Сучасна управа нашого товариства має скомпліковану ситуацію, в якій приходиться плянувати і проводити акції на користь помісности нашої Церкви. Акції мирян, які вже може й надоїли декому, будуть і на дальше однобічним «голосом вопіющого во пустини», доки лише вони самі, миряни, діятимуть в цьому напрямі. Координація громадських і мирянських організацій могла б дати лише ширше форум і більшу спаяність таким акціям, але все ж таки це ще буде лише один голос, голос цивільних людей до справ церковних, якими своїм законом приписаним порядком рішає Ієрархія.
Одначе й голос мирян, коли він пролунає компетентно, в належний час і в належному місці, може мати поважніший результат. Про це тепер час і подумати. Громадські збори й петиції – це вже найширше у нас практикована метода і до неї адресати уже призвичаїлися. Вже більше шести літ підписуємо резолюції, кожного разу схвалені з льояльністю Святійшому Отцеві і нашій Ієрархії та з проханнями здійснити на ділі нашу церковну єдність, але вислід з того мабуть дуже малий, якщо не противний. Деякі наші Впр. Владики, спеціяльно з європейського терену, не погоджуються з нашими мирянськими акціями, і нераз дають вислів свому незадоволенні. Другі Впр. Владики, хоч не виступають проти, то навіть добрим словом мирянам не поможуть. До речі – якщо петиційна акція мала б якось продовжуватись, то радше до наших Владик.
Святкування днів помісности, що було схвалене на останньому засіданні управи товариства, і що вже реалізується різними нашими відділами, принайменше по більших скупченнях вірних, може бути трохи оригінальніше, тому що воно відбувається вже в порозумінні з прихильним цій ідеї священством, що ці свята мають уже подвійний характер – церковну частину, /торжественну літургію із проповіддю до цієї теми/, і мирянську, /збори мирян із по можності мистецького програмою/, і тому що цього рода імпрезне заключається вже у прошенні чогось, а у льояльному акті ствердження певного церковного законного положення.
Друга акція – масове висилання заготовлених др. Богданом Смиком листівок до двох найвищих Ієрархів Римської Курії, Кардинала Вільйо і Кардинала де Фюрстенберґа, /шкода що від цієї акції відмовився Координаційний Комітет Громадських Акцій за Патріярхат у Канаді/, означають поновний вияв льояльности українських мирян Синодові Українських Єпископів і піддержку усіх попередніх акцій мирян в тому напрямі. Одначе й це промине, як проминули й попередні акції. Як відомо, помочі від наших американських Владик не було тут жадної. Не вдалось також досі одержати їхньої згоди на зустріч із делегаціями мирян для обговорення цих справ, і це велика шкода. Відомості про те, що наші священики Філядельфійської Архиєпархїї мали б бути під натиском не брати участи в жадних святкуваннях днів помісности, які б громадські комітети їх не ініціювали, як також і не дати церковних приміщень на прилюдні виступи Мати Марії ЧСВВ і пані Е. Піддубчишин не створюють надії на покращання відносин між Владиками і мирянськими організаціями.
Через такі невідрадні умови внутрі і через натиск від Східньої Конґреґації ззовні, який має свою давню легальну дорогу через Апостольського Делегата у Вашінґтоні, Архиєпископа Люїджі Раймонді, серед провідних мирян виринула думка, /яка знаходить щораз ширше одобрення серед членів управи/, щоби пізною осінню цього року з’їхатись декільком сотням вірних до Вашінґтону, зібратись перед палатою Апостольського Делегата і там ще раз вручити заздалегідь приготовані меморіяли, /ще раз меморіяли!/, із підкресленням великої серіозности ситуації. Є надія, що знайдуться з десяток наших священиків, щоби очолити цю місію.
Якщо б і ця, як дехто схильний називати її, остання петиційна акція пройшла безслідно, тоді в жовтні наступного року, під час Синоду Католицьких Єпископів, повторити її в Римі перед палатою Святійшого Отця. На це ще знайшлися б у нас засоби й охочі світські та духовні особи.
Одначе центральною силою нашої Церкви на внутрішньому і на зовнішньому форумах є таки наші Владики, і при їхній добрій волі усі акції мирян мали б краще значення. /А може їх зовсім не потрібно було б!/.
