«Деканальні соборчики філядельфійської архиєпархії»

Через технічний недогляд у 2 (33) числі нашого журналу за лютий, 1974 р.,
стаття пана І. Фура з Клівленду була поміщена без закінчення.
Друкуємо цей випущений матеріял сьогодні і вибачаємось перед автором і читачами. 

(Редакція)

Іншими словами — Владики злегковажили постанови Синоду, перекинули свою відповідальність і обов’язок на священиків, на листи в тій справі не відповідають і делегацій не принимають. Пощо тоді постанови Синодів, пощо є владики, коли священик може вирішувати, що є добре і конечне для спасіння душ повірених йому мирян.?

Окреме питання в УКЦ це молодь і молоді подружжя, які частинно відходять до інших церков, і не виховують своїх дітей в християнському дусі.

Причина — це незнання історії і обряду своєї Церкви. В більшості наших Церков і парохіяльних шкіл молодь виховується на добрих католиків не знаючи обрядових різниць, зі шкодою для самої Церкви й української громади. Так вихована молодь при першій нагоді легко покидає свою прадідівську віру і обряд, та свою громаду. «Я католичка і перейшла до ближчої католицької Церкви…» (Слова молодої дівчини).

Ми вже згадували, як переслідовано і карано на рідних землях священиків за спротив польонізації українських імен і прізвищ. А як в нас у вільному світі, де закони держави ґарантують кожному повну свободу, де ніхто до нічого нас не змушує, де кожному запевнене законом його «я», його ідентичність. Загляньте в церковні бюлетени, в шкільні парохіяльні каталоги, то побачите там як добровільно ми самі себе асимілюємо. І знову питання чому, ради чого? Чим ліпше ім’я Джордж від Юрія, чи Джан від Івана? Де поділася наша прадідівська гордість за свої слов’янські імена? Чи це не є почуття меншевартости?

Це є теми для програми деканальних соборчиків, які разом з владиками несуть відповідальність перед Богом й історією за повірені їм Церкву і Божий люд. Це належать до компетенції й обов’язків владик і священиків і цього не можна збувати мовчанкою. Та даремно шукати за цим у звідомленні о. шамб. М. Харини. Цього там немає. Немає в ньому ані слова про помісність УКЦ, про її розбудову і спосіб як боронитися перед наступом англізаторів.

І тут пригадуються слова римо кат. архиєпископа Фултона Шіна, який сказав …«Миряни мусять рятувати Церкву.» Сміло можемо твердити, що наші миряни рятували і дальше рятують свою Церкву. Немає сьогодні українських конгресів, зборів, нарад і святкувань, на яких не дискутовано б проблем церкви, які не ухвалювали б резолюцій, прохань і закликів в обороні тої ж Церкви до своїх владик, до папи Павла 6-го і до світової опінії.

В листопаді 1973 року відбулася в Міннеаполісі Конвенція Української Католицької Молоді в якій взяло участь 150 учасників, в тому дуже багато третьої а навіть четвертої Генерації. Конвенція винесла цілу низку постанов про збереження УКЦ і української культурної спадщини. Ось важніші з них: …«Церква є єдиним найважливішим джерелом сили української спільноти і її треба зберігати, розбудовувати і для неї працювати.» …«Моральним обов’язком молоді є зберігати, вивчати і поширювати український обряд.» … «Українська мова є головною мовою Української Католицької Церкви» «3 огляду на те, що в багатьох наших парохіях не багато робиться в напрямі вивчення українського обряду й культурної спадщини, Конвенція своїми резолюціями звертається до церковної ієрархії поробити заходи в парохіях для умовин вивчення рідного обряду, історії церкви й культурної спадщини українського народу..» (Америка, 11/27, 1973 ч. 208).

Чи не є це журба і оборона своєї Церкви? Чи не є це курйоз, що молодь звертається з проханням до своїх духовних провідників, щоб вони навчили її історії і обряду рідної Церкви? Чи потрібні тут дальші коментарі?

Свіжий номер

2-3 (490) 2022 Обкладинка для сайту