о. Теодозій Лежогубський,
катехит церковних реальних шкіл у Львові
Третє видання
Ч. 3791 /XII 1912 р.
Дозволяється друкувати.
Від гр.-кат. Митрополитального Ординаріята.
У Львові, дня 19 квітня 1912 р.
+ Андрей, Митрополит
Перевидаємо працю о. Теодозія Лежогубського з осучасненням
української граматики і правопису п.н. «Де знайти правду?»,
що появилась у 1912 році у Львові. Порушена тематика
також актуальна й досьогодні, з нею варто запізнатись нашим читачам. Представлені в ній проблеми нашої Церкви показують історичний процес її життя
і розвитку. У книжці йде мова про православну Церкву, що слід розуміти
про тодішню Російську Православну Церкву. Український нарід мав проблеми з Російською Православною Церквою не тільки у минулому,
але має їх дальше й досьогодні. Як в минулому Російська Православна Церква була на услузі царів, так і сьогодні вона служить кремлівським вождям.
Автор праці у прозорій, приступній і зрозумілій формі представляє церковні проблеми. Обговорювана праця заслуговує на особливу увагу, і варто з її змістом запізнатись. Ми не раз забуваємо, яку велику шкоду заподіяла Російська Православна Церква і дальше робить для нашої Української Церкви.
Редакція
Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву
Ник. Царг. Символ віри
Бідний ти, мій добрий, любий український народе!
Яких то ворогів не водилося тобі мати?!
Були такі — та, Богу дякувати, вже перевелися зовсім — що казали, що ти не народ, я якась тільки порода народу, прив’язана до землі на те, щоб чорно працювати, та не для себе, а для других.
Ти їм відповів: «Ні! Я народ, як кожний інший, а хоч мене покинули мої «старші» сини, шукаючи «білого» хліба у сусід, то у мене є настільки сили, що я із своїх «найменших» синів видам таких, що не силою, а духом вестимуть провід у мене.
Були такі — та, Богу дякувати, з них лишилися вже лиш останки — що казали, що ти, український народе, німий, що у тебе нема того дару, яким Бог наділив кожний народ, що у тебе нема своєї мови, якою міг би ти величати Бога та висловлювати свої думки, свої високі почування. Казали, що тобі треба вчитися чужої мови, бо та, якою ти говориш, то мова пастухів.
Та ти їм відповів. Ти промовив до них такою чудовою мовою, такою звучною та гнучкою, такою багатою та розкішною, що вороги ті, що мали ще крихітку почуття правди, мусіли уступити. Лишилися тільки ті, що визбулися всякої правди.
Це були вороги твого народнього життя!
По них прийшли другі, вороги твого життя вічного.
Одні з них хотіли тебе вмовити, що нема Бога, що нема позагробового життя, що все те обман і брехня.
Та від них ти відвернувся, немов від зачумлених, і відповів їм, що нема на світі сили, яка змогла би видерти тобі твою святу віру.
І побачили вороги, що не вдіють нічого.
Тоді знайшлися інші, що прибралися в овечу шкіру та стали вдавати приятелів.
Вони кажуть: «Ми не хочемо відбирати тобі віри в Бога, ми самі християни і то — ще ліпші, як ти, український народе. Ми хочемо навчити тебе віри ліпшої, як ця, яку ти визнаєш, бо ті, що тебе учать, це твої вороги, а ми твої одинокі приятелі».
Та ти, український народе, скажи до них словами Божественного Спасителя: «Ідіть геть від мене». Одна є правдива віра, яку визнає свята Католицька Церква, а святий греко-український обряд — це дорога спадщина по моїх дідах-прадідах. І ні свого обряду, і ні своєї віри не покину за ніщо в світі!».
А на всяку їх бесіду знайдеш відповідь в оцій книжечці.
Перше її видання, в 5.000 примірників, розійшлося протягом чотирьох місяців.
Значить, дуже потребував ти її, мій український народе.
Хай же і це друге видання, в дечому змінене та доповнене, знайде рівнож щирий прийом і послужить для слави святої Католицької Церкви і греко-українського обряду, для твого вічного і дочасного добра, мій добрий, любий український народе!
АВТОР
Львів 1912 р.
І
Нещасний втікач
Було це в неділю. Золоте, травневе сонце, що стояло в самім полудні, хоч ще трохи скоса, та повними снопами свого теплого проміння сипало на кучми, капелюхи, хустки або таки прямо на голови натовпу людей, що вертали якраз зі Служби Божої домів. Такою самою в’язанкою свого проміння кинуло воно і в лице о. Петра, що саме вийшов із церковних дверей, так що аж мусів рукою заслонити собі очі, які за кілька годин звикли були до церковної сутіні та не могли знести повного блиску сонячного світла.
Отець Петро був яких десять років парохом в селі P., що лежало на самому російському кордоні. Крізь ліс, з яких два кілометри від приходства, біг кордон, через який не вільно переходити ні нашим туди, ні тамошнім до нас, як не хочуть запізнатися з карабіновою кулею. Сонце освітило струнку постать о. Петра, який на хвилю пристав в церковних дверях, щоб кинути оком на різнокольоровий потік людей, що скорим ходом плив із церкви, мов із джерела, в село. За хвилю подався на приходство, бо і йому належався відпочинок по кількагодинній праці в церкві. В сінях зустрінув о. Петро свою жінку, яка, усміхаючись привітно, привітала його словами: «Але ж бо ти утомився!»
— Ні!— відповів о. Петро. — Мусів тільки трохи забаритися в церкві, бо було багато людей до святої сповіді.
За цими словами відчинив о. Петро двері до кімнати, де на столі чекало його снідання, на яке вповні заслужив собі нинішньою працею. Входячи до кімнати батька, привітався поцілунком в руку та поміг йому скинути реверенду, подаючи легкий, домашній одяг. Син о. Петра, Богдан, був студентом медицини і саме тепер приготовлявся до іспиту. Двоє других дітей, ще один син та донечка, були в школі. Отець Петро засів до столу та став їсти сніданок. Жінка сіла напроти нього.
— Кажуть, що нині вночі застрілили якогось чоловіка, що перебирався крізь кордон, — сказала вона.
— Нашого? — спитав о. Петро.
— Ні. Відай, з України. Лежить в лісі, — відповіла жінка.
— Хто ж це казав? — спитав далі о. Петро.
— Казав начальник, якому по Службі Божій дали знати пастухи, що гнали лісом худобу. Він зараз пішов туди з людьми, — відповіла жінка.
Ще не договорила цих слів, коли отворилися двері кімнати і ввійшов церковний провізор з ключами.
Отець Петро звернувся до нього:
— Що там, застрілили чоловіка?
— Ні! — відповів провізор. — Пан начальник вернулися з лісу і кажуть, що тільки підстрілили. Побігли в село за фірою.
— Не знати, чи тяжко? — сказав о. Петро, встаючи від столу. — Треба піти, може він умираючий.
І, не чекаючи відповіді, взяв з кута палицю і подався до дверей. В дверях звернувся до сина і сказав:
— Богдане, ходи зі мною, може придасишся на що. Візьми перев’язку, може буде треба обв’язати рану.
Богдан мерщій кинувся до другого покою, схопив кусень полотна, пляшчину з якоюсь рідиною і вже на подвір’ї наздогнав батька, який скорим кроком йшов у напрямі лісу.
Там вже зібрався гурт людей. Під деревом лежав молодий чоловік років двадцяти. Біля нього червоніла калюжа крови. Бліде лице, на якім чорнів перший, молодечий, повний заріст, вказувало на інтелігентного чоловіка, а замкнені очі та затиснені уста казали догадуватися, що нещасний терпів дуже тяжко.
Богдан приступив ближче і відгорнув одяг. Вище коліна видніла глибока рана. Карабінова куля перейшла крізь тіло. Принесеною водою, до якої увілляв кілька крапель дезинфекційної рідини, обмив Богдан рану і наложив полотняну перев’язку. Під час цієї роботи хворий застогнав тяжко і отворив очі.
— Рана глибока; куля перейшла наскрізь, але здається, не порушила м’язів, — говорив Богдан до батька. — На всякий випадок треба послати по лікаря, а хворого перевезти до села.
— Фіра зараз приїде,; тільки що не видно, — сказали присутні, а о. Петро присів коло пораненого.
— Ви звідки? — питав його.
— Я з України, — відповів поранений. — Я переходив кордон, та мене побачив об’їждчик і стрілив. Куля поцілила мене в ногу, та я мав ще настільки сили, що доволікся сюди.
— Чого ж ви утікали з України?— питав далі о. Петро.
— Я мусів. Мені загрожували, що мене віддадуть у солдати, і я рішився утікти до Австрії, — відповів втікач.
— А, може, за вами слідкує поліція? — запитав один з присутніх.
— Ні, — відповів хворий. — Я не допустився ніякого злочину, я утік тільки перед військом.
— А чим ви займалися в Росії?— питав дальше о. Петро.
— Я семінарист. Я був на останньому році духовної семінарії.
— А чому ж ви не кінчили духовної семінарії? — запитав знову о. Петро.
Хворий нічого не відповів тільки з його грудей здобувся тяжкий стогін. Він замкнув очі, не знати, чи з великої утоми, чи тому, щоб перервати дальші питання.
Незабаром над’їхала фіра із села. Хворого положили обережно на вистеленій соломою фірі, і цілий гурт людей подався в напрямі до села.
По дорозі сказав о. Петро до начальника:
— Завезіть його на приходство, ми випрячемо хатину, що стоїть в саді, і там помістимо його. Богдан, що там завжди літом мешкає, перенесеться до хати. Годі містити хворого в громадській хаті. Нині вишлю по лікаря, може скаже відвезти його до шпиталю, а як ні, то хай лишиться у нас. Якийсь нещасний чоловік. Але на всякий випадок дайте знати до староства.
За якої півгодини повільної їзди приїхали на приходство. Богдан, що пішов наперед, повідомив матір про цілу подію. Ліжко в хатині, що зимою служило стебником, застелено чистим простирадлом, книжки та записки Богдана перенесено до хати так, що коли фіра з хворим зупинилася на приходстві, хатина вже була приготована на прийняття нещасного гостя. Там і поміщено його.
Лікар, що увечері приїхав з урядником Староства, оглянув хворого і заявив, що куля справді перейшла наскрізь, але не порушила м’язів, та що нема жодної небезпеки, а хворий за кілька тижнів зможе ходити.
Урядник списав з хворим протокол і запитав о. Петра, чи має його відправити до повітового шпиталю, чи о. Петро затримає його у себе. Отець Петро, по нараді зі своєю жінкою, рішився затримати хворого у себе, на що радо згодився і урядник.
Першу ніч провів хворий дуже тяжко. В гарячці зривався нераз з постелі й говорив якісь незрозумілі, поодинокі слова. Та на них не звертав ніхто уваги. По якім тижні гарячка змаліла, а хворий почав приходити до себе.
Отець Петро і Богдан дуже часто заходили до кімнати хворого, але їх відвідини були короткі, бо хворий не проявляв ні найменшої охоти до розмови. Звичайно мовчав, а коли і промовив яке слово, то так різко і непривітно, що у кожного, хто хотів з ним поговорити, зразу ж відпадала до цього охота. Нераз бувало і таке, що коли о. Петро входив до кімнати, хворий закривав очі та вдавав, що спить, щоб тільки не відповідати на питання. Та це не зраджувало о. Петра. Приходив сам, приходив Богдан, приходила й жінка о. Петра, та на всіх поведінка хворого робила враження, немов би він до них мав якусь злість, немов би вони були йому ворогами. Ще найрадше розмовляв хворий з пастухом, який щоночі спав у його кімнаті, щоб в разі потреби міг послужити.
II
Перші питання і відповіді
Якось за три тижні по нещасній пригоді ввійшов о. Петро до кімнати хворого. По звичайних словах привітання сів на кріслі біля ліжка хворого і почав з ним розмову. Питав про рану, про ступінь гарячки, про сон. Хворий відповідав поодинокими словами. Розмова якось не клеїлася. Видно було, що обидва мають щось на серці, та ні один, ні другий не хотів з цим вийти перший. Настала мовчанка, яку в кінці перервав хворий.
Який обряд у русинів?
— Ви уніят, — сказав він, звертаючись до о. Петра. А сказав це якось так раптово, так скоро, мов би боявся своїх власних слів.
Отець Петро аж здригнувся, почувши ці слова, бо це були перші слова, якими хворий хоч здалека діткнув питання, яке вже від кількох днів не давало йому спокою. В цих словах було чути і злість, і ненависть, і страх, і цілу в’язанку почувань, які вже не від нині зворушували ум хворого.
— Так! Я католик східнього, тобто грецького обряду, — відповів о. Петро.
— Який там у вас грецький обряд? З нього і сліду не лишилося. Ви зовсім златинщилися, — відказав зі злістю хворий.
— Ні, брате, — відповів спокійно о. Петро. — Наш обряд — це справді грецький обряд, той самий, якого придержувалися грецькі отці Церкви, як св. Йоан Золотоустий, св. Василій Великий, св. Григорій та інші. Що більше! Наш обряд в деяких частинах зберігся навіть чистіший, як в нинішній грецькій Церкві. Наприклад, в грецькій Церкві мало де відправляється проскомидія в Службі Божій, між тим, як у нас не опускається з неї ані слова. В самій Службі Божій не змінено в нас нічого, а навіть збережено багато такого, що серед теперішніх обставин є зовсім зайвим. От хоч би «Виклик оглашених», щоб залишили Церкву перед Літургією вірних, або слова: «Двері, двері премудростию воньмим», які в перших віках християнства були ні чим іншим, як закликом до стереження дверей перед нападом поган. Але все це збережене з великої пошани до святого обряду.
— Ми дуже цінимо наш грецький обряд і любимо його так, що за ніщо в світі не покинули б його. Адже це — дорога спадщина по наших батьках, яка нас, українців, урятувала, що ми досі є українцями. Так, як ми є і вірні своєму грецькому обрядові, а це, що Ви говорите, що наш обряд є златинщений, то говорите тому, що Ви його не знаєте.
Як українці-католики називають свій обряд?
— Та ж ви навіть вже не називаєте свого обряду греко-католицьким, а рутенсько-католицьким, — перебив хворий.
— А так? То Вам про назву ходить? — продовжував дальше о. Петро. — То ж знайте, що ні один українець не називає свого обряду рутенсько-католицьким, бо такої назви взагалі нема, а є вона тільки видумкою злобних людей, які не мають що сказати проти нашої віри і обряду та хотять правду вбити глузуванням. Та це дарма. Насміхалися жиди з Ісуса Христа, коли висів на хресті, а Христос ні словом не відповідав. І наша свята віра та обряд не бояться глузування людей злої волі, але щоб Ви не думали, що воно так є, як Ви говорите, то я Вам це поясню.
— Як Ви називаєте свою Церкву?— запитав о. Петро хворого.
— Ми, — відповів хворий, — називаємо її «греко-руською».
— Так! — сказав о. Петро. — Себто греко-російською. А чому? Тому, щоб зазначити, що це віра грецька, яку визнає «русскій», себто російський народ. Щось подібного є і у нас.
— Крім українців греко-католиків, є ще й інші народи, що належать до Католицької Церкви грецького обряду, от хоч би румуни та італійці. Проте Папа Римський, що є Головою цілої Католицької Церкви, коли йде мова про українців-католиків, називає нашу Церкву греко-рутенською, а по-латинському «греко-рутена». Це слово «рутена» є слово латинське і походить від слова «Русь». Це й цілком природно. Адже в кожній чужій мові греко-руський обряд називається інакше, але ж із цього не слідує зовсім, щоб ми себе називали так, як називають нас інші в своїх мовах. Чи тому, що німці називають церкву словом «кірхе», можна сказати, що росіяни свої церкви називають «кірхами»?
— Саме тому, що папи радять вашою Церквою, ваш обряд є цілком златинщений, — перебив хворий.
— Не так воно є, як ви кажете, — відповів о. Петро. — Бо я Вам скажу, що колись Папа Урбан VIII сказав виразно: «Я хочу, щоб всі стали католиками, а не латинниками», значить, папи, як голови цілої Церкви, хочуть, щоб всі стали католиками, але радо дозволяють кожному лишитися при своєму обряді. А проте я певний, що коли б я Вас запитав, в чому ми златинщили наш обряд, та Ви не вміли б цього пояснити.
— Та я там вашого обряду не знаю, але чув, що ви позаводили у себе латинські Богослуження, — відповів хворий.
— В тім то й біда, що ви його не бачили, — говорив далі о. Петро. — То ж знайте, що в цілому нашому Богослуженні нема ні одного латинського слова, а все правиться в мові церковній себто в тій мові, в якій відправляли Богослуження ще наші діди-прадіди тоді, коли за великого князя св. Володимира приймали християнство. Це та сама мова, в якій правлять Богослуження і росіяни, які й перейняли від нас наші церковні книги.
Чи є в українців-католиків нові Богослуження?
— То інша річ, що в нашому обряді введено деякі нові Богослуження, яких раніше в грецькому обряді не було, але це зроблено не тому, щоб златинщити обряд, а тому, що таке Богослуження було потрібне і виявилося дуже доцільним. Я догадуюся, про що Ви говорите. Ви чули, що в нашому обряді розвинулося почитання Найсвятіших Тайн, Богослуження, що відправляється в травні в честь Пресвятої Діви та набоженство до Найсвятішого Серця Ісусового. Але через ті набоженства наш східній обряд не перестав зовсім бути східнім, він ні трохи не златинщився. Хіба ж обряд латинський, в якому не так то давно цих набоженств взагалі не було, перестав бути латинським, коли їх впровадив в свої Богослуження? Ні, певно що ні! Коли ж латинський обряд через нові Богослуження не перестав бути латинським, то чому ж грецький мав би перестати бути грецьким? Ці Богослуження нещодавно були в латинському обряді чимсь зовсім новим, але з часом звикли до нього і стали обрядом латинським. Вони в нашому грецькому обряді є покищо чимсь новим, але миряни рівнож приноровилися до нього і він став грецьким обрядом. Адже ніхто не скаже, що тільки латинський обряд має право впроваджувати у себе нові Богослуження, відповідно до потреб часу, а грецькі — ні. Ті самі права, які має обряд латинський, має і обряд грецький. Вводив, вводить і буде вводити латинський обряд нові Богослуження, вводив, вводить і буде вводити нові Богослуження і грецький обряд, але через те ні латинський не перестане бути латинським, ні грецький — грецьким.
— Так, можливо…
— Проте не лише в латинському обряді Ісус Христос є присутній в Найсвятішій Тайні Евхаристії, але і в грецькому, проте вільно вірним грецького обряду поклонятися Йому таким самим набоженством, як і вірним обряду латинського.
— Але…
— Тою самою любов’ю горіло Найсвятіше Серце Ісусове до вірних грецького, як і латинського обряду, тож вільно одним і другим почитати Його таким самим набоженством.
— Так, проте…
— Пречиста Діва Марія є матір’ю для вірних грецького і латинського обряду, і тому одні й другі добре роблять, коли найкращий місяць в році, травень, посвячують в Її честь і особливими Богослуженнями почитають Її.
— Знаю…
— Але може Вам, брате, здається, що через нові Богослуження, які є в латинському обряді, наш обряд латинщиться?
— Звичайно!
— Ні, воно так не є! Ось Вам приклад. Бачить наш селянин, що досі сіяв збіжжя рукою, як німець чи француз сіє сіячкою. Думає собі: «Це пусте! Де він так розсіє сіячкою, як рукою». Але коли побачив, що збіжжя француза сходить як щітина, а на його ниві видко лисини, то селянин пішов і купив собі сіячку. Чи він зробив зле? Ні, всякий скаже. Він зробив мудро і був би сам собі ворогом, коли би цього не зробив. Ще і «Спаси Біг» скаже французові, що таку машину видумав.
— Та це не має нічого спільного…
— Так само бачите і з св. обрядом. Бачимо, що в латинській чи вірменській, розуміється, католицькій, Церкві є якась гарна відправа, яка дуже подобається народові й дуже підносить
його побожність та спричинює, що він живе ліпше, ніж перед тим, так ми кажемо собі: «Нащо є обряд, нащо заводили Святі Отці різні Богослуження, як не для того, щоб підносити побожність у людей та щоб люди, слухаючи цих відправ, ставали ліпшими і більше любили Бога?». А наші Отці Церкви, наші єпископи, які про те тільки й дбають, щоб люди ставали чимраз побожніші, роздумавши та обговоривши разом справу, скажуть: «Добре буде і у нас завести таку відправу. Ми переведемо її на церковну мову, надамо їй грецького обряду та хай і наші вірні користають з неї та стають ліпшими й побожнішими». Чи це значить латинщити наш обряд? Ні, він залишився грецьким. Якби то так ми взяли яку латинську відправу і таки так, як вона є, відправляли її в наших церквах, тоді було би це справді латинщенням грецького обряду. Але такого випадку нема у нас ні одного.
Чи в Православній Церкві є звичаї з латинського обряду?
— А проте скажу Вам, брате, що й православні єпископи позаводили також деякі звичаї з латинського обряду. От хоч би пісню «Тебе Бога хвалим», яку уложив св. Амвросій, єпископ медиолянський, а пісню «К кому возопію, Владико», рівнож походження латинського, а навіть уложену, здається, членом Чина Єзуїтів. А скільки пісень, взятих з латинського обряду, співається нині по ваших чоловічих, в насамперед по жіночих манастирях? Я чув навіть, що в деяких парафіях, що лежать на кордоні Галичини, позаводжено й травневі Богослуження. Адже Ви не скажете, що Ваші єпископи хотять златинщити грецький обряд.
(Далі буде)
