Чи ви чуєте нас?..

Ми діти однієї і тієї ж землі матері-України, яка нас народжувала й кормила своїми щедрими й обильним плодами. Ми ті, що приходили на світ перед, в час і після того, коли воскресали княжі городи — золотоверхий Київ і Львів, коли пробуджувалось і народжувалось наше національно-українське, політичне й культурне життя. Тоді, коли княжий Київ повертав до традицій ранніх років Київської Руси, окрилюючи під своїм омофором розлогі українські землі. Ми народились тоді, коли ворожі кулі пробивали ваші груди, що ними ви загороджували усім окупантам шлях на Україну, тоді, коли вас нещадно десяткувала пошесть-тиф. Ми народились і виростали на вашій крові й костях. Ми народились і тоді, перед тим і після того, коли ви на родючій землі матері, що була житницею Европи, вмирали сотнями, тисячами, мільйонами голодовою смертю, коли вмирала основа української нації — непокорене українське селянство у пам’ятні й незабутні, до краю трагічно болючі 1932 і 1933 роки. Як у пісні говориться: «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали, ніхто не заплакав над вами…».

Але ми народились і знову відродились, виростали серед бур, негод і воєн, щоб продовжити вашу і ваших попередників світлу пам’ять та продовжувати боротьбу за волю й незалежність волелюбного українського народу. Ми підносили наші щирі молитви за вас, безіменних, до Всевишнього Триєдиного Бога, щоб Він освятив вашу світлу пам’ять. Ми кожного року згадуємо тих, які в обороні українського народу, щоб він жив вільним і незалежним життям, згинули під Крутами, Базаром, Києвом, Львовом і за кожний клаптик української землі. Ми підносимо наші щирі молитви і згадуємо пам’ять тих, що після того гинули на далеких засланнях Сибіру, застінках ҐПУ, НКВД, МВД, тюрмах і казематах. Молимось за владик, священиків і всіх тих, що загинули за Церкву.

Чи ви чуєте нас?..

Цього Року Божого 1983, що є Ювілейним Роком відкуплення, себто 1950-річчям з дня смерти і воскресіння Ісуса Христа, ми окремо згадали тих, що п’ятдесят років тому гинули голодовою смертю, а вожді Кремля спокійно споживали пограбований український хліб.

Тоді, коли ви вмирали, світ мовчав; дивлячись, не бачив трагедії українського народу; слухаючи розпачливого крику порятунку — не чув; знаючи у подробицях події, що відбувались у ці пам’ятні 1932 і 1933 роки, замовчував і не інформував; і так вільний світ допомагав рости сталінському, комуно-більшовицькому злочинству. Тільки де-не-де проривались маленькі проблески дійсної правди, що на Україні організованою голодовою смертю гинуть мільйони українського населення — гине українське село, але ці вістки й інформації скоро затушковували, щоб…

Чи ви чуєте, нас, тих, що поза межами батьківщини-України у вільному світі, ми не забули цих трагічних 1932 і 1933 років, коли наші брати й сестри густо встеляли своїми тілами наші села по всій Україні. Ми зібрались весною цього року на православному цвинтарі в Бавнд Бруку біля церкви-пам’ятника св. Андрія і піднесли наші заупокійні щирі молитви за тих, що загинули голодовою смертю.

Тисячі, тисячі українців — православних, католиків і євангельських об’єднань — миряни, священики, пастирі та владики, молодь, старші й літні люди прийшли, щоб своєю безпосередньою участю згадати вашу світлу пам’ять, щоб справді пам’ять про вас ішла з роду в рід. Поруч з цим, щоб своєю масовою участю пригадати ті трагічні роки, в які ви гинули і зрушити сумління вільного світу, щоб він хоч у п’ятдесятріччя вашої смерти голосно заговорив. З десятків тисяч грудей неслись хорально-благальні молитви, владики й світські виголошували поминальні промови, в яких згадували трагічні факти з-перед п’ятдесяти роками.

Чи ви чули нас: ми були також під Об’єднаними Націями в Нью-Йорку, де також згадували про вашу голодову смерть, подавали призабуту правду, як ви в наслідок організованого Москвою голоду гинули без жодного порятунку. Звертались до сумління світової опінії, підкреслюючи, що на землі, що текла медом і молоком,— Україні — сім мільйонів населення загинуло голодовою смертю. Це був справжній «голокост» українського населення. Тут звертались у своїх промовах владики, священики і політичні діячі до світової опінії, щоб вони засудили комуно-більшовицьке царство, яке волелюбним народам несе поневолення і найчорнішу тиранію в історії людства. Ми звертались до представників вільних народів, щоб вони були свідомі, що з собою несе більшовицько-російський комунізм і більшовизм.

Чи ви чуєте нас, як ми по наших громадах, наших церквах, навіть найменших наших скупченнях піднесли наші щирі молитви за вас, замучених, і згадували вашу світлу пам’ять… Не було і нема українця у вільному світі, який би не пом’янув у своїх молитвах і не згадав 1932 і 1933 роки, у яких безжалісно переривались нитки вашого життя.

Вже появились праці на українській і чужих мовах про трагічні події голодової смерти мільйонів українського населення, що будуть нести правду у світ сьогодні, завтра й післязавтра і будуть розкривати нечувану злочинність комуністично-більшовицької Москви. Ще готується і незабаром вийде друком монументальна праця про ці трагічні роки, заходами Українського Гарварду, відомого англійського автора Конквеста.

Чи ви чули нас пам’ятного дня, другого жовтня 1983 p., який був немов заключним акордом наших різноманітних поминань і відзначень п’ятдесятріччя вашої трагічної голодової смерти на багатющій українській землі. В цей день українці на вільній землі Вашінґтона приїхали з усіх сторін Сполучених Штатів Америки до столиці Вашінґтона, щоб масово, спільними силами пригадати, як ви тому п’ятдесят років гинули голодовою смертю. Учасниками цієї незабутньої маніфестації у Вашінґтоні були українці з заходу й сходу, з півночі й півдня США, з усіх місцевостей, де тільки є більші скупчення українців, як також були представники з сусідньої Канади. Ніхто не пожалів ні часу, ні грошей, ні труду, ні зусиль, але приїхали до Вашінґтону, згуртувавшись біля пам’ятника Вашінґтонові, щоб проголосити слова правди в ім’я тих, які цього не можуть зробити, які стали безіменними жертвами голоду, організованого кремлівськими комуно-більшовицькими вождями, щоб продемонструвати і доказати столиці США на чолі з президентом організований «голокост» українського народу.

Хоч в тому часі бушувала у південних і східніх штатах сильна буря, то все ж таки багато українців приїхало, щоб віддати свою пошану тим, які трагічно згинули голодовою смертю.

Були різні підчислення присутніх на маніфестації від 15 до 18 тисяч, 10 до 15 тисяч, це не важливо, можна сказати, що число учасників було імпонуюче, а найбільш імпонуючим було те, що серед учасників був високий процент української молоді — пластунів і одумівців, які фактично на ділі звернулись обличчям до батьківщини.

Хоч увесь час небо було затягнене безпроглядними хмарами, але на самий час демонстрації хмари над Вашінґтоном розійшлися, і нам світило, зігріваючи учасників теплом і надією, сонце. Всі учасники творили одну нерозривну спільноту. На обличчі була помітна радість, бо кожний вдоволявся імпонуючою присутністю на маніфестації під пам’ятником Вашінґтона.

Тут знову посипались промови, присвячені пам’яті тих, що загинули трагічною голодовою смертю. Промовляли духовні, світські українці й чужинці. З-під пам’ятника Вашінґтонові учасники організовано маршували під більшовицьку амбасаду у Вашінґтоні. У перших колонах, у одностроях маршувала пластова і одумівська молодь. Це була виняткова демонстрація, мовчазна демонстрація.

Демонстранти несли символічні труни і транспаранти і чорні бальони. Для вашінґтонської поліції це було приємною несподіванкою, бо вона не потребувала ні з ким змагатись, не потребувала нікого арештовувати. Це справді був похоронний похід, який завершився відспіванням українського гимну.

Коли вже згадуємо про похорон, то слід підкреслити, що похорони завжди кінчаються панахидою. Треба сказати, що такою незабутньою «панахидою» був концерт у величавій концертовій залі у вашінґтонському Кенеді Центрі.

Це була справді на високому рівні, імпонуюча панахида-концерт у пам’ять мільйонів жертв голодової смерти, у якому взяли участь кращі українські мистецькі одиниці й українські солісти, за винятком оркестри, що не була українською. З українських солістів були усім відомі Андрій Добрянський і Рената Бабак, а з хорових одиниць: неперевершений хор Українських Бандуристів під дириґентурою Григорія Китастого, хор «Думка» з Нью-Йорку і місцевий вашінґтонський хор.

Не місце тут подавати оцінки виконання поодиноких точок, але в загальному можна сказати, що виконання було на високому мистецькому рівні, могутнє та імпонуюче. Зокрема треба згадати виконання бандуристами «Блажен муж» — Гнатишина, яке було неперевершеним, у якому були підкреслені й майстерно схоплені до нюансів мельодійні звучання. В цілому концерт був унікальним і непересічним, за що належить подяка і признання усім виконавцям, як також організаторам.

Так останній акорд наших масових поминань і демонстрацій у пам’ять семи мільйонів жертв, що загинули трагічною голодовою смертю, був на висоті, гідний і достойний. Ми спокійно можемо сказати, що ми не посоромили нашого українського імени й імени загиблих жертв. Тоді, коли вони вмирали, ми не мали змоги кричати до сумління світу, бо…, але сьогодні ми можемо сказати, що пам’ять про них піде з роду в рід і буде на віки записана в анналах історії людства.

Чи ви чуєте нас?.. Ми згадали вас, ми піднесли молитви за вас і ми зберегли світлу пам’ять про вас!

М. Г.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>