Пишучи статтю «Ватикан не був і не є ворогом УКЦ ні українського народу» був свідомий того факту, що вона викличе різні думки і коментарі. Крім цього мені напевно припишуть різні прикметники: «папість», «продався», «зрадник» і т.д. В цьому я не помилився, бо вже не одне почув, що мені сказали безпосередньо, а скільки говориться поза плечима на мою адресу тими, які не згідні з моїми думками, то один Бог знає. Завваги до цих питань мойого приятеля Л. Калинича є тільки наявним доказом цього. Добре, що Л. Калинич написав, бо при цій нагоді можна ще багато уточнити. При цьому бажаю також відмітити, що я мав чи мало позитивних відгуків, себто схвальних, які підкреслювали, що це треба було зробити. Я був свято переконаний, що це треба було написати, але це в жадному випадку не означає, що я перестав бути критичним до деяких, на мою думку, невірних, а навіть шкідливих та кривдячих потягнень деяких ватиканських декастерій, а зокрема до керівників остполітік. Це я робив і буду робити, але коли треба висловитись позитивно за добрі діла, висловити признання, то також це треба зробити.
Перед тим, заки висловлюсь до завважень Л. Калинича, бажаю зробити наступне ствердження, а саме, що я є незалежний від будь-яких церковних чинників, партійних впливів. Я не є ніким оплачуваний. З редагування журналу хліба не їв і не їм. Журнал є органом двох товариств УПСО й УПТ-во в США, які непохитно залишились вірними ідеї св.п. Патріярха Йосифа «3а Єдність Церкви і Народу», яку я, як редактор, здійснюю не на словах, але конкретно, редагуючи журнал понад двадцять років. Стараюсь писати, інформувати і висловлювати свої думки на релігійно-церковні теми, згідно з правдивими фактами. Коли у чомусь помилюсь маю відвагу відверто вибачитись. Також маю зрозуміння до тих, що мають відмінні думки від моїх. У такому дусі я писав згадану свою статтю. Тепер до завваг Любомира Калинича.
Здається мені, що автор статті «Ватикан і ми», мабуть, не зовсім докладно прочитав статтю, а також у самій цитаті, цитуючи мою статтю, вкралась недокладність. В журналі на стор. 20-ій, у лівій колонці написано: «коли щось злого сталось у нашій Церкві, то обов’язково тому був винен хтось інший, дуже часто Ватикан, Рим, папа, але не ми». У цитаті Л. Калинича написано: «Коли щось злого сталось у нашій Церкві, то тоді миряни думають, що обов’язково тому був винен хтось інший, дуже часто Ватикан, Рим, Папа, але не ми». Правда, неточність цитати не міняє суті сказаного, але в такому випадку краще не давати знаків наведення.
Мене реакція Л. Калинича зовсім не здивувала, бо його аргументація підтверджує моє твердження, що за все винен Ватикан. Ось візьмім факт, який наводить Л. Калинич, а саме відзначення 10-річчя Філядельфійської Митрополії. При цьому Л. Калинич твердить, що на це святкування «… був висланий офіційний представник Папи Кардинал Фірстенберґ». Тут, на жаль, вкралась дуже суттєва недокладність, яка полягає в тому, що префект Священної Східної Конгрегації кардинал Фірстенберг не був висланий Ватиканом, але запрошений митрополитом А. Сенишиним. На жаль, в той же сам час було поминено й не запрошено главу нашої УКЦеркви Блаженнішого Митрополита Києво-Галицького Йосифа Сліпого. Отже, хто тут був винен? Миряни звертались до Владики Сенишина, щоб обов’язково на ці святкування також запросив главу Помісної УКЦеркви Блаженнішого Йосифа. На жаль, всі ці просьби не дали позитивних результатів.
Так, правдою є, що Ватикан заборонив Патріярхові Йосифу взяти участь у 41-му Евхаристійному Конгресі, що І відбувався у 1979 році у Філядельфії.
Можна погодитись, що Ватикан міг намагатись, щоб латинізувати нашу Церкву, але тяжко собі уявити, як він міг, чи може, русифікувати? Чи не було часом так, що саме деякі наші владики латинізували нашу Церкву? Прояви цих феноменів помітні й сьогодні. Шкода, що Л. Калинич біля своїх тверджень не подає джерел, на основі яких спирається.
На жаль, Л. Калинич на Ватикан, як на ялинку, понавішував, що для неї пасує і не пасує. Мені не вдалося знайти жадної ватиканської інструкції чи якісь доручення, у яких була б мова переходити нашій Церкві на новий календар. Чи часом не треба б нам самим битись в груди, а в першу чергу деяким владикам і священикам, на жаль, не без підтримки частини мирян за те, що наша Церква переходила на новий календар і чому ж тоді за те звинувачувати Ватикан?
Трохи дивно, що Л. Калинич — тонкий спостерігач церковних питань, чомусь не | догледів цілої низки моїх критичних статтей до політики Ватикану й навіть Папи Івана-Павла II, а тільки спостеріг, що я «в одному параграфі попри усі похвали для Ватикану також висловився, що наша Помісна УКЦерква була й дальше є трактована по мачушиному…». Поруч того Л. Калинич ставить, чому я подав такий заголовок «Ватикан не був і не є ворогом…». Іншими словами Л. Калинич хоче сказати, що Ватикан є таки нашим ворогом.
Мені тоді дивно, якщо так є, як це намагається довести Л. Калинич, то дозвольте поставити таке реторичне питання, чого наша Церква держиться того ворога — Ватикану — 400 років? Чого того ж Риму держався Слуга Божий Андрей? Чого 18 років карався по тюрмах і засланнях св.п. Патріярх Йосиф, якому навіть обіцяли патріяршу мітру тільки, щоб відрікся Ватикану? Защо тоді наша УКЦерква склала гори трупів і ріки крови? Хоч Ватикан, чи мало зробив пакостей Патріярхові Йосифові, але Патріярх не уважав Ватикан — Апостольську Столицю, ворогом нашої УКЦеркви і не закликав з ними зривати. Патріярх Йосиф не з усім погоджувався, що робив Ватикан і про це не раз голосно висловлювався. Ні більше, ні менше, але стаття Л. Калинича потверджує незаперечний факт, що про це треба дискутувати, щоб розвіяти неправильну настанову до тих питань.
На закінчення повторюю своє твердження, що Ватикан не є нашим ворогом, але це не означає, що треба з усім погоджуватись, що Ватикан робить, а, навпаки, треба критикувати і домагатись, що нашій Церкві належить, щоб, вкінці, був визнаний Патріярхат Помісної УКЦеркви.
