві чужі їй звичаї.

Ми не почули зі сторони нашої прицерковної преси голосу оборони наших церковних прав Берестейської Унії, нам загарантованих. Ні пари з уст. Цю прикру справу розголосила чужомовна преса, й тільки тоді обізвалися деякі наші церковні органи з певним виясненням. І на сором нам усім, замість оборонити єпископа, який твердо станув в обороні прав нашої Церкви, то вони складали заяви, що Східня Конгрегація має право такі зарядження видавати, бо такі закони обов’язують в Католицькій Церкві. Як ми маємо дивитись та мати довір’я до тих єпископів, які допускають в своїх журналах того рода коментарі?

Ось що мене заставило заговорити публічно про ці справи. Восени минулого року наші владики відбули свій черговий Синод у Римі. Про програму нарад були дуже водянисті повідомлення, але ані про перебіг, ані про порушені справи — знову лиш загальники. Нам кажуть, що без згоди й затвердження папи не можна про постанови нічого писати. Нам говорять, що наради Синоду є строго засекречені. Й одне, й друге доказує лише, що нас трактують, як неповнолітніх дітей, які на кожний свій крок мають мати згоду батьків. Чи так виглядає наша помісність? Чи факт, що наші владики послушно прийняли таку практику за властиву? Мені здається, що це ані не скріплює, ані не впливає на розбудову нашої Церкви, коли поодинокі декастерії Апостольського Престолу будуть давати або не давати свою згоду на рішення в справі нашої Церкви! А відносно секретности, то хто вміє думати, той бачить, що це таки трохи переборщено або за тим криється саме страх єпископів перед опінією своїх вірних? Коли чужі пресові агенції знають про обговорювані справи та про деякі рішення, то чому це таємниця для нас?

Ось «Наше Слово» з Варшави подає за чужими джерелами у ч. 90: « Під час Синоду УКЦ, в якому взяв також участь Папа Іван-Павло ІІ, обговорювано між іншим: питання відновлення Церкви на українських землях. Вирішено провести у 1992 році Евхаристійний Конгрес у Вінніпегу, а в 1994 році Науковий Конгрес, присвячений унійним справам, щоб у 1996 році врочисто відзначити 400 років Берестейської Унії та 350 років Ужгородської Унії. Обговорено справу нового видання Літургії, затвердженої Апостольським Престолом. Внесено у календар свято в честь св. Володимира. Створено Фундацію Синоду для його потреб, яку очолив єп. Лостен. Відредаговано листа до Московського Патріярха Пімена у справі УКЦ в Україні, який підписали митр. Германюк, єп. Лотоцький та єп. Гринчишин. (Патріярх Мирослав-Іван відмовився цього листа підписати, бо він був зайвий. — Завваження складача).

Обрано Раду Синоду, до якої входять: Верховний Архиєпископ Мирослав, митр. М. Германюк, митр. С. Сулик та єп. М. Гринчишин. В працях Синоду брали участь єпископи з США, Канади, Аргентіни, Бразілії, Австралії, Італії, Югославії, Франції, Німеччини, Великобрітанії та Польщі. З України не було нікого…».

Чи засекреченість відноситься лише до своїх вірних? Чи хоч би таке повідомлення, як вище подане, треба шукати в чужій пресі? Може у середньовіччі така практика була не лише вказана, але й до певної міри конечна. Але не в наш час та ще до того після Ватиканського Собору ІІ, коли ролю мирян з особливим притиском відмічено й визначено. Якже ж вірні мають брати активну участь в житті Церкви, коли перед ними закриваються самі основні проблеми та справи?

Отим недопущенням в ролі обсерваторів священиків чи мирян до нарад Синоду створюється нездорову атмосферу взаємного недовір’я. Бо коли владики не мають довір’я до своїх вірних, коли одні справи «засекречують», про другі взагалі не згадують, а про справи засадничі, як проблеми патріярхату, — то радше шкодять, то як вірні мають зі щирим серцем мати повне довір’я до того рода владик?

Чого владики бояться своїх вірних? Самі євангельські слова з амвону не багато зроблять. Всякі заклики до акції для Церкви теж не багато поможуть, коли вірні бачать діла, протилежні до голошених з амвону. Нам треба єдности та спільного чину, бо саме Всевишній Господь дозволив нам жити у переломовій хвилині, коли з катакомб відроджується наша Церква на Батьківщині. А яке ж єдиномисліє, яка спільна акція може бути, коли вірні відчувають якесь упередження, якийсь острах перед думкою вірних. То як ті вірні мають помогти нашій Церкві, коли по церквах панує дух недовір’я? Мені здається, що взаємне недовір’я родиться з остраху владик за свою владу. Панічно бояться, щоб миряни своїми критичними заувагами не знівечили їхнього авторитету, може не в Церкві, але в громаді. Але вони одне забувають, що є пастирями й мають до диспозиції амвону, а миряни можуть лиш час до часу присвятитись церковним справам. Тому страх за владу безпідставний.

Та ж хіба владики не роблять нічого такого у Божому Винограднику, щоб треба було ховатись? Всі секрети, всі промовчування від правди вірних, а до того ще наставлення одних вірних проти других на терені церкви — створюють атмосферу недовір’я. Саме тепер нам найбільше треба єдиномислія та спільного чину для нашої Церкви, яка повинна нас єднати, а не ділити.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>