Декрет про пожертви на Служби Божі

В порозумінні з усіма Єпископськими Конференціями Католицької Церкви Конгрегація для Клеру видала 22 лютого 1991 р. важний Декрет, який нормує практики деяких пожертв на Служби Божі, які звичайно дають люди своїм парохам чи священикам. На Декрет чекали численні єпископи, зокрема країн т.зв. «третього світу», в яких матеріяльне утримання священиків є чималою проблемою, або теж там, де через «незнання» почали творитись надужиття з «пожертвами» на Служби Божі. Декрет є короткий, хоч торкає кілька проблем права, пасторальної богословії, Літургії чи і сакраментальної богословії, зокрема Евхаристії. Конкретно — Декрет дає норми для не нового явища так зв. «колективних пожертв» для відслуження однієї Літургії, або іншими словами: за більшу кількість пожертв служиться одна Літургія. Справа є делікатна, і Церква правильно встрянула в неї, бо можуть постати поважні надужиття, що торкають святість Безкровної Евхаристійної Христової Жертви і справедливість, за якою має стояти особа священика, не говорячи вже про деякі аскетичні та духовні аспекти цього питання чи й повагу Церкви і священика.

Декрет складається з двох частин. Перша частина є немов богословським поясненням для кількох норм («артикулів», «параграфів») у другій частині.

Від найдавніших часів (і Старий Завіт є вже праобразом того) вірні брали участь у св. Літургії не тільки своєю активною присутністю, але й тим, що приносили свою пожертву-милостиню для Евхаристійної Жертви (хліб, вино), а також пожертви в різній формі (в «натурі», головно поживу) для матеріяльного вдержання священиків, чи парафіяльної харитативної діяльности, чи загалом для потреб місцевої церкви, на чолі якої все стоїть єпископ. З цього розумного звичаю створилась традиція, і в пізніших часах, аж до наших, вона набрала форм «пожертв» у формі гроша, яку вірний дає священикові, щоб той відслужив у якомусь його наміренні св. Літургію. Нарід висловлює це нераз в не дуже поправних-коректних словах, які зле звучать в богословському вусі: «заплатив за Службу Божу» або «скільки коштує одна Служба Божа», «скільки належиться, отче», «а яка тут у вас тарифа на Служби Божі» і т.п. Ціль давня і оправдана, але її вислів у словах неправильний і може мати забарвлення так зв. симонії, тобто (від імени Симона-чародія, що хотів купити у Апостолів священну силу для свого чаклунського ремесла: див. Ді. 8, 9-24) торгу священними речами чи чинностями. Протестанти нерозумно цими пожертвами спокушуються, забуваючи про цю давню практику у св. Письмі і церковній традиції від древніх початків історії Церкви. Декрет називає цю традицію пожертв на Служби Божі «побожною традицією». Та більше, ніж небезпека симонії, у цих пожертвах (милостині для священика) може критись тінь можливости бажання багатіти, збирати гроші для особистих матеріяльних не конечно потрібних дібр для священика, і все те може бути причиною духовної руїни вірних чи людей слабкої віри. Тому потрібний постійний нагляд з боку Церкви і єпископів, щоб не творились надужиття з тими пожертвами.

Коли вірний дає свою пожертву у зв’язку зі своєю просьбою відслужити св. Літургію (і не може бути при тому зі сторони священика «торгу» у формі: «то замало», «належиться стільки-то» і ін. ), у священика супроти вірного постає зобов’язання, обов’язок у сумлінні і вимога справедливости, як сказало б право, бажання вірного точно сповнити. То той делікатний пункт, в якому дехто зобачує симонію: «даю, щоб ти дав, виконав». Так воно не є у думці традиції. Вірний дає свою пожертву на удержаня священика і отримує право для Служби Божої у своїм наміренні і тому навіть хоче почути у єктеніях виголошення імен своїх померлих чи й свого в своїм наміренні (за здоров’я, подяка, просьба якоїсь благодаті).

Але буває у бідних краях, що вірні можуть давати дуже скромну пожертву священикові, і з того вийшла практика «кумулювати» тобто збирати в одне чи й кількадесят таких поодиноких пожертв для відправлення тільки однієї св. Літургії. Може також бути, що потребуючих св. Літургії для якоїсь потреби є так багато, що один священик не може сповнити просьби всіх в короткому часі. У першому випадку маємо Службу Божу для вірних і за вірних в неділі і свята, коли священик за зібрані для нього пожертви служить св. Літургію (так звана «таца»…). Це правильний звичай, хоч дуже часто вірні про те й не знають, що за них недільна і святочна Літургія служиться, вони можуть її стосувати для своїх потреб. З такої оправданої давньої практики появилася інша неправильна, коли священик без розбору збирає більшу кількість отриманих пожертв, нераз перед самою Службою, і служить тільки одну св. Літургію, редукуючи своє велике число «замовлених» Служб Божих і при тому, збираючи поважну суму гроша за відслуження однієї тільки Служби Божої. Тут вже може бути небезпека або й факт жадоби збагачення. Це в Декреті і називається — «колективне намірення», тобто зібрані намірення багатьох людей для однієї Літургії. Це було б і порушення справедливости, бо не сповняється бажання поодиноких жертводавців. Це і є те надужиття і неправильність, делікатно кажучи. Тому і появився той Декрет у цій «делікатній справі» («імплекса квестіо»).

Прихильники думки про «колективні намірення» в одній Літургії покликаються на те, що Евхаристійна Служба є спільнотна, еклезіяльна і не можна її робити «приватною», особистою і давати чи розділювати її овочі для окремих і поодиноких наших цілей. Така думка забуває, однак, про те, що не можна змішувати безконечних заслуг Христової Жертви на хресті, служіння тієї Христової Жертви Церквою і її духовної скарбниці, якою вона розпоряджає і стосує у своїй Літургії від самих початків. (Нагадаймо поминання у Літургії, які чинить священик за померлих і живих, «яких хоче»).

У другій частині Декрету маємо конкретні норми для практики «колективних намірень», як і коли можна їх стосувати.

  1. За одержану особисту пожертву для окремого намірення священик має згідно із справедливістю відслужити таку окрему св. Літургію, не змішуючи її з іншими. Кумуляція різних пожертв-намірень в одну цілість і відслуження за більшу кількість окремих пожертв-намірень одної Служби Божої є порушенням цієї норми.
  2. Щоб можна відслужити одну Літургію з кумульованих (зібраних разом в одну) пожертв-намірень, на те виразно мають дати свою свобідну згоду жертводавці, і їм про те треба сказати. Жертводавці мають знати, коли і в якому місці їхня спільна Літургія для їхніх намірень буде служитися. Таких Літургій із зібраних в одну пожертв-намірень може священик служити дві на тиждень. Обмеження зроблено для того, бо коли б поширити цю практику, затратилась би давня практика особистих пожертв для поодиноких Служб Божих з духовними користями для поодиноких душ і для цілої Церкви.
  3. Коли священик служить одну Літургію за скумульовані пожертви-намірення, не може брати собі всіх разом зібраних пожертв, а має взяти тільки суму, яку встановляє єпископ за одну Літургію (і правильно, бо служилась тільки одна Літургія!). Решту пожертв, яку дали вірні на таку спільну Літургію, має священик віддати єпископові для потреб місцевої Церкви. Ця засада перекреслює жадобу збагачуваня у священика, а збільшує успішнішу харитативну діяльність Церкви чи іншу її активність (семінарії, доми для старців, лікарні, місії, школи чи грізні катастрофи і ін.).
  4. Ці засади мають пильно зберігатися, зокрема у відпустових місцях, де збираються численні вірні і щедро «дають» на Служби Божі. Зберігання цих норм лежить на сумлінні настоятелів таких відпустових місць.
  5. Священики, які отримують велике число пожертв на Служби Божі і не можуть їх відслужити в одному році, мають віддавати такі пожертви своїм співбратам-священикам у країнах, де священики є бідніші або не мають таких пожертв. Такі передачі пожертв можна робити особисто або через єпископа.

Тут на марґінесі треба відмітити, що не можна збирати собі велике число таких пожертв на поодинокі Служби Божі (скажім — тисячу!) і потім їх кумулювати свавільно. Дозвіл на такі кумуляції в дуже виняткових випадках і на короткий час дає тільки папа.

  1. Єпископи мають познайомити своїх священиків про ці норми і пильнувати їх дотримування.
  2. Цей артикул подам дослівно в перекладі, бо він важний для всіх вірних: «Треба однак і вірних повчити про ці справи в окремій катехизі, що її головні основи є: високе богословське значення милостині-пожертви, яку дається священикові за відслуження Евхаристійної жертви, щоб в першій мірі запобігти небезпеці спокуси на вид ніби торгівлі священними речами; аскетично-духовне значення милостині у християнськім житті, про що вчив сам Христос, і така милостиня для служіння Літургії є високого змісту і форми; спілкування у добрах, яким через милостиню на Службу Божу вірні стараються про удержання священнослужителів і здійснення апостольської діяльности Церкви».

Додати до цього можна б і слова II Ватиканського Собору: «А ті маєтки, які з нагоди виконування якогось церковного уряду набувають для себе, — зберігши приписи окремого права, — пресвітери, а також і єпископи, нехай уживають передусім для свого достойного утримання та для виконання обов’язків свого стану; те ж, що залишається, нехай зуживають на благо Церкви або для діл любови. Тому нехай не уживають церковного уряду засобом збагачення, а випливаючі з нього прибутки нехай не обертають на прибільшування власного майна. Тому, не прив’язуючи свого серця до багатства, священики нехай завжди уникають всякої зажерливости й пильно вистерігаються всякого роду торгівлі.

Що більше, запрошується їх, щоб вибрали вони добровільне вбозство, через яке наявніше пристосуються до Христа й стануть схильніші до священного служіння». (Про Пресвітерів, ч. 17).

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>