Дарина Морозова, «Покажи мені людину». Антропологія Антіохійської школи та її спадщина у Київській традиції

Вислів одного з літературних героїв Умберто Еко: «Книги розповідають про інші книги» сміливо можна застосувати до монографії Дарини Морозової «Покажи мені людину», і не лише застосувати, а й доповнити: «Книги розповідають про інші книги, в яких люди розповідають про інших знаменитих людей та про цікаві речі». Цей твір про антіохійське богослов’я – дійсно вагомий вклад у скарбницю вітчизняної науки про маловідомі факти історії розвитку одного з найвпливовіших у свій час центрів християнської думки, про його впливи на Україну та про зв’язки між центрами філософії та духовності.

Фото: видавництво "Дух і літера"Монографія складається з чотирьох розділів, у першому з яких «Забута столиця та її школа» авторка досить вміло і «барвисто» розповідає про історію Антіохії, про найважливіших персонажів, які відіграли важливу роль у її філософсько-богословському середовищі, про саме древнє місто з його визначними пам’ятками та про його особливості.

Книга справді цікава. Дарина Морозова вміло, сміливо і з новітнім альтернативним підходом розповідає про патристичну епоху з точки зору сьогодення, впевнено прокладаючи мости між двома епохами. Подає багатющий спектр різних імен-прізвищ відомих патрологів, мислителів та інших учених, виражаючи власний погляд на антіохійське богослов’я без упереджень, із намаганням об’єктивно висвітлити різні думки, підходи і погляди.

Перед читачем по-новому спливають відомі постаті, які свого часу відіграли певну роль у церковній історії: це передовсім один із ранніх письменників і отців Церкви, священномученик Ігнатій Богоносець – єдиний із апостольських мужів, кого пізніші патристичні автори цитували саме як богословського авторитета, а не як історичне чи моральне джерело. Це також відомий і улюблений усіма святитель, автор Божественної літургії Іван Золотоустий з його широкими поглядами: практичністю, антропоцентризмом, універсалізмом, збалансованістю між духовним і матеріальним. Це і несправедливо засуджений після смерті Теодор Мопсуєтський, і відомий «єретик» Несторій, якого насправді непросто назвати єретиком, якщо істотно вникнути в подробиці його вчення, а також інші персонажі.

У книзі досить вдало словесно зображена барвистість древнього міста Антіохії – культурного центру в епоху перших століть після Христа – на перехресті культур, де панував космополітизм, а важливі терміни сирійської думки часто висловлювали грецькою. Містянам доводилося пристосовуватися до п’ятимовного (!) середовища та звикати до співіснування у калейдоскопі різних вірувань і традицій. Саме в Антіохії було не лише двовір’я, але й багатовір’я. Проте вважається, що у IV столітті всі навернулися у християнство.

Антіохія славилася давнім центром Пайдеї – школи виховання дітей і підлітків. Також тут відбувся перший в історії християнства Собор, відомий як Апостольський. На цьому Соборі раз і назавжди вирішили проблему ритуалу старозавітного обрізання. Саме в «забутій столиці» на зламі І – ІІ століть відбулася своєрідна реформа церковних структур – перехід від першохристиянського служіння апостолів, пророків і вчителів до теперішньої потрійної єрархії: єпископів, пресвітерів та дияконів (с. 58).

Як зазначає науковий опонент цієї праці архимандрит Кирило Говорун: «Дарина творчо розвиває тезу Ярослава Пелікана про те, що догматичні особливості богословських традицій минулого базуються на різних засадничих метафорах та наративах» (див. Говорун, відгук, с. 1)[1]. На думку отця Кирила, «це справжня родзинка роботи, яка надає їй неабияку наукову цінність» (там само). Продовжуючи свою думку, рецензент пише: «Авторка дослідження синтезує концепт антіохійського богослов’я, яке вона наче звільняє з полону забуття та різноманітних стереотипів. […] насправді до цього часу багато з тих, хто має якесь поверхове уявлення про історичну еволюцію східного богослов’я, керуються схемою, згідно з якою александрійська лінія у східному богослов’ї домінувала, а антіохійська (лінія) була затерта під впливом цього домінування. Проте ті, хто більш уважно досліджує східнохристиянські традиції, вже багато років тому позбавилися таких стереотипів» (Говорун, відгук, с. 2).

Авторка сама признається, що планує «розглянути антропологію не як одну з галузей систематичного богослов’я, а радше як частину світогляду антіохійських християн, вираженого у множині наративів, метафор, концепцій» (с. 32).

Підставою для описаного підходу стало те, що саме метафора, метафорика – дуже важливий елемент антіохійської антропології, який через свій «надмір смислу» передає те, що неможливо передати дискурсивним висловлюванням. Наративна теологія постає неначе міст поміж царинами наукового пізнання. Сучасний український богослов Олександр Філоненко оцінює наратив як важливу ланку, що заново пов’язує два типи епістеми, роз’єднані розвитком модерної науки: природничу і гуманітарну (с. 36).

Тут бачимо нові підходи стосовно тлумачення Антіохійської богословської школи. На противагу класичним навчальним інституціям цю школу можна розглядати як динамічну децентралізовану структуру або своєрідну соціальну мережу. Проте ця мережа не була ані хаотичною, ані розпливчастою завдяки ролі єпископату, Соборам, літургійним зібранням, обміну візитами, листуванням та спілкуванням. Ядро Антіохійської школи дослідники одностайно вбачають не у академії чи єпископській кафедрі, а в місцевому монастирі Аскетерії. Тут охочі проходили трирічний курс богословських наук, в якому центральне місце посідала екзегетика (с. 95).

Дарина Морозова пише, що теорію соціальних мереж свого часу успішно застосував до вивчення Антіохійської школи відомий американський соціолог Едем Шор (Adam Shor). Натомість методи історії традиції, наративної теології та теорії метафори авторка сама намагатиметься «докласти до цього предмету чи не вперше» (с. 40).

Богословський рух, який виник і розвинувся в Антіохії, аж ніяк «…не можна назвати монолітним, адже його історія знала цілу низку розділень. Однак спільність інтелектуального родоводу і світоглядних інтуїцій свідчить, що поняття «Антіохійської школи» не завжди можна обмежити доктринальними чи партійними бар’єрами» (сс. 95, 498).

Саме у другому розділі праці мовиться конкретно про антропологію. Цей розділ має назву «Homo Antiochenus – антропологія у метафорах і переказах». Тут наголошено, що саме гідність – невід’ємна властивість кожної людини від моменту її створення за образом Божим і до безконечності. Тут бачимо, по-перше, своєрідне тлумачення «образу і подоби» людини. Антіохійська метафорика людського єства як храму виражає властиве цій школі благоговіння перед гідністю кожної людини: людської гідності жодним чином не применшують ані розумові, ані фізичні вади, позаяк кожна людина без винятку є недовершеним, але цілісним образом Творця. Що стосується поглядів на чернецтво, то тут також відсутня поляризація між ченцями та мирянами, адже чернецтво започатковувалося саме як мирянський рух (с. 141).

Яким неординарним і глибоким є погляд Теофіла Антіохійського (†185) про те, що «Адам не був створений ані смертним, ані безсмертним – він сам мав обрати свій шлях, сам мав зробити останні штрихи свого образу»! Думка про те, що «Бог створив людину вільною і самовладною» правдоподібно запозичена у святого Іринея Ліонського. Важливо, що антіохійці не висловлювали вчення про первородний гріх, адже благоговійне ставлення до народження було головною причиною їхньої відмови від цього вчення: «Ще до формулювання цього вчення Августином, св. Йоан Золотоустий наполягав, що немовлят слід хрестити не для відпущення гріхів, а лише для долучення їх до вічного життя у Христі» (с. 167). Також на противагу арістотелівському вченню про «чистий аркуш» (tabula rasa) бачимо тут «іншу метафору – метафору «міста-фортеці». Вона, виходячи з учення Платона про небесне походження душі, «уявляє внутрішній світ дитини як створений Богом град, впорядкований за особливими законами, священний і незбагненний для оточення – той космос, який деякі візантійські автори називали «великим всесвітом всередині малого» (с. 169). Читач зустрінеться і з іншими непересічними думками та зі своєрідними підходами до антропології. Ці підходи дещо інші, аніж ті, що сформувалися під впливом певних стереотипів.

Як подає авторка, «для Антіохійської школи найціннішим видавалося якраз поєднання начебто несумісних вимірів. Тому її діячі не вважали малоцікавими для християнина такі практичні сторони людського життя, як фізіологія, сімейне життя, соціологія, економіка, екологія тощо. Водночас антіохійцям даремно закидають зацикленість на земному і байдужість до духовного: адже їм зовсім не чужий містичний погляд на дійсність» (с. 299); «Яскраве взаємонакладання світів у сирійському християнстві недарма іменують містичним матеріалізмом. У світлі цього містичного матеріалізму всі звичні топоси християнської думки набувають дещо інших абрисів – іноді непомітно, а іноді й дуже явно. Наочним показником тут є центральна для християнської антропології категорія образу Божого, який визначає людську гідність» (с. 299). Перелік важливих думок Дарини Морозової в цьому ж ключі можна продовжувати: «Інтроспекція (тобто заглиблення в себе, самоспостереження), що є дуже важливою для православного персоналізму, …виявляється сумісною з відкритістю до інших… Пошук істини в антіохійському осередку спирається… на рідкісні, але незамінні моменти співзвучності між голосом власного серця і голосом ближнього. Саме це продемонструвала підготовка до Халкідонського Собору, коли антіохійці та александрійці в напруженій, але конструктивній полеміці нагадували «другові забуту ним пісню його душі» (с. 303).

Роль IV Вселенського Собору в Халкідоні, відповідно до висновків авторки праці, полягала у тому, що «сполучення начебто несумісних модальностей мислення є першорядною в очах сучасного богослов’я». Дарина Морозова подає думку про це сучаcного американського богослова грецького походження Джона Мануссакіса, що «Халкідон є перехрестям-«перехрестом» між апофатичними Атенами і катафатичним Єрусалимом», та його колеги – російського теолога Олега Давидова, який розглядає цей Собор як «місце сполучення метафізичного і богословського мислення – та мислення історичного і партикулярного…» (с. 77).

Тут бачимо досить вдалі спроби відповідей у світлі метафор на вічні питання: про свободу і рабство людей, про тлумачення гостей і мандрівників, про філоксенію і ксенофобію, про терапію – лікування душевнохворих, про християнське розуміння життя і смерті.

Третій розділ книги розглядає роль Антіохійської школи у розвитку середньовічних слов’янських структур (у тому числі українських), а четвертий присвячений Антіохійській спадщині в українському бароко: тут бачимо строкаті розповіді про вісьмох основних непересічних персонажів, а також про дотичних до них осіб.

Авторка по-новому відкриває, доповнюючи свіжими фактами, історичні портрети восьми основних неповторних особистостей. Це: Василь Григорович-Барський, Павло Алеппський, Григорій Сковорода, Паїсій Величковський, Іван Мазепа, Дмитрій Туптало, Стефан Яворський, Симон Тодорський. Останні двоє – духовні велети (обидва були єпископами), мабуть, трішки менш відомі загалу, аніж згадані тут перед ними. Описуючи життя і діяльність богослова, філософа культурного і релігійного діяча Стефана Яворського (1658 – 1722 рр.), дослідниця, проте, акцентує на його думці проти Лютера, який насмілився твердити, що начебто християнське подружжя – це не таїнство Церкви. Святитель Стефан, який навчався у Римі і лише згодом перейшов у православ’я з греко-католицтва, аж ніяк не міг погодитися з такою думкою. Важливо збагнути, що джерелом таких поглядів владики були, мабуть, твори антіохійського вчителя – святого Івана Золотоустого, якого він надзвичайно любив і шанував. Інший єрарх – Симон Тодорський (1700 – 1754 рр.), який був учнем Прокоповича і вчителем Сковороди, а також професором Галле і Могилянки, згодом став митрополитом Псковським і Нарвським. Саме його можна повноправно вважати першим українським фаховим орієнталістом.

Напрацювання третього і четвертого розділів, зі слів Дарини Морозової, це «спроба патролога-візантиніста зануритись у суміжні царини славістики та україністики в пошуках тих таємничих зв’язків між культурами, які більше впадають в очі з візантійського боку. Авжеж, така «вилазка» не може претендувати на жодну вичерпність: цей огляд окремих цікавих сюжетів радше є запрошенням до діалогу і дальшого спільного дослідження…» (с. 345).

У книзі наведені важливі нюанси з приводу історичних фактів щодо передачі Київської митрополії у 1686 році під омофор Москви, які проливають світло на тимчасовість і винятковість такого кроку. Тут знову ж таки бачимо підтвердження, що ця зміна підпорядкування мала прецеденти саме в історії Антіохійської церковної традиції. Авторка намагається представити їх щонайоб’єктивніше, позбувшись певних упереджень і сформованих стереотипів щодо деяких постатей.

Для декого може стати сюрпризом те, що різні богословські течії, які згодом починали тлумачити як єресі, виникали всього лише через розбіжності у філософських термінах. Наприклад, одним із таких непорозумінь було те, що терміном «іпостась» позначали різні поняття. Майбутнє халкідонське вчення про «дві природи і одну іпостась» Христа мовою сирійського арістотелізму приблизно виражалося як «дві іпостасі й одна особа». Для арістотеликів-антіохійців «іпостась» означала «конкретну природу», оскільки абстрактної для них у природі не існувало. Для Несторія ця розбіжність концептуальних апаратів стала справжньою інтелектуальною спокусою, що вела до відмінного бачення Христа (с. 73).

Сучасні мислителі радикальної ортодоксії та англо-католицького соціалізму так упевнені в «комунізмі отців Церкви», що цей погляд відобразився навіть у соціальній концепції Константинопольського Патріархату. Однак попри антиномічність, властиву і святоотцівській теології, і діалектиці Геґеля, тут не можна забувати про доглибні відмінності між цими способами мислення через те, що християнський «комунізм» як ідея святого Івана Золотоустого докорінно відрізняється у багатьох точках від концепції ідеї комунізму як такого і не має нічого спільного з тоталітарним режимом.

Понад три століття тому сирійський диякон Павло Алеппський під час свого перебування у Києві (1654 – 1656 рр.) свідчив про вірність українців Константинопольському Патріархату. Та водночас казав про те, що начебто й Антіохійського владику вважали вселенським і найстаршим з-поміж патріархів. Опис цього візиту містить і його схвальні висловлювання про черниць Вознесенської обителі у Києві як про добре освічених, а також про те, що Київська традиція – неначе дзеркало, в якому відбивається слава давньої Антіохійської кафедри.

Не менш цікавою була подорож українця Василя Григоровича-Барського до Сирії. Він відвідав Дамаск у 1728 році, докладно описавши його як тодішню нову столицю. Крім того, побував у колишній столиці, засвідчивши її цілковите запустіння: «Колись це було уславлене й велике місто, що звалося Боже місто Антиохія, і мешкало там багато люду; нині ж ледве чверть міста забудована, а то все поля і сади всередині міської горожі» (с. 431). Місто, де вперше пролунало ім’я християн, не мало церкви, оскільки його населяли щонайрадикальніші ісламісти з усіх бачених мандрівником. Варті уваги й багато інших деталей опису його подорожі.

Дуже важливими в монографії є згадки про Івана Мазепу, особливо про те, що саме він фінансував видання Євангелія арабською, а також вшанував срібною ризою раку святої великомучениці Варвари, яку вважали покровителькою Києва. Меценатство відомого гетьмана не обмежувалося Україною, а мало міжнародний масштаб (с. 438). Ще однією оказією для сходознавчих студій Мазепи стала несподівана археологічна знахідка під час спорудження ним у 1707 році фортифікаційних мурів на теренах лаври. «Тут, як розкопували гору печерську, – пише М. Костомаров, – знайдено було купу старих монет… Антіохійський Патріарх, якому послали їх на показ, назвав їх ассирійськими» (с. 438). До зацікавлення близькосхідним християнством гетьмана спонукали не лише політичні інтереси та дипломатичні стратегії, а й престижність зв’язків із найдавнішими християнськими осередками – Єрусалимом та Антіохією.

Що стосується вивчення патристики, то Дарина Морозова впевнено долає стереотип, згідно з яким Флоровський критикує Київську богословську школу за начебто західні впливи. У цьому їй допомогли напрацювання відомого сучасного американського вченого-патролога українського походження Павла Гаврилюка. Саме цей автор критикує однобокі підходи цієї проблеми. Отже, парадоксом ще в ті часи було ознайомлення тодішніх студентів зі своєю власною святоотцівською спадщиною із західних джерел, зокрема з німецьких перекладів. Ця тенденція, мабуть, зберігається й донині. Часто українські студенти в різних закладах Європи та Америки вже у ХХІ столітті продовжують вивчати власну літургійну і патристичну східнохристиянську спадщину за підручниками західних науковців. Це аж ніяк не применшує вартості здобутої таким чином освіти, навпаки – розширює світогляд і науковців, і дослідників. Проте нині нам необхідний розвиток власної богословської думки, який зміг би сприяти органічній єдності власної літургійної, богословської, духовної та канонічної спадщини Київської Церкви. Це, зрештою, стосується й інших Східних Церков.

Дмитрій Туптало (відомий як святитель Димитрій Ростовський) названий у книзі «українським Золотоустим». Він був знаним патрологом та агіографом. Досі маловідомим є той факт, що його «Житія святих» хоч і є синтезом багатьох джерел, проте завдячують найбільше антіохійцям, зокрема латинському перекладу творів Теодорита. Дмитрій – явно антіохійський богослов, який акцентує на соціальному аспекті Євхаристії. Одного разу на знак протесту він перервав богослужіння в храмі через катування людини на площі поруч зі святинею. Багато інших аспектів антропології цього святителя теж запозичені з Антіохії.

Читач дізнається з книги багато нового і про двох інших світочів – відомого святого Паїсія Величковського та філософа Григорія Сковороду. Незважаючи на спільності та відмінності у поглядах, а також на різний спосіб життя, обидва ці велети духа насправді мали дуже багато спільного, адже їх об’єднувало прагнення і любов до свободи. Вартісними є згадки авторки про Нямецьку лавру – місце чернечого подвигу Паїсія Величковського і цитування оригінальних рукописів – творів цього відомого ченця.

Книга Дарини Морозової сприяє поглибленню знань про християнську літургію, адже, згідно з вченням отців Антіохійської школи, літургія – це насамперед дозвілля з Богом. Євхаристія має не лише «вертикальний» вимір (спілкування людини з Богом), але й «горизонтальний» – виразно соціальний, оскільки саме вона відіграє чи не найважливішу роль у формуванні спільноти.

Вдумливий читач може знайти для себе у представленій книзі і справжні несподіванки. Для прикладу, невже двоперстя у старообрядництві – це насправді відголосок давнього антіохійського діофізитизму? Саме так! Адже два пальці, складені до хресного знамення, символізують дві природи Христа в одній особі! Чому українці досі популярно називають «Рахманським Великоднем» свято Переполовення П’ятдесятниці? І тут знаходимо також аргументовану відповідь: це походить із Антіохії! Невже часте причастя мирян на Божественній літургії – це аж ніяк не новітня видумка католиків, а давній християнський звичай? Так! Саме ця традиція випливає і з природи самої Євхаристії, і з чітко сформульованого вчення антіохійців перших століть.

Окрім словесних портретів відомих філософів, отців Церкви, церковних діячів перших століть, а також представників пізніших віків, українського бароко тощо, читач побачить згадки про відомих діячів сучасності, дізнається про їхні вислови, ідеї, критику тощо. Це і пресловутий Георгій Флоровський, і Йоганнес Квастен, і Адольф фон Гарнак, і Василій Болотов, і Володимир Лосський, і сучасні богослови: Юрій Чорноморець, Олександр Філоненко, архимандрит Кирило Говорун, Марія Горяча, монахиня Ігнатія Гаврилик, отець Олег Кіндій, митрополит Олександр Драбинко та й багато інших.

Зрештою, книгу прикрашають численні ілюстрації: схеми, мапи, гравюри, зображення різних храмів та обителей, фрески, ікони, репродукції важливих сторінок рідкісних книг тощо.

На жаль, межі цього короткого огляду не дозволяють конкретніше згадати всі проблеми, які порушила авторка в цій монографії. Для глибшого вникання у наративи, а також у висловлені через них думки та погляди треба вдумливо прочитати цілу книгу.

Варто сподіватися, що праця Дарини Морозової справді викличе цікаві дискусії і допоможе позбутися багатьох стереотипів. Докладніше вивчення схожих проблем сприятиме не лише подоланню неправильно витлумачених дихотомій між богословськими школами, але й ігноруванню суперечностей між християнськими конфесіями, у яких набагато більше спільного, аніж відмінного, а також поєднанню богословських та культурологічних методів і поглибленню екуменічного та міжрелігійного діалогів.

[1] Говорун, Відгук = Відгук офіційного опонента доктора філософських наук архимандрита Кирила (Сергія Миколайовича Говоруна) на дисертаційне дослідження Дар’ї Сергіївни Морозової «Богословська антропологія Антіохійської школи та роль її спадщини у розвитку слов’янських культур», подане на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальностями 09.00.14 – богослов’я та 09.00.11 – релігієзнавство.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt