Де знайти правду?

(Продовження)

Чотири стовпи Церкви

— А при тому в апостольських часах уважали стовпами Церкви чотирьох апостолів, як це слідує із листів св. Йоана Золотоустого, а то: Якова, Петра, Йоана і Павла.

— Так, — відповів о. Петро, — цілком природньо. Не думайте, що відносини св. Петра до інших апостолів були відразу такі, як нині є відносини Глави Церкви до єпископів. Не треба при тому забувати, що всі апостоли були товаришами долі й недолі. Жива пам’ять про Спасителя, що тількищо вознісся на небо, пам’ять про Його науку про покору і любов зрівнювала більші взаємні відносини, без огляду на явне і безсумнівне першенство св. Петра. Тим то і витворилися ці чотири стовпи Церкви. Петро як Глава Церкви, Яків як свояк Ісуса Христа, якого навіть вороги Церкви почитали за його праведність, Йоан як найулюбленіший учень Ісуса Христа і опікун Пречистої Діви Марії, а Павло як «ізбраний сосуд», апостол, що найбільше потрудився для Христа.

— А чому ж св. Павло в письмі до галатів ставить на першім місці св. Якова, потім Петра, а відтак Йоана? — питав далі хворий.

Це цілком зрозуміле, — відповів о. Петро. — Св. Павло розказує, що апостоли, коли довідалися, що Ісус Христос покликав св. Павла на апостола, подали йому руку до спільної праці, а то: Які в, Петро і Йоан, значить св. Павло не вичислює трьох апостолів по достоїнству, а після часу. Найпершим подав йому руку до спільної праці св. Яків, потім св. Петро, а відтак св. Йоан. Згадує про них в тому порядку, в якому вони його привітали як апостола. Це могло бути навіть не одного дня.

— Добре. Це розумію, — сказав хворий. — Але чому в першому листі до коринтян св. Павло ставить св. Петра аж на третьому місці, коли каже: «Я Павлів, я Аполлосів, я Кифин (Петрів), я Христовий»?

— І це має свою, дуже важливу, причину, — відповів о. Петро. — Св. Павло починає від себе, мов би від найгіршого — знак правдивої покори — відтак говорить про Аполлоса, а потім про Петра. Після Петра говорить вже тільки про Христа, чим і зазначує, що понад Петра вже нема нікого, хіба сам Ісус Христос. Починає він від найнижчого, а кінчає найвищим і тому ставить ім’я св. Петра перед іменем самого Ісуса Христа. При чому св. Павло був чоловіком дуже бистрим. Він знав, що його лист дістанеться і в руки поган, тож не хотів ставити на першому місці Глави Церкви, щоб не зрадити перед поганами, хто ним є і цим способом не звернути проти нього найбільшої ненависти.

Почувши таку відповідь, хворий мовчав, роздумуючи над усім, , що почув нині з уст о. Петра.

Сонце почало заходити, і в хатині заліг вечірній присмерк. Час було хворому спочивати. Тому о. Петро перервав свою розмову, обіцяючи знову зайти, як буде мати хвилину вільного часу.

Хворий щиро попрощався з о. Петром і залишився зі своїми думками. А дивні вони були! Чув, що під молотом правди хитається будинок дотеперішньої його віри, бачив, мов би промінь, що злегка продирався до його душі та розганяв пітьму.

V.

Святий Петро перший Папа Римський

На другий день по тому зайшов знову о. Петро до хворого. Тим разом не мав він наміру залишитися довше, бо мав вечірню, але хворий сам нав’язав бесіду до вчорашньої розмови. Він сказав:

 Вчорашньою розмовою Ви дійсно переконали мене, що Божественний Спаситель поставив св. Петра Главою Церкви. Але звідки Папа Римський має бути Главою Церкви, цього я не можу зрозуміти. Без сумніву, старшою Церквою є Церква єрусалимська, і коли хто має бути Главою Церкви, то повинен ним бути єпископ єрусалимський.

На це сказав о. Петро:

— Я вчора не мав часу докінчити розмови, бо і так вона протяглася задовго, але коли хочете, я дуже радо розкажу Вам це нині, бо маю ще кілька вільних хвилин, заки задзвонять на вечірню. Ось послухайте.

Чому в Римі, а не в Єрусалимі осів Глава Церкви?

— Єрусалим був справді містом, де творив, терпів і помер Спаситель. З Єрусалимом в’яжуться найкращі спомини, до нього лине серце кожного правовірного християнина. І ми, католики, більше може, ніж інші християни, спішимо до гробу Спасителя. Ось недавно кілька соток українців, під проводом свого улюбленого Митрополита Андрея їздило поклонитися святим місцям. Ми не маловажимо Єрусалиму, ми уважаємо його найсвятішим місцем на землі, колискою цілого християнства.

Та що з того? Попри те все ми пам’ятаємо також і те, що сказав про Єрусалим наш Спаситель: «Єрусалиме, Єрусалиме, избивый пророки и каменіємъ побивай посланныя къ тебҍ; колькраты вросхотҍхъ собрати чада твоя, якоже собираетъ кокошъ пшеницы своя подъ крылъ, и не восхотҍсте? Се оставляется вам домъ вашъ пустъ» (Мат. XXIII, 37-38).

— Хоч як може по нутру кожного християнина було б, щоб Єрусалим, де збулася велика кривава жертва Нового Завіту, став серцем цілої Христової Церкви, щоб там, а не деінде, осів Глава Церкви, але що ж? Божа воля була інша. Єрусалим виконав своє завдання. Він був престольним містом старозавітньої Церкви та не вмів цінити свого достоїнства, не вмів встоятися на тому престижеві, на якому поставив його Бог. Він повбивав не лише пророків, але наложив руки на самого Спасителя, і його мусіла досягнути Божа кара. На ньому мусіли сповнитися слова пророка Даниіла: «И во святилищи мерзость запустьнія будетъ, и даже до скончанія времене, скончаніе дастся на опустіте» (Дан. IX, 37). Не минуло кількадесять літ, а з гарного Єрусалима, з будівель, якими одушевлялися апостоли, не осталося каменя на камені. В 70-му році по Христі римський імператор Тит зруйнував Єрусалим. Та мало того. В якихось 65 років пізніше другий раз зруйновано Єрусалим, а місце, де він стояв, заорано так, що з давнього Єрусалиму не залишилося і сліду. На його місці збудовано нове місто, що називалося Елія Капітоліна. До четвертого століття не було навіть назви Єрусалима. Аж за часів цісаря Константина віджила давня назва Єрусалима. Проте Ісус Христос, який провістив цілковиту руїну Єрусалиму, не міг хотіти, щоб в Єрусалимі, який на протязі 200 років майже не існував, був осідком Глави Церкви.

А проте, гляньте і на нинішній Єрусалим. В якому пониженні він нині. Поганин турок панує над ним. Турок держить в своїх руках ключі від найдорожчих пам’яток християнства. Без його дозволу не можна навіть відправляти Богослуження. А скільки там християн? Ледве кільканадцять тисяч. Страшна кара Божа сповнилася: «Домъ єго пустъ».

Тож куди мав звернутися св. Петро, де мав заложити свій престіл? В Єрусалимі цього зробити не міг, але щоб зазначити, що Єрусалим все залишиться найдорожчою пам’яткою для кожного християнина, пристав на те, щоб в Єрусалимі залишився єпископом той апостол, що був найближчий Спасителеві, Його свояк, апостол Яков, якого навіть вороги назвали Праведником.

Ще якийсь час, майже три з половиною роки, залишався св. Петро в Єрусалимі, проповідуючи Христову віру та відвідуючи християнські громади в Палестині, а відтак переїхав до Антиохії, де після переслідування зібрався найбільший гурт християн.

— Та не довше, як сім років перебував св. Петро в Антиохії. Антиохія не видавалася зовсім, щоб в ній осів Глава Церкви. Місто, положене далеко від моря, серед недоступних пустель Азії, не могло бути тим, до котрого мали прибігати всі християни.

— А чому ж не вибрав св. Петро Царгороду?

— Чому не вибрав Царгороду, питаєте, — сказав о. Петро. — Не вибрав попросту тому, що Царгороду тоді ще зовсім не було. Була лише невеличка осада, що називалася Візантія. А втім погляньте на нинішній Царгород. І над ним панує бусурман, а царгородському патріярхові навіть не вільно мешкати в місті, лише на поганому передмісті Фанаріот. Християн в Царгороді називають турки псами та згірдними прізвищами «джаврів». Царгородських патріярхів вибирає бусурманський султан, а коли вони йому не до вподоби, то скидає їх, не питаючись про це нікого.

А як в тому пониженні живуть нинішні «фанаріотські» царгородські патріярхи, як заходяться вони, щоб мати ласку у султана! Не лише невірним султанам, але навіть його візирам кланяються до землі, а нераз і в руки їх цілують. Аж жаль бере, як згадаю про ті часи, коли то на цілий світ світилася блиском царгородська Церква. А тепер бачиться її в такому пониженні, що мимоволі знову пригадуються слова пророка Даниіла про «мерзость запустьнія»!

Призначення Риму

— Ведений св. Духом, мусів св. Петро удатися там, де йому назначив місце сам Бог.

Старозавітня жидівська святиня, що була праобразом Христової Церкви, була так збудована, що вхід до неї був зі сходу сонця, а найсвятіша її частина лежала на захід. Кожний правовірний жид, коли молився, звертав свої очі на захід, до «Святая Святих»!

І на захід звернув свої очі св. Петро. А там на заході пишалось місто, що було престольним містом цілої римської держави, яка обіймала тодішній світ.

Туди звернув свої кроки бідний рибак з-над Галилейського озера. Страх переймав його, коли туди йшов. Що він там вдіє? Хто його там слухати буде? Там римські писарі, що величали себе богами, там горді патриції, що кожного, хто не був патрицієм, уважали не людиною, там поганські філософи дійшли до того, що існування богів уважали байкою, там поганські жреці сміялися один з другого, як бачили, що приносять жертви богам, в яких не вірили. Та непоборима сила Божа казала св. Петрові йти у те гніздо розпусти та гріха, щоб дати незбитий доказ сили Христової науки, яка джерело гріха перетворила в джерело Божої ласки. Містом тим був Рим.

Чи св. Петро був у Римі?

— Як то?— спитав хворий. — Хіба ж св. Петро був у Римі? Прецінь у св. Письмі нема про це ніякої згадки.

— І що ж з того, що в св. Письмі нема про це згадки?— відповів о. Петро. — Хіба ж св. Письмо містить в собі все, цілу Христову науку? В св. Письмі не згадується нічого про святкування неділі, а проте всі християни від початку святкують її. Багато учив Ісус Христос та апостоли, чого нема в св. Письмі, багато діялося речей, про які не згадують святі книги, бо Христос не дав апостолам наказу списувати Його науку, а тільки «йти в світ і учити всі народи».

А була ще і важна причина не згадувати про те, що св. Петро удався до Риму. Він був Главою Церкви, і вороги Христа в першій мірі звертали свою ненависть проти нього. Чи ж було порадним зраджувати письмом, де він перебував, де заложив свій престіл? Чи тоді не звернулася б ціла ненависть проти Глави Христової Церкви? Тому то і місце перебування св. Петра було вкрите тайною, щоб не нараджувати його на неминучу погубу.

— А в Вавилоні не був св. Петро? — перервав хворий. — Він же свого першого листа до християн написав з Вавилона, бо каже в ньому, що Церква, зібрана в Вавилоні, посилає християнам в Палестині свій привіт.

— Ні, брате, — відповів о. Петро. — У Вавилоні ніколи не був св. Петро, бо не мав там що робити. Вавилон був в тому часі майже пустелею. Те, що св. Петро в своєму першому листі згадує про Церкву у Вавилоні, стверджує якраз те, що я сказав. Сам св. Петро не хотів зраджувати свого місця перебування, бо знав, яка велика відповідальність лежить на ньому, як Главі Церкви, хоч радо був би поніс і мученицьку смерть за свого Учителя. Але хотів, щоб християни знали про те, що він в Римі, і тому назвав римську Церкву вавилонською, бо християни називали Рим Вавилоном, тому що Рим справді був подібний до Вавилона своїм зіпсуттям та розпустою. Сам св. Йоан називає Рим Вавилоном, і християни знали про те. Та не знали про те погани. І св. Петро, повідомляючи християн, де він перебуває, не зрадив цього перед поганами.

Св. Петро — перший єпископ Риму

— Там, в Римі, за свідоцтвами найдавніших істориків і навіть ворогів Церкви, заснував св. Петро єпископську катедру і був там 25 років єпископом, а разом і першим Главою Церкви.

Сучасний св. Петрові жидівський історик Фільон виразно пише, що св. Петро був у Римі. Так само пише стародавній історик Евсевій: «Петро в Римі всенародно проповідував Боже слово». Св. Тарасій, царгородський патріярх, в своєму листі до папи Адріяна II пише: «Божественний апостол Петро, якого престіл Ви (Адріян II) займаєте». Св. Йоан Дамаскин називає св. Петра першим єпископом Риму. А прецінь і російська Церква називає св. Дамаскина святим і співає при Богослуженнях його чудові пісні.

В Четьї Мінеї, якої і ви в російській Церкві уживаєте при Богослуженнях, під днем 29 червня читаємо, що св. Петро перед смертю хотів залишити Рим (на прохання християн, що тривожилися дуже за життя Глави Церкви), де якраз лютилося страшне переслідування християн за цісаря Нерона, але сам Спаситель явився йому на дорозі. Св. Петро запитав Спасителя: «Господи, камо грядеши?» (Господи, куди йдеш?). На,те відповів йому Христос: «Йду до Риму, щоб датися розп’ята другий раз». Ці слова були причиною, що св. Петро вернувся до Риму, щоб пролити свою кров за Христа. Це і сталося 29 червня, коли то св. Петро, розп’ятий на хресті, віддав Богу душу. На тому місці, де явився Ісус Христос св. Петрові, стоїть донині церква, що називається «Камо грядеши».

В Четьї Мінеї на день 4 січня читаємо, що св. Лін був єпископом в Римі по смерті св. Петра, а на день 29 червня, що сам св. Петро висвятив його на єпископа. Так само читаємо також, що святі Петро і Павло понесли мученицьку смерть того самого дня, 29 червня 67 р. по Христі.

Хто ж каже правду?

— Багато місць із листів найдавніших Отців Церкви міг би я навести, які одноголосно стверджують, що св. Петро був у Римі і там поніс мученицьку смерть. Та не хочу цього робити, бо здається, що вистачає й того, що я досі сказав. Я навмисно не наводив слів св. Отців західньої Церкви, щоб Ви не думали, що так вчать тільки вони. Я головно покликувався на ті богослужбові книги, які й досі уживаються і в російській Церкві. Ви самі в своїх церковних книгах величаєте св. Петра першим єпископом Риму та Главою Церкви. Це є доказ, що ті, що писали ті книги, а писали їх грецькі Отці, все признавали св. Петра своїм найвищим Пастирем, першим єпископом Риму і Главою Церкви. Та не хочуть цього признати нинішні греки, не хоче признати цього і російська Церква. Хто ж говорить правду? Чи старі ваші книги, якими ви так дорожите, чи новомодні ваші церковні вчителі? Хто покинув правду? Чи католицька Церква, яка вірить так само, як учать ваші книги, чи грецька та російська, які учать зовсім іншого? Здається, на це немає потреби відповіді. Правда ясна, мов сонце.

Далі буде

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>