Депозит віри для української молоді

ЧумаковУ час, коли глобальна війна рветься у наш дім через усі пороги, кожна розмова про єдність і нероздільність соборної України вимагає фундаментальних аргументів. Останні роки нашого існування впевнено показують нам, що аргументи економічного, геополітичного, етнічного, культурно-історичного ґатунку можуть бути практично підважені та зруйновані через ворожу окупацію й анексію, через пропаганду, ментальні впливи і зміни культурних матриць існування населення. Розуміємо, що всі наведені засоби є лише маніпулятивними способами завоювання в ході того, що називається гібридною війною, і в них немає ні правди, ні справедливості.

Сьогодні як ніколи наше життя залежить від наявності світогляду – індивідуального і водночас спільного для тих, що вважають себе приналежними до українського народу. Бо єдність, незалежність, соборність є поняттями не від природи заданими, але такими, що випливають зі світогляду людини та спільноти. Але травма, завдана нам соціалістичною радянщиною, на довгий час і на багато поколінь породила в нашій ментальності несамовиту нехіть до проявів будь-якого стабільного світогляду і переконань. Ми занадто добре пам’ятаємо і переказуємо наступним поколінням огидливу ненависть до загальної ідеології, бадьорих маршів, «всєобщєго єдінєнія» і зошитів із марксистсько-ленінської самоосвіти. Гидуємо тим і водночас носимо в собі як стартову формулу життя, якої треба позбутися, але оскільки замінити її нема чим, то «наша пісня гарна й нова, заспіваймо її знову».

Одне з головних зранень населення нашої країни – небажання мати світогляд, який був би не тільки особистим, а ще й об’єднував і творив із нас національну цілісність. І цю нехіть ми переказуємо як заповіт, як сімейну цінність, як батьківське слово своїм нащадкам. Бо найгірше, що з нами відбулося, це не кріпаччина часів царату, але ґвалт однакодумання, духовного вирівнювання під один ранжир і під один голос у тоталітарному державному таборі.

Саме відсутність світогляду – вільно вибраного, власного, але водночас спільного з тими, що живуть із нами в одній хаті, місті, країні – робить нас нездатними створювати плідні партійні спільноти, провадити політичне життя і розумно вибирати лідерів державного життя. Так само відсутність власного і водночас спільного світогляду робить нас нацією-флюгером, яку так легко повертати в будь-який бік різноманітним зайдам і, що ще гірше, затятим ворогам.

Відсутність національного світогляду диктує умови національної поразки.

Трагічне втрачання віри

Національний світогляд є результатом тієї віри, яку кожний вибирає сам, але в згоді з родичами, сусідами і всіма, кого може іменувати своїми людьми. Таку віру передають від покоління до покоління. Саме вона є правдивим батьківським заповітом, материнським словом, скарбом пращурів. «Не втрачайте віру, діти! Будь-що, але віри тримайтесь і не віддавайте, бо відцуратися віри, з’яничаритися – це стати чужим для власної сім’ї і власної землі, це стати прохідною брамою для ворога та юдою на родинному подвір’ї!» – ось до чого закликали нас попередники.

Україна і українці прийняли віру – християнську віру – в її нерозділеному стані, коли ще, треба сказати правду, не було ні позначки «православна», ні експериментів протестантського штибу. Українці прийняли соборну, тобто вселенську, тобто кат(ф)олицьку віру, і саме ця віра стала фундаментом українського державотворення й національної ідеї, завдяки якій трикутник «Київ – Галич – Великий Новгород» стали місцем зустрічі найрізноманітніших народів в українському християнському домі. І саме цю нерозділену віру заповідали переказувати від дітей онукам як найбільший і найважливіший скарб, від якого залежить справа самого виживання українського християнського люду.

Пошесті, війни, руїни не здолали цієї віри та її переказування. Лише жахіття тоталітарного спустошення душі та ментальності в соціалістичній радянщині вкупі з розбратом громадянської війни, голодоморівським голокостом та розстрілами змогли завдати нищівної травми переказуванню віри. Хоча батьківський заповіт переказували пошепки, хоча старі бабусі відважно на Великдень брали онуків до церкви, хоча деінде співали колядки всупереч наглядам всевидячого ока «госбєзопасності» та її всечуючих вух, але трагедія сталася: лише невелика вперта частина населення трималася християнської віри, хоча змістовне наповнення її було вже недоступним. Люди сяк-так трималися ритуалів і святкувань, але зміст літургійних піснеспівів ставав ще більше незрозумілим, літургійні знаки переставали промовляти, істота Святих таїнств ставала ще більше закритою і нерозгаданою: мовляв, дитина мусить бути охрещена. Але чому так, вже мало хто міг пояснити: «А, ну щоб здорове росло і щоби мало надійних хресних»…

Тріумфальна радість затьмарила очі

Коли прийшов час і Господь розпочав руйнувати комуністичну окупацію, з’явилося досить людей, особливо молодих, які не зрадили заповіт берегти віру понад усе. Саме вони стали фундаментом відродження Церкви в Україні, саме з них сформувалося перше покоління нових священників, саме вони прийняли на себе подвиг віднови богопосвяченого життя і повернули нам усім життєдайні духовні центри монастирів і чернечих згромаджень. Саме завдяки тим, що не зрадили віру і дочекалися падіння імперії «червоного дракона», відновили своє життя християнські видавництва, благодійні фонди і християнські молодіжні організації.

Тоді серед загального приголомшення, шоку і контузії традиційна українська християнська міць виглядала вражаюче. Її звершення були і залишаються непересічними. Але ми лише тепер можемо зрозуміти, що, порівняно із загалом, українських християн, які святкували Божу перемогу, було мізерно мало. Так, їх вистачило на те, щоби заповнити храми і повернути в них життя, щоби збудувати нові, щоби заповнити семінарії та відроджені монастирі. Але тріумфальна радість затьмарила очі: захоплені величчю і масштабами відродження християнських структур і центрів, ми перестали бачити величезну мовчазну масу тих, що не зрадили віру, а просто забули про неї, втратили, опинилися поза… Такою була переважна більшість населення України. І ця більшість мовчазного населення закликала до необхідності переказування віри – до місії та катехизації. Не дочекалася, і втопила себе в карколомних і нечистих «пригодах» сфер економіки і політики 90-их та «нульових» років. Саме тоді серед ризикованого «відмивання бабла», серед змагань з бандугрупованнями і рекетирством правоохоронних структур, серед смертельних акробатичних трюків побудови власного бізнесу населенню наново народженої країни здалося, що для того, аби бути «боговіруючим», треба виконати обряд, дати гроші в церкві «на добрі діла», купити «харошему батюшкє» мерс чи що там іще? Ага, інколи було ще й таке: відвести дітей до сестер, щоби «вчилися про Бога, бо сестри плохому не навчать».

Про місію і катехизу не споминалося. Тож місія і катехизис серед населення почали вважатися таким собі додатком до обрядів і ритуалів. Мовляв, можна й без них обійтися.

Саме з цього виросло в Україні нове покоління ділової прагматичної молоді, яка керувалася досить примітивним лібералізмом і толерантністю без будь-яких принципів узагалі, без уваги до заповітів, традицій, спільнототворення. Критерій успішності – це фінансова забезпеченість і комфорт у побуті. Світогляд – зайвий. Віра – у кожного своя. Катехизис – це «прання мізків». Місія – це завдання у комп’ютерних іграшкових квестах.

З тими чи тими варіаціями справа ментально-духовного стану великої частини української молоді виглядає саме так. І особливості участі в соціально-політичному житті вказують на те, що та частина української молоді є не меншою за 70%  від її загальної кількості. Ні, вони не є агресивними, неосвіченими, деструктивними, аморальними тощо. Вони вмілі, розумні, креативні, професійні, люб’язні. Але без світогляду і без стабільних зв’язків. Все у них відбувається «залежно від ситуації» і як заманеться. Вони можуть навіть окреслювати себе як християн, якщо вважатимуть це для себе корисним. Але щоразу будуть християнами на власний розсуд, без тотальності катехитичних вишколів.

Катехиза: не можемо чи не хочемо?

Найчастіше ми не беремо до уваги наявність таких контингентів. Наша місійність має внутрішній вектор «до своїх», бо з роками стає зрозуміло, що жваві й активні колись церковні громади поволі втрачають ту жвавість і потребують реанімації, оживлення, аби бути місцем зустрічі з живим Христом. Місія ad gentes найчастіше розуміється як екзотичний і героїчний вояж до «дикунських племен» Африки або Південної Америки. Ми не хочемо сприймати наших сусідів у багатоповерхівці як тих самих «здичавілих українців», тим паче що виглядають вони досить пристойно, зовсім не як дикуни з екзотичних країн. Ще так-сяк за поган можемо сприйняти підлітково-юнацькі зграї, які окуповують майданчики, зчиняють галас, матюкаються, курять і п’ють, у найкращому випадку енергетики. Але методик для євангелізації й катехизації тих небезпечних і нечемних зграй ми не маємо. Тому хай їм за нагоди благовіствує поліція… Наша євангелізаційна діяльність, наша місія і катехиза зосереджуються в стінах наших храмів. Багацько наших священників залюбки виїжджають із нашою молоддю на оази, чемні фестивалі і канікули з Богом. Сестри наполегливо працюють з групами дітей, приготовляючи їх через катехизу до Першої сповіді та Першого причастя. І не треба сприймати ці слова як іронію: ситуація дійсно позитивна. Дійсно є багато добрих досягнень. Так, це позитив, і він є внутрішньою церковною ситуацією. Але тим краще: якщо хтось зацікавиться і захоче до нас долучитися, то прийде до нас сам і знайде у нас все, що йому треба.

Те, що послання Апостольського Престолу останніх десятиліть постійно акцентують на необхідності вийти за межі церков і увійти в апостольське спілкування з людьми зовнішнього світу, нашими сусідами і колегами по роботі, супутниками у маршрутках і електричках – це, безумовно, важливе, але ж спочатку ми повинні добре відбудувати і вдосконалити свій власний внутрішній світ. Бо вимоги, особливо Папи Франциска, такі радикальні, стилістика така латиноамериканська… А в нас дещо інша ситуація і ментальність особлива, тим паче що ми тільки-тільки з підпілля. Та й узагалі наш добрий Папа Франциск, такий Франциск…

Чи треба нам припоминати, що звертатися до тих, що не отримали християнського просвічення, та «виходити поза місто» назустріч тим, що не чули звістки про Воскресіння і Спасіння, це не лише «модерна вимога» Ватикану, а віковічне завдання Христа, яке він дав апостолам у часі Вознесіння? Що є такі фундаментальні поняття християнства, як доручена Христом місія, як апостольська керигма, як вимога вийти і зробити учнями всі народи? Що катехиза – навчання християнської віри – є найдорогоціннішим скарбом Церкви, запорукою віри, яку треба безумовно переказувати тим, що її ще не отримали? Тому катехиза повинна бути постійно пристосованою не до тих, що вже укорінені в церковних реаліях, а в першу чергу до тих, що тої катехизи ніколи не мали.

Питання, які виглядають риторичними, стають конкретними і вимогливими тоді, коли ми відкриваємо для себе хаотичну дезорієнтованість актуального життя у власній неєвангелізованій країні. Коли, не бажаючи того, починаємо здогадуватися, що, залишаючи країну без євангелізації – без цілісної і системної сукупності зусиль для переказування населенню депозиту християнської віри – ми залишаємо рідний край без християнської культури, без власного обличчя, без політичного життя та історичної перспективи. Інколи виникає враження, що ми не хочемо прийняти правду про те, що без апостольської керигми і без катехизації 70% населення нашої країни ми не зможемо дати ради з її оновленням, укоріненням у незалежності та виведенням на цивілізаційний шлях.

Не так не можемо, як не хочемо. Бо це ставить перед нами вимогу відірвати себе від того, у чому ми настільки вдосконалилися. Бо благовіствувати співвітчизникам, які не знали Христа, забули про Нього, втратили або відреклися, означає припинити вправлятися у солодкозвучних проповідницьких речитативах, які проголошують у неділю з амвона, і йти туди, де на початках навіть послати кудись можуть. Це означає ризикувати. Ризикувати так, як ризикував Митрополит Андрей Шептицький, коли приїхав до Канади. Зокрема, домовився про зібрання українців-емігрантів, більшість яких була соціалістично й антицерковно налаштована. Його освистали, зашикали і закидали яйцями, але це не зупинило Праведного Митрополита. Тодішня його «сівба» сьогодні дає стократний, ба навіть тисячократний плід, бо греко-католицька Канада розквітла.

Навчитися нести керигму українцям

Якщо ми хочемо зробити власний християнський церковний внесок у реанімацію своєї нації, своєї Вітчизни, своєї держави, то мусимо виконати те, що притаманне нам і тільки нам, розуміючи, що за нас ніхто інший цього не зробить. Ми мусимо переказати депозит віри тим, що цю віру втратили. Мусимо навчитися нести українському населенню апостольську керигму. Мусимо навчитися катехизувати тих, що існують поза стінами церков. Нашою справою є не відродження національної культури, мови, економіки, політики, війська, наукової діяльності, спортивних досягнень. Нашою справою є відродження притаманної нашому народові християнської віри і християнської традиції, християнського світогляду і вміння той світогляд практично задіяти на кожному кроці свого буття. Нашим завдання є через євангелізацію, через катехизацію сотень тисяч, мільйонів приспаних українців повернути нації втрачений Образ, повернути Лик тим, що погодилися стати безликими. Нашим апостольським гаслом має стати гасло Апостола народів: «Не заспокоюся, поки всіх не наверну до віри Христової!»

У нинішній ситуації наша євангелізаційна і катехитична діяльність у першу чергу мусить бути звернена до української молоді, яка свідомо чи несвідомо перебуває поза християнством. Бо юність – це стан, в якому укорінюється все те, що потім перетворюється на життєві здобутки. Саме в цій порі вирішується все, що згодом розгорнеться у перспективу особистого та суспільного життя. Але, на жаль, юність – це стан, який занадто швидко минає, тож треба встигати відкривати юнакам і дівчатам фундаменти та основи їхнього непохитного світогляду, принципи життєвої активності та розпізнавання правдивих перспектив. Без цього українська молодь – «гарматне м’ясо», «біомаса» для політтехнологів та експериментаторів, молодь без обличчя, молодь без усвідомленого світогляду, молодь без реалістичних спільних ідеалів. Лише технологічний невільницький персонал для обслуговування зайд. І тільки переказування християнської віри дасть їй змогу оминути цю сумну долю.

Катехизувати позахристиянську молодь. Але як?

Щоб увійти з українською молоддю в діалог, мусимо знайти спільні пункти інтересів і знати, що ми, церковні християни, можемо запропонувати їй. Колись мені довелося вести на цю тему діалог зі співбратом-салезіянином, який досить скептично ставився до можливості євангелізувати молодь Запоріжжя, Дніпра, взагалі сходу України. Зі свого боку я дивився на цю справу більш ніж оптимістично, особливо якщо брати до уваги притаманну нам, салезіянам Дона Боско, харизматичну обдарованість і методичну озброєність, яка виправдала себе в ста тридцяти семи країнах світу. Я не перестаю стверджувати, що успішність євангелізаційної й катехитичної місії залежить від того, з якою пропозицією ми прийдемо до тамтешньої молоді. «Отче, – сказав мені тоді мій співбрат, – ми маємо для них одну пропозицію: ми пропонуємо їм Христа!» Здавалось би, правильна відповідь. Але треба розуміти, що й сам Христос не займався самопрезентацією, а окреслював себе як «конкретну пропозицію» для різних верств потребуючих: для сліпих – як прозріння, для скалічених – як зцілення, для залежних – як звільнення. У пасхальній вершині Свого буття серед нас Він запропонував Себе Хлібом Життя вічного, бенкетом Царства Божого. Хіба Його імперативна вимога, звернена до апостолів перед обличчям зголоднілих натовпів, «Ви дайте їм їсти!» не була з його боку пропозицією, нерозривно пов’язаною з катехизацією, яку Він тоді проводив?

Але для того, щоб оперти катехизу на практичну, привабливу і необхідну для молоді пропозицію, треба наважитися на те, щоби ту молодь побачити такою, якою вона є. І для цього, перед тим як починати катехизувати, ми повинні подивитися на молодь її очима. Не очима легендарних предків, не очима майбутніх поколінь, не очима батьків, єрархії, але стати очима молодіжного самопізнання і через це задекларувати молоді себе як упевнене аlter ego, дружнє і вірне.

І щоби це сталося, ми повинні хоча б раз погодитися з тим, що ми не знаємо своєї молоді, не знаємо, що для неї важливе і цінне. Ми досліджуємо молодь – досліджуємо! – як відсторонений об’єкт і на підставі холодного аналізу окреслюємо ті риси, які самі собі позначаємо як наявні. Але щоби знати молодь, треба бути невід’ємним від неї, увійти в неї, бути прийнятим нею. Лише тоді ми зможемо подивитися на молодь її власними очима, тими очима, якими бачить її вічно юний Ісус Христос. Лише тоді ми сформуємо ті пропозиції, які дадуть нам можливість звернутися до молоді з дорогоцінним депозитом віри – із катехизою.

Молодь найкраще катехизувати мовчки

Щоби побудувати успішні катехитичні відносини з українською молоддю, ми повинні прийняти на себе зобов’язання понад усе цінувати її свободу. Мусимо упокоритися: ніхто з нас не є лідером молоді та провісником вищих цінностей, аж доки та молодь сама вільно не визнає нас такими. Щоб заслужити це, ми мусимо навчитися не підштовхувати молодь до того напряму, який обрали для неї, а вірно супроводжувати у тому напрямі, який вона сама вибере, навіть якщо він нам не подобається, дратує. Нехай у цьому нам буде за приклад Воскреслий Христос, який іде з мандрівниками до Емауса, хоча вони і втікають з Єрусалима. Він супроводжує їх, ідучи у їхньому напрямку, і через це має можливість катехизувати в діалозі. Пізніше про цю катехизу в мандрівці вони самі скажуть: «Чи не палало серце наше, коли Він говорив нам?» Найбільшої шкоди євангелізації й катехизації молодих ми завдали тоді, коли встановили патерналістські відносини, почали диктувати умови, оцінювати, судити і скеровувати, замість того щоб засвідчити правду любов’ю, тобто простим вірним перебуванням поряд і готовністю завжди залишатися пліч-о-пліч. Бо юність приймає лише ті свідоцтва, які дихають правдою любові, все інше – холодний, а тому неприйнятний догмат без життя.

Безумовно, з цього виникає розуміння: марно очікувати, що молоді люди прийдуть до нас на наш заклик, навіть якщо ми будемо гучно рекламувати свої пропозиції. Українська молодь у минулі десятиріччя бачила багато солодкомовних заїжджих пропагандистів християнства, які збирали натовпи на стадіонах, роздавали безкоштовні Біблії, фотографувалися і…зникали. Завдяки тим «еквілібристам» від релігійної пропаганди й агітації українська молодь отримала дієве щеплення і просто так тепер навряд чи допустить когось до своєї душі, свого серця. Тому з усією тактовністю і ненав’язливістю ми самі повинні віднайти молодь, іти туди, де вона сама вибрала собі місце, і мати за честь та привілей бути прийнятими нею у своє коло. Цей момент вимагає особливої обережності: молодь у звичному форматі «голосує ногами», тобто якщо не сподобалося, сперечатися не буде, встане, піде і більше не повернеться. Тож треба зважати на парадокс: молодь іноді найкраще катехизувати мовчки, бо слова інколи не виправдовують сподівань. Катехизуючи молодь, ми повинні пам’ятати про її чутливість до брехні: якщо ми стверджуємо як основу нашої віри те, чого самі в своєму житті не дотримуємося, тоді ми брешемо – і молодь «голосує ногами».

Життя, присвячене катехизації різноманітних молодіжних контингентів, упевнило мене в тому, що катехизація молоді є найкращою ревізією власного життя і дослідженням власного сумління. Інколи в той час, коли я розмовляю з молодіжною групою, мені здається, що на мене вимогливо дивиться сам Христос, і не я проводжу катехизу, а Він сам приймає у мене есхатологічний іспит з апостольської майстерності й катехизації. Щось у цій справі, катехизації молоді, є від Страшного суду. Але ж воно таке корисне для сучасного українського священства і богопосвячених осіб!

Зупинюсь.

Варто було б написати не одну статтю, а окремий цикл листів про катехизацію молоді. Бо я вже на схилі літ, і треба встигнути переказати здобуте й пережите. Але, правду кажучи, все ж таки віддам усе життя, що залишилося, за можливість вільно супроводжувати молодь на її вільних дорогах в усіх її пригодах. Бо тепер я знаю: від того катехизувального супроводу залежить доля моєї Батьківщини, моєї планети, мого всесвіту. Бо все минає – залишаються місія і благовіст, залишається любов, бо вона найбільша.

 

 

Свіжий номер

4 (491) 2022 OBKLADYNKA_sajt