Декрет про Східні Католицькі Церкви – онова чи обман?

На цю тему доповідав 11 листопада 1973 року у Філядельфії о. д-р Іван Гриньох, який 14 вересня 1994 року помер у Мюнхені. Некролог про покійного о. Івана був надрукований у жовтневому числі. Виголошена доповідь була записана. Нижче друкуємо запис виголошеної доповіді. Вона у своєму вступі мас деякі персонально-біографічні дані, але після порушені питання і проблеми Церкви в загальному і в тому української. Висловлені думки не втратили своєї актуальности і сьогодні. Тому бажаємо тим, що не чули цієї доповіді, запізнатись з висловленими думками доповідача, а тим, що чули, пригадати їх.

Редакція

Високодостойні Отці, дорогі миряни — філядельфійці!

Я дуже дякую за привітання, вияв українського серця. Всі ці речі, що були висловлені про мене, — вони не мають значення. Я є лише сіра людина.

Я хочу представитися, що мало що у Філядельфії не народився. І мало що не бракувало, що я не був філядельфійцем. Мало що не народився тому, хочу зачати спомином своїх дитячих років. Бо якби я був виїхав разом зі своїм батьком і мамою, коли вони поженилися, то я був би народився у Філядельфії, а тим часом батько виїхав скоріше, і я вже був на світі, але я з мамою приїхав пізніше. Я був п’ять літ у Філядельфії. Пригадую собі ще, хоча не пізнаю тепер, пригадую собі цю вулицю, відому вам, яка була центром українського життя у Філядельфії. Це ж відома вам вулиця Франклінстріт. Пригадую собі вашого і нашого рідного єпископа Сотера Ортинського. Пригадую собі церковцю і той хор, в якому також і мій батько співав, а я мав право йти на хори, бо був сином одного з хористів. І багато споминів з моїх тих літ, коли я ще не вмів ані читати, ані писати.

Тим більше приємно мені, що я не знаю, якби я тут народився або залишився. Місяць до Першої світової війни якби був не виїхав в Україну, не знаю, як Божий Промисел був би покерував мною. Не знаю, чи був би між вами. Може, десь блукав би я у якихсь американських преріях, може — хоч не припускаю з уваги на те, коли подумаю про своїх батьків, щоб я нині не зберіг би української душі.

Але власне Божому Провидінню завдячую, що нині з вами можу бути і можу з вами розмовляти. Я розмовляв колись зі своїми студентами. Розмовляю нині як не безпосередньо, то письмово з тими студентами, що є на Українському Католицькому Університеті, бо уважаю, що розмова, обмін думок навіть, якщо б в тих думках треба боротися за те, хто прав — вважаю, що це найкращий шлях до людського ума і до людського серця. Вбачаю, що вже така моя доля, що я мушу говорити, а вам приходиться мовчати. Яка ж трагедія. Вам приходиться мовчати. Чи не трагедія це цілої нашої Церкви? Скільки десяток літ приходилось мовчати нашим мирянам? За нас говорили всі, чи були вони, чи не були нашими, але вони за нас говорили. Часто говорили чужі, якщо йдеться про наші політичні змагання. Часто говорили не свої, а часто говорили ці, які носили українське ім’я, але в душі не були українцями. Ту долю народу ділила наша рідна Церква. Скільки століть аж по нині говорить за нас часто український християнин, часто українські достойники якраз в нашому імені, а нашому людові, в тому найширшому значенні, приходиться мовчати.

Вибачте мені, що ви на моїй доповіді мусите мовчати, а я вас прошу тим більше, коли я скінчу, щоб ви заговорили. Говоріть з болілого серця свойого. Говоріть, як думаєте. Будьте щирі. Говоріть очевидно так, як говорить наш нарід в боротьбі за правд) з глибокою пошаною до ближного. Говоріть і не мовчіть.

Я думаю, що найщасливіший і найщасливіша епоха, в якій ми маємо право жити — це наша епоха. Коли нарешті миряни існують. Вони не є тільки знаряддям в руках інших, коли вони відчули, що вони не є тільки о гою пасивною, мертвою масою, якою орудується, в імені якої мовиться нераз це, чого ця мовчазлива маса не розуміє і не хоче розуміти. Думаю, що цей час пройшов. Оцей зрив, це зрушення, яке наступило в нашій Церкві тут на всіх просторах, на всіх континентах. Жаль, що більшість наших мирян мусить з різних причин на рідній землі часто мовчати по неволі, але вона, та більшість нашої Церкви-Матері на широкій скалі, скажу вам не тільки ті, хто переслідуваний, хто в концентраційних таборах, хто у в’язницях, хто на засланнях, але й ті, хто мусить жити і боронити права своєї нації, і ті, хоронить і зберігає ті храми Божі, всі вони діти нашого народу і діти нашої однієї Помісної Української Церкви, всі вони є нині на стійках.

Одні говорять своїм терпінням, інші говорять також словом Сковороди, яке давлять нині, ще інші говорять тихою молитвою. Страшні часи!

Жаль і встид! Ще є такі, які в тій Божій країні, на тій маленькій плянеті здавлюють то, що є найбільше в житті людини — Слово!— про яке співає в свойому пролозі євангелист Йоан. Про те відвічне Слово Боже, від якого також виводиться як певні відділи, певна відбитка, от це наше Слово. Слово нашої мислі. Слово думки, о то Слово творче, що різьбить не тільки кожну людину, але і людство, що дає життя от цій плянеті. Жаль, що є такі, які здавлюють от це Слово там, в Україні.

Більший встид і більший жаль треба мати за тих, що тут у вільному світі також не розуміють терпіння, не розуміють в’язниці, не розуміють гоненого і не чують того, що говорить людина, справжня людина, де б вона не була, яка терпить, яка не може нараз нічого сказати, — що не розуміють цього у вільному світі.

Вибачте мені за такий сантиментальний вступ, але місто, в якому, як якийсь неясний спомин, я прожив роки життя такі без турботні і безжурні, може і настроює, щоб увести вас таким способом у проблематику, яка не буде сантиментальною.

Дорогі миряни! Я подав вам свою тему. Я подав тему таку, яка буде, мабуть, моєю темою дальших міркувань і застанов, може й писань.

Декрет про Східні Католицькі Церкви — і я подав під знаком питання — онова чи обман?

Як знаєте, цілий Ватиканський Собор проходив під знаком т.зв. в італійській мові є дуже гарне слово «аджорнамент» — умовлення, усучаснення, пристосування до часу, до даної епохи, до потреб, до живих потреб цілого людства — народу. Але після 10-ти, а в 1984 році буде десять років, як цей Декрет прийнято на Ватиканському Соборі. Після 10-ти років є час, щоб ретроспективно розглянути, що той документ сказав. Чи був він аджорнаментом? Чи був умовленням? А може він ним не став? Повірте мені, що мені як священикові й богословові нераз важко висловлювати свої критичні думки до деяких речей, все ж таки до такої поважної церковної установи, до документів, до самого Собору, на якому були заступлені тисячі отців Церкви, владик, що очолюють і що сповняють найвищий уряд у Церкві, уряд пастирів — повірте мені, що це нелегка справа.

З одного боку мати, а я маю пошану до того слова, що лунало тоді із храму св. Петра, але з другого боку власне доля дослідника і богослова є така, щоб важити кожне речення, кожне слово, щоб зміцнити в ньому це, що сказане, і щоб пояснити, сказати та що в ньому є, що в мислі цій криється. І це не легке завдання, але це є обов’язок, і той обов’язок стоїть на першому місці і так як мисль дослівно кажуть, так само мусить диктувати йому його власне сумління, щоб не жити ілюзіями і не попадати в якісь розчарування.

І приходиться нераз власне сказати правду, може таку, як я її розумію, може інший дослідник доходить до інших висновків. Але для мене цей документ вже нині не стає тільки документом-аджорнаментом, тобто ось тим свіжим документом, тоді читається дуже часто з великим зацікавленням і з якого можна бачити певний шлях. Власне для одного, для мене, він також є документом, за яким я можу розцінювати десять років його існування і десять років практики церковної у всіх ділянках. Що властиво на базі цього твориться або інакше, що від проголошення зробили люди, щоб або його здійснити, або присудити його також на мовчання, а може покористуватися ним також, щоб інші мовчали, то тоді являється вже для мене, як порівняти з дійсністю, не документом обнови, а може хтось зробив з нього документ — обман?

От це питання я ставлю собі і хочу з тим питанням вийти перед Вами. Очевидно, ви бажали мати віче з відчитом, і я не приготований на то віче, пробачте і може деякі критичні оцінки і завваги до того документу будуть для вас, для загалу, дещо заважкі. Я буду старатися на всякий випадок свої критичні оцінки подати у приступній формі.

Сказав мені один з професорів на останній нашій зустрічі, що як він викладав колись філософію, то у тих своїх викладах ужив такої термінології, таких понять, «то пізніше як мої слухачі разом говорили, то сказали, тяжко це зрозуміти, бо їм тепер здається, що ціла філософія то зводиться до одного, стільки понять знайти, щоб їх можна розчовпати».

Я буду старатися з’ясовувати деякі поняття, так я їх розумію, може інші розуміють інакше.

За тих десять років проплило життя від нас. Не забуваймо, що це є причиною, чому я про нього говорю. На цьому документі говорилось про Божий люд, говорилось про Церкву Східню, про її внутрішнє життя, про її вартості, про її цінності. Це все розбудило нас, тоді ми відчули, що варто працювати, варто боротися за здійснення постанов цього документу. На цьому документі базувалися наші писання до Папи Римського, до наступника Апостола Петра. Повірте мені, що я не уживаю тих всіх квітучих прикметників, бо я, як богослов, звик до сухої мови без прикрас, бо то належить до торжественних речей, до ювілейних святкувань. Доля кожного професора чи викладача є в цьому, що він мусить говорити дуже діловими і дуже стислими поняттями. І тому коли я говорю про папу, то кожний розуміє великий зміст, бо папа — це прекрасне слово, яке означає батько. З батьком в’яжеться клопотання, журба, правда, справедливість — це дуже гарне слово.

Мої миряни! За той час так сказати жизнь у нас усіх. Жизнь о тих усіх, які хотіли, щоб Церква їх жила здоровим життям, не мертвеччиною, але справді щоб жила повним, своїм власним життям, рідним життям, яке має коріння в старовині. Коли йдеться про нашу Українську Помісну Церкву, що свої коріння має вже таки тисяча років. Погодивши це все з нашого боку, почалась праця, заіснували Синоди по довгому-довгому часі.

Ще свого часу наш Слуга Божий Митрополит Андрей скликав такі Синоди до Львова, і скажу вам, що це були світлі Синоди. На тих Синодах я був сам ще студентом богословії. На тих Синодах брали участь також Владики із Закарпаття.

Покійний Гойдич замучений. Навіть єпископ адміністратор Довгалів, який почувався до зв’язку зі столицею Галицької Митрополії. Він брав участь. Брав участь покійний єпископ з Піттсбургу у Львівському Синоді. Єпископ ось тих наших закарпатських братів — русинів. Це ж наші люди. Це ж ті, яких родила стара Русь, що була підставою тої України, котрою ми тепер живемо. Всі вони брали участь у тих Синодах. І скінчилося. Нині ми маємо поділену нашу стару Галицьку Митрополію. Поділену. Її пошматували! Не миряни, не священики. Хтось інший! Дальше ви знаєте хто.

Ми нині маємо багато єпископів у нашій Помісній Церкві, що є наступниками Києво-Галицької Митрополії. Я говорю також про православних братів. Ми маємо багато митрополій, митрополитів, архиєпископів, владик, але ми нині не маємо Помісної Української Церкви. Це така дійсність!

Чи це примушує нас до зневіри? Ніколи! Пригадую собі слова однієї не церковної, а світської людини — «кожна дійсність, яка б вона не була б страшна, не має бути причиною до зневіри, до байдужости». Мені про це йдеться!

Коли я приїхав сюди, в цю країну з Канади в гості, очевидно я міг би виїхати з дуже-дуже прикрими настроями про світське, національне і церковне життя. Але я не зневірююся.

І пригадую собі слова, бо це був справжній наш мирянин. Мирянин, який перед кожним боєм приходив до свого приятеля, в данім випадку до мене, і хотів сповідатися. Це отой Роман Шухевич-Чупринка, який став з-поза гробу, став персоніфікацією визвольних змагань останніх років, якого дух нині непокоїть ворога. Він живе. Так само, як живе отой Митрополит Андрей, який помер 1 листопада 1944 p., а в 1974 р. буде 50-літній ювілей його смерти.

Він, прощаючись і переймаючи це страшне становище командира цілої тої, нині вже оспіваної нашої Української Повстанської Армії, сказав: «Не думайте, що ми такі наївні, що ми воювали і от скоро здобудемо і збудуємо українську державу. Ми знаємо, що в даному випадку це є неможливим, але ми будемо боротися доти, аж доки ми не згинемо. І тільки наша смерть буде новим погноєм для української землі, яка зробить тих, які завершують наше діло».

Може нам, може мені, може не одному з вас не доведеться дожити до здійснення того великого діла відродження цілої нашої Помісної Церкви. Але одне хочу вас запевнити, я хотів би, щоб наші слова, наша праця була тою, яка б дала основу до дальшої, впертої, здорової боротьби за здійснення повних прав нашої Церкви, за її відродження, за її обнову, за її справжнє аджорнаменто. Щоб це дожити, щоб це створити, ми мусимо в свойому житті вистерігатися і мусимо боротися проти всього, що є обманом, проти всього, що є ілюзією, що є облудою, що є фальшем.

Отсим я доходжу до основної теми. Думаю, що в тому вступі я вже вам дещо сказав зі своїх думок і зі своїх переживань.

Відбулися в останній час і наші Синоди. Один з торжественніших в 1969 p., другий, який створив Постійний Синод — правлячий Синод і сподіваємося, як доживемо, в найближчому часі відбудеться знову Синод.

І ваша заслуга! Заслуга мирян! Заслуга тих людей, які живуть своєю Церквою, щоб ті Синоди таки відбувалися. Щоби вони широким фронтом працювали. Кожний на іншому місці, але праця не в’яне. Це дуже широке поле. Одні в пості. Інші в молитві. Існує такий, може й тут не знають, на Асторії молитовний острівець наших монахинь, що моляться за це. Монахинь, які відійшли від світу. Монахинь, які моляться в тій церковці, моляться і підтримують от цей вогонь, що постійно, як велика жертва до Господа Бога. Не хоче дехто про це знати, але воно є. Таких острівців у нас є більше. Богу дякувати! Це одні. А другі — може десь у затишку учиться і мучиться, щоб чогось навчитися в різних ділянках не тільки богословії, а в природничих, медичних науках, це широке поле. Але там хтось працює і дальше є добрим мирянином Церкви своєї. А інший на демонстрації несе напис «Іди до дому свого, чого тут хочеш?», також добрий мирянин своєї Церкви. Широке поле! Широке поле! Кожний на свойому місці, але в одній великій ділянці здорового людського досвіду. Це є щось зворушливе! Але щось, серед чого не повинно бути заздрости, в чому повинна панувати любов.

Філядельфія нагадує мені це, бо це місто називається в перекладі «Місто братньої любови». Але братньої любови з усіх сторін: між владиками, владик до священиків, священиків до владик, мирян до владик, владик до мирян, спільна взаїмність. А що нема взаїмности, то треба ходити з таблицями. Треба голодувати. Кажуть, що тут постили! Ну що ж постили. Ну що ж постили. І пости нині не зворушують. Зрештою так я чув, у нашій Церкві вже деякі пости скасували.

А Блаженніший Йосиф сказав одне: «Чому я не можу дозволити на те, щоб піти за тими сугестіями того латинського світу, щоб скасувати пости, як щось немодерне, як щось несучасне, як щось, що до оновлення не належить. Не можу піти на те тому, що я бачив тих людей, хрещених християн, навіть не приналежних до нашої Церкви, які були в концентраційних таборах і які в середу і в п’ятницю постили. А ті наганячі, та чужа пустодія, ті виконавці диявольської сили, ті сторожі в’язничні і сторожі концентраційних таборів якраз в середу і п’ятницю давали капусняк, і там були якісь кістки. Ті люди не хотіли прийняти того капусняка, бо там була кістка якась з м’яса, бо м’яса там не було. Але вони хотіли тим доказати, що вони постять. Вони голодували тільки тому, щоб не зневажити посного дня. Я не можу піти на те, щоб про мене сказали, що я запровадив такий звичай, щоб в п’ятницю їсти м’ясо.

Бачите, є певні речі, але були латинські владики, які по Соборі забули, що в Євангелії говориться, коли говориться про вигнання бісів, що там Христос сказав, як апостоли запиталися «Чому, Господи, ми не могли тих бісів прогнати, хоча ми пробували?» На то Христос сказав: «Цей же род можна прогнати тільки молитвою і постом».

Є біси в світі, всюди на кожному кроці, що їх власне можна прогнати тільки молитвою і постом. Скажу по-людськи, впертістю можна їх вигнати. Забули високі достойники, хоча вони були отцями Собору, забули про це місце св. Письма — про молитву і піст. Бачите, це є життя.

Відбулися два Синоди. І знову наново все забулося. І ми стоїмо дальше на такому самому місці, де здається, що наш шлях дальше невідомий. Коли б я поставив питання цілком оправдане «Куди ж ми маємо йти дальше?» Учитель не знає, а все ж таки треба шукати тих шляхів.

Може я зраджу свою думку, куди нам іти і що нам робити? Коли я поставлю питання, що сталося впродовж тих 10 років. Той документ не стався тим, чим хотіли його мати соборові отці, в їхню добру волю я не сумніваюся, чим хотів його мати Св. Дух до його діяння і його стежки є незбагнені. Він дихає там, де хоче. Ми можемо тільки молитися, щоб Він вдихнув духа жизні в нас і може в тих, які хоч претендують на духа жизні, а може навіть беруть собі в монополію, які його не мають. Молімся за це, щоб він усюди завітав. Всюди. Це буде вияв нашої справжньої братньої любови.

До самого Декрету хочу сказати от таке: той Декрет, я не буду говорити про його народження, бо ви знаєте, що кожне народження є важким.

Він родився може як один з дуже важких документів. Я називаю той документ, що видав його цей Собор, я його загально характеризую, що це документ заклопотання. Його ґенезою, його базою було страшне заклопотання. Заклопотання в чому? Не думайте, що це тепер, але вже на Соборі стояла проблема ось так: з одного боку йшлось про те, щоб Собор дав якусь ідею, ось тому тепер таке модне екуменізму, а з другого боку екуменізму в тому розумінні, що треба дати якесь становище, як мають укладатися стосунки між католицькою Церквою, а усім православним світом або, як інші казали, з нез’єдиненими християнами, тобто з православними, євангеликами, то була одна проблема. А дальше йшлося, як пристосуватися до всіх релігій монотеїстичних, до релігії Мойсея — старозавітньої, як пристосуватися до релігії магометанської й інших. Але перше до християн. Яке становище зайняти, щоб зробити, що так скажу перший початок, щоб можна було з ними говорити. З другого боку існує мала, дуже мала горстка таких, східніх християн чи східніх церков, де ті католицькі церкви існують дуже часто, як бідні сироти з рідною історичною долею. Нераз дуже прикрою, дуже болючою. Але треба було також і про них щось урадити. І тут прийшло до незвичайного конфлікту. Це, що для екуменістів виглядало цілком здоровим, це для тих християн виглядало, що це для них некорисне, а що для тих християн, що не були в єдності з Апостольським Престолом, було підхлібством. Знову ж для тих християн, що були в єдності, було кривдою.

Наприклад, коли хвалиться ці Церкви східні, які є з’єднані, і коли кажеться, що їх треба підтримати, зберігти, то очевидно тоді нез’єдинені кажуть, то ми будемо їх зберігати, бо як ви зберігаєте, то ви ставите перешкоди, щоб з нами говорити. Ті дискусії велись у різних підготовчих комісіях. І скажу вам, що була така ситуація, в якій виглядало, що цей декрет про східні Церкви не побачить світа, бо раз передавали екуменісти зі своїми концепціями, через яких просвічувало, як знаєте тоді, що щось там на сході є для одних ще здорово мислячих ще та концепція ішла у напрямі Константинограда отого патріярха східнього, Вселенського патріярха, мужа, великої людини, святої людини, але інші побачили, що за тим патріярхом поза моральною особою, вартістю, цінною є хтось інший, який має за собою владу.

Має за собою владу, але не душі, який має підтримку отієї великої імперії — Кремля і інших, яких тільки інтересувало питання укладу влади до влади можливостей, де як всувати ці сили і інші скерували вже тоді свої думки. Отоді Москва показала шлях до екуменізму. Якби так порівняти разом ту владу в чомусь одному, тоді можна би було дійти слід. От це просвічувало. Були такі екуменісти за 10-ть років, на жаль, цей шлях все більше, все більше стає видний, очевидно на шляху до того балянсу влади. До тих переговорів між тими, що не думають випустити влади з рук, і тими, які користуються в цілій історії владою царською чи червоно-кремлівською, побачили ми, що рівні з рівними зближаються.

Цікаво! Рівні у мисленні, рівні у тім владолюбстві і рівні у своїй системі. Нині все стає ясніше. Це не є зневаги. Це не є зневіра в Церкву. Ніяк. Це є тільки критика чогось такого людського, а може нелюдського і нелюдяного, що якраз корінить у системі Церкви і з тою системою мисляча людина мусить якось боротися, боротися, хоча систему валити — це дуже складна річ. Ми боремося вже століття зі системою. Але сподіюся, що й системи не вічні, що вони міняються і таки їх валять, лишаються Божі, євангельські, це що є вічним. Це що є правдиве, це нам лишається. Миє власне між тими системами. Ми є тими, які мусять боротися проти тих страшних нелюдяних і нелюдських систем.

От так той документ. Постав і був час, коли мені один експерт з тої комісії сказав: «що коли сказали, що властиво вас, східніх Церков, непотрібно, бо ви перешкоджаєте нам в нашому екомуністичному мисленні», то прошу нам сказати в імені Петра, Апостольської Столиці, що нам, оттим східнім Церквам, робити, скажіть, будь ласка, куди нам іти. Іти в латинський світ, чужий нам всім духово, або йдіть до ваших православних братів? І ніхто з них не мав на це відповіді, куди нам іти. В такій атмосфері родився цей декрет. Родився він. І я дещо з цього декрету хочу вам може навіть свобідно не читаючи, його розказати з пам’яти. Хочу дещо усвідомити вас, що в тім декреті міститься.

Насамперед говорять мені, що на цей декрет покликувалися всі. Покликувалися в 1969 році наші владики, коли післали до св. Отця по-латині і просили, щоб нарешті проголосив Патріярхат Української Помісної Католицької Церкви. Я хотів би дати маленьке пояснення, щоб ви розуміли, що я не говорю про дві вітки Української Помісної Церкви. Є тільки одна Помісна Українська Церква і може бути тільки одна. Які вітки? Які сили історичних умов, трагічних умов, може власне ті, власне боротьба за владу і інших маніпуляцій — розійшлися між собою. В дечому відчужилися, а в дечому зберегли свою власну, рідну християнську душу, яка ще заіснувала із хрещення України.

Але говориться про католицький Патріярхат. Добре було б, якщо б наші православні брати зужили також всіх своїх сил до створення Патріярхату Української Православної Церкви на началах своєї Церкви, то було б велике діло. А вже між собою ми будемо в дусі справжньої Філядельфії — братньої любови. То наша справа.

(Далі буде)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>