Третє видання
(Продовження з III, ІV, V і VІ чисел)
— А вже найбіднішою із всіх є Церква єрусалимська. Вона мусить годити і грецькій Церкві, і російській. Грецькій тому, що підлягає царгородському патріярхові, а російській тому, що Росія дає їй утримання. Коли б не Росія, то єрусалимський патріярх не мав би з чого жити.
— Ось до чого дійшла славна колись то грецька Церква. Розпалася на кількадесять Церков, які із собою не стоять в ніякій єдності. Одна на другу дивиться згори, одна другу посуджує в єресі та помилках. Не можуть зійтися на спільну нараду, як то робить католицька Церква, скликуючи єпископів з цілого світу, бо не мають спільної підвалини-каміння, на якім збудував Христос свою правдиву Церкву, не признають Христового Намісника своїм видимим Головою.
— А що ж робити Східній Церкві? — запитав хворий по хвилині мовчанки.
— Вернутися назад до скали св. Петра, — відповів о. Петро, — признати Римського Папу своїм видимим Головою, признати науку, якої учить католицька Церква, і стати знову славною сестрою римської Церкви; зробити так, як зробила українська Церква, що, проти власної волі відірвана від католицької Церкви, в кінці таки злучилася з нею.
— Коли це сталося? — спитав хворий.
— Ось послухайте.
Притча про єрихонську рожу
— В землі святій, над берегом Йордану, є рослина, що називається єрихонською рожею. Дивна ця Божа рослина. От так таки на нагій скалі росте вона. Своїми дрібнесенькими, мов волокно, корінцями держиться каміння та тягне соки, потрібні їй до життя. А якою гарною красою пишається вона! Свіжа, повна життя, зелень так аж манить око до себе, а милий запах аж б’є від неї. І живе ця дивна рослина, хоч гаряче сонце аж пече згори.
— Але коли повіє сухий вітер, то нераз відриває рослинку від скали, і вона зразу змінює свій гарний вид. На очах таки гине її гарна зелень. Її корінці сохнуть, ціла рослина корчиться, і вітер кидає нею, мов будяком. А коли тільки стихне вітер, що відірвав її від скали, вона знову ловить своїми корінцями скалу і знову, майже на очах, відживає. Набирає гарної, зеленої барви і знову тягне до себе око подорожнього. А коли ще, за Божою волею, впаде на неї крапля небесної роси, тоді її листочки набирають такого життя, і ціла вона дихає таким ніжним запахом, що кожний, хто бачить її, мусить сказати: «Справді, яка чудова та гарна оця Божа рослинка».
Змагання Унії на Русі
— Мені нераз приходить на гадку оця Божа рослинка, коли пригадую собі історію св. Церкви Христової, а особливо історію української Церкви.
— Якою гарною зеленню пишалася вона з самого початку, коли держалася скали св. Петра! Чи був коли народ, який би в такому короткому часі, так щиро приляг до Христової віри, як український народ? Чи жертвував котрий народ стільки своєї кривавиці на славу Божу, як він? Тим то і гарним запахом наповнювала вона Божий світ. Та повіяв сухий вітер з полудня, себто з Греції, яка відпала від правдивої віри Христової, і відірвав рослину від скали св. Петра. І в очах стала вона нидіти, стратила свій цвіт, завмерла зовсім.
— Два рази пробувала оця Божа квітка схопитися назад скали св. Петра.
Раз за короля Данила, за почином якого вернулась українська Церква до католицької Церкви. Та повіяв сухий вітер із Сходу, від монголів, які загрозили, що зруйнують Русь, наколи не відлучиться від Риму, — і відірвав рослинку від рідної скали.
— Другий раз за київського митрополита Ізидора, коли українська Церква, разом із грецькою, на флорентійськім соборі признала папу Головою Церкви і прийняла цілу католицьку науку. Та й тим разом повіяв поганий вітер з півночі, з Москви, яка не хотіла сполуки з Римом та ув’язнила Ізидора, і відірвав її від скали св. Петра, заки ще вспіла добре запустити коріння.
Унія на Русі
— Аж за третім разом, мало що більше, як триста літ тому, вдалося українським єпископам вернутися до католицької Церкви. Золотими буквами записав український народ імена тих, що ціною свого життя поставили з’єдинення української Церкви з католицькою. Сталося це на соборі в Бересті в р. 1596, а імена тих, що довершили це преважне діло є: єпископ володимирський Іпатій Потій, єпископ луцький Кирило Терлецький, митрополит київський Михайло Рагоза, а відтак його наслідник Йосиф Вельямин Рутський. Це справжні добродії українського народу. Боролися з чужими, боролися із засліпленням самих русинів.
— Та занадто довго кидав вітер нещасною рослиною, занадто багато поломив її корінців… Хоч схопилася вона рідної скали св. Петра, та не могла відразу зажити давнім, світлим життям, аж доки не впала на неї крапля небесної роси.
(Далі буде)
