Дещо про долю наших церков у Польщі

Державні статистики, які завжди прагнули до применшення чисельности національних меншин, показують постійно кількість українців в межах Польщі на 300,000, признаючи, що може бути ще яких 300,000, які частинно вже засимілювались або зі страху не признаються до українськости. Наші дані, сперті на передвоєнних статистиках, урядових статистиках про переселення та на спостереженнях з терену, які заокруглюють це число наших земляків в рамках Польщі на кругло 1,000,000. Та не в числах суть справи.

Із статистик, а також із спостережень та розмов можна українську меншину в Польщі поділити так: приблизно половина — це люди, які зараховують себе до Української Католицької Церкви; менше як половина, це приналежні до польської православної Церкви, яка по суті є назовні православна, а по дусі пропольська, а обрядово — українська. Решта — це вже зовсім сполонізовані нащадки наших людей, які пристали, ради маскування, до римо-католицької Церкви.

Говорячи про українців в Польщі, можна зробити ще й інший поділ. Автохтони, що раніше замешкували на прикордонних, своїх прадавніх землях,— і насильно переселені на «землі відзискані», де вони поволі вростають у новий ґрунт. На рідних землях живуть більш-менш у своїх осередках, але зате під постійним політичним тиском місцевої влади та переслідувань за свою українськість. Переселенці — або розплилися в чужому оточенні, або живуть громадами, де мають можливість розвивати своє культурно-освітнє життя та плекати віру своїх батьків.

При цьому варто нагадати, що православні українці одержала у своє посідання деяку кількість церков, а між ними були колишні греко-католицькі, то в той же самий час греко-католики із своїх 520 церков на цьому терені сьогодні не мають у своєму посіданні ні однієї церкви. Одинока Українська Католицька Церква офіційно є у Варшаві, яка є в заряді Отців-Василіян. Вони є зобов’язані також відправляти Служби Божі для римо-католиків.

Відомо, що у 1956 році національні меншини у Польщі одержали правний статус і можливість вести зорганізоване життя. Зв’язані з тим надії на покращання ситуації поволі розвіялись. Уряд намагався, щоб провадилась пропольська праця, місцеві чинники застосували антиукраїнську нагінку, а польські священики стосували шовіністичне наставлення до українців як католиків, так і православних.

Із 520 українських церков, що були перед війною на цьому терені, до 1972 р. уціліло всього 125 церков. Таким чином, 395 церков було по-вандальському знищені, перемінені для громадського вжитку або в кращому випадку передано римо-католикам. Чудова дерев’яна архітектура, оригінальні й цінні ікони були знищені або пограбовані. Протести у цій справі не брались до уваги. Щойно коли польські мистецтвознавці та консерватори мистецьких пам’ятників підняли шум, ситуація почала мінятись, але не багато. Центральний уряд у цій справі видав відповідні декрети, але на місцях не дуже це брали до уваги і часто продовжували нищення культурних пам’ятників, що показували сліди українства.

Переді мною лежить стаття Малґожати Мокшицкей із «Тиґодніка Польськеґо» ч. 16/83, під назвою «На очах вмирають церкви». З статті довідуємось, що всі зарядження державного уряду і намагання установ по консервації мистецьких пам’ятників є так мало ефективні, що громадяни створили окреме «Товариство опіки над пам’ятниками церковного мистецтва і архітектури у південно-східній Польщі». В розмові з представником цього т-ва, лікарем по професії, авторка довідалась, що у 1970 р. було зареєстровано 126 церков та каплиць, як історичні пам’ятки, що повинні бути збережені та законсервовані. У 1982 р. з вище названого числа — 26 церков було цілковито знищено, 11 з них було спалено і розібрано місцевою владою. Ось кілька випадків.

Церква в Хотинці біла Радимна, з 1613 року, зареєстрована як архітектурна перлина. Останній раз була відремонтована 1927 р. Дах частинно вже протікає, і дерев’яні в’язання прогнили. Чудове мальовило «Страшного Суду», як також іконостас з прекрасними царськими воротами — в стадії цілковитого знищення… Ця церква є у посіданні римо-католиків.

Збудована церква в Лютовиськах в бойківському стилі, як архітектурна пам’ятка була відремонтована у 1970 році. Стояла при туристичній дорозі і не була вживана для літургічних потреб… У 1977 р. міністеральна комісія ствердила, що треба в ній примістити музей церковного мистецтва. Пройшло три роки, й в 1980 році за відомом повітового консерватора церкву розібрано… а матеріял зужито на будову костьолу у Двернику…

В Лукавці церкву з 1701 року передано в 1948 р. на магазин штучних погноїв. Цілком знищене внутрішнє устаткування і прорубано отвори в стінах для вигіднішого вантаження добрив, але ціла структура забезпечена від дощів та гниття…

Церква в Поздячі з 1777 року передана римо-католикам. Ціле внутрішнє устаткування знищене, а в 1980 році розібрано іконостас, намісні образи та баню.

Церкву в Явірнику Руськім з гарною поліхромією замальовано олійною фарбою, як в домашніх приміщеннях.

Хоча авторка репортажу — польська патріотка й до наших національних стремлінь ставиться негативно, що кількаразово підкреслює у своєму власному репортажі, то, виходячи із чисто людського становища, намагається взяти в оборону оті оригінальні й високомистецькі пам’ятки, які на тих прикордонних землях створила українська рука. Вона відверто називає ці підступи місцевих можновладців та польського кліру «ганьбою нашого століття, що приносить сором полякам».

Поруч з цим варто тут згадати цікавий літературний нарис під назвою «Спір за церкву», що появився у польській газеті «Жицє Літерацьке» за 24 квітня 1983 p., автором якого є Януш Л. Соболевскі. У нарисі йде мова про колишню греко-католицьку церкву на Лемківщині, у селі Полянах, яка у воєнні роки (1944) була знищена, і залишились тільки руїни. Автор Соболевскі цілу історію навколо церкви у Полянах оформив у своєрідний репортаж, сперши його на деяких фактах. Розповідь починається з того, як автор нарису в товаристві друзів вибрався автом у гори. Це була зима 1983 р. з снігами. Коли вони там застрягли в снігу, над’їхали кіньми мужчини і побачили священика. Виглядало, що вони його знали (о. Поплавські) і привітались з ним християнським привітом — «Слава Ісусу Христу!» — «Слава навіки!» Один з тих мужчин, що витягав кіньми авто, звернувся з проханням, щоб їм допоміг у їх «скорбі» й «немочі». Далі слідує ніби розповідь цього мужчини, досить довга розповідь про село Поляни і його церкву. Село Поляни начисляє кількадесять родин, розкинених на просторі кількох кілометрів серед Низького Бескиду. Автор нарису наводить факти поділу Церкви на Західню і Східню та подає їхні відмінності. При тому інформує польського читача про Східню Православну Церкву, яка на протязі довгих віків була Церквою «схизматиків». Згадує, що християнство Київської Руси належало до грона Східніх Церков. Подає, як формувались патріярхати, себто самостійні Церкви на Сході, вичисливши поодинокі патріярхати. Наводить факти, як творилась унія Української Церкви з Римом. Автор правильно насвітлив факт, що Українська Церква, приймаючи унію з Римом, дальше затримувала свій обряд, тільки визнавала папу римського за голову вселенської Церкви. Вказував при цьому на обрядові різниці, наводячи приклад хрещення: православний священик говорить: «Хреститься слуга Божий Андрій в ім’я отця і Сина і Святого Духа». Римо-католицький священик: «Я, Казімєж, хрещу тебе в ім’я отця і Сина і Святого Духа».

Автор також знайомить читача з архітектурою і системою будови церков, тобто церков з формою хреста з банями нагорі. Згадує про іконостас, який ділить церкву. Все це говориться в основному про православну Церкву. Автор пише, що перед війною у Польщі Польська Автокефальна Православна Церква начисляла 5 мільйонів вірних, а сьогодні лише 500,000 з 216 парафіями, біля 200 священиками і

300 церквами і каплицями. Цікаво, що в нарисі нічого докладніше не говориться про Греко-католицьку Церкву, себто українську. З нарису також не ясно випливає, хто, властиво, є вірним Польської Автокефальної Православної Церкви — поляки чи українці. Хоч нарис досить обширний, але надто замотаний і невиразно написаний. Властиво, чи сьогодні у Польській Автокефальній Православній Церкві є поляки чи українці. Якщо українці, то назва Церкви повинна звучати: Українська Автокефальна Православна Церква у Польщі. З прізвищ, які подані в нарисі, виглядає, що вірні цієї Церкви не є поляками, але повернімось до основної теми нарису, а саме спору, який нам також багато скаже.

Як вже було згадано, церква у Полянах була знищена в 1944 р. Люди цієї місцевости були виселені, як розповідає той мужчина: «Після жовтня 1956 р. державна влада дозволила нашим людям на частковий поворот з «Західніх Земель» у родинні сторони. Після повороту до Полян люди почали старатись, щоб закласти православну парафію. Щойно після десяти років старань у 1966 р. влада дала свою згоду й рівночасно передала нам руїни колишньої уніятської церкви, на мурах якої вже росла кількаметрова бузина».

Тут цікаве явище. Повернулись ті, що були вивезені на Західні Землі, це було тоді, коли у Полянах і в загальному на Лемківщині діяла УПА. Отже, до того часу, тобто до виселення, у селі Полянах православних не було. Виселювали з Полян українців греко-католиків, а вони повернулись у «рідні сторони» православними? Мабуть для автора це було нормальним?

Сім років люди докладали всіх зусиль і праці, щоб відбудувати церкву. В нарисі подано, що помимо праці вірних біля церкви відбудова церкви коштувала понад мільйон злотих, на які склались: 1. Православна метрополія у Варшаві. 2. Загальні метрополітальні збірки. 3. Світова Рада Церков у Женеві. 4. Державна Фундація Церков. 5. Православні брати з-за океану. 6. Вірні місцевої парафії.

Автор далі розповідає: «Римокатолики невластиво посуджують нас за розібрання каплички, що стояла на церковному приміщенні, яка була збудована свого часу уніятськими священиками з негебльованих дощок… Припускаємо, що це була причина до відібрання нам церкви». Так фактично й сталось: «… Дня 28 листопада (рік написано дуже невиразно, може бути 1971 або 81) в організований спосіб римо-католики з Полян і довколишніх сіл, за апробатою єп. Токарчука, під проводом о Казімєжа Панчишина виконали акт безправ’я — перемоги. Розбили замки, в захристії вирубали двері та вдерлись до церкви, і церквою заволодів о. Казімєж Панчишин, довершивши посвячення відібраної від нас церкви, а дальше відправив вдячне богослуження, підкреслюючи зібраним, що православна парафія залишилась в цій хвилині у Полянах раз на завжди зліквідована, а святиню переймає під свою опіку «Костьол Жимокатоліцькі».

І дальше цей розповідач підкреслює, що таке мається в час Вселенського Собору Ватиканського її. Далі він стверджує: «Нас викинено навіть з церковної посілости, бо і там не дано можливосте нам відправляти богослуження. Було нарушене право власности. Ми були остракізовані. Порушено наші релігійні почуття.».

Ціла розповідь, яку переловім у своєму нарисі Соболевські, є насичена трагізмом ситуації. Іде бій за маленьку церкву, б’ються дві Церкви, не згадуючи третьої — Української Греко-Католицької Церкви, яка є власником посілости і руїн цієї церкви. На жаль, саме ця Греко-Католицька Церква досьогодні не має в своєму посіданні жодної церкви. Чи ж це не іронія християнської Польщі? Спір за церкву має драматичний характер, і він все ще продовжується. До речі, хоч суд був залишив церкву у Полянах за православними, то польска Церква цього не респектувала. Справа дальше в суді та в різних церковних інстанціях. Коли і як вона буде вирішена — невідомо! Така є гірка дійсність деяких Церков у сучасній Польщі.

В нарисі згадується вислів: «Пелягії Сенчак, лемкині — при помочі священиків метрику перемінювали на римо-католицьку, щоб тільки не бути переселеною…».

Ось інший, також характерний уривок з нарису: «Чого ці поляки від нас хочуть?— Питається та сама баба Пелягія Сенчак. — Лемка ніхто не любить — ані поляк його не любить, ані українець його не любить, ані німець його не любить. А лемко — всіх любить».

Автор нарису не говорить, а хто властиво є «лемко», якщо його і українець не любить? Якщо баба так сказала, це важко перевірити, але про це напевно знає сам автор. Чи ми не могли б зробити подібної аналогії з польськими ґуралями? Час вже сьогодні визбутись шовінізму, а тим більше людям такого формату, як автор цього нарису. Тут ми подали тільки деякі фрагменти з нарису Я. Соболевського.

Ми, українці, маємо оправдані жалі й домагання до польської католицької ієрархії, яка змагалась і змагається за свої права, що вона в той час не зуміла спромогтись на зрозуміння і братню поміч, якщо не братньому українському народові, то хоч християнам у їх рідному ісповіданні.

Все ж таки Польська Римо-Католицька Церква є в кращій ситуації, як українська, і є спроможна подати свою допоміжну руку. Хтось би цю істину повинен донести до свідомости польської ієрархії. Тим хтось є ніхто інший,як наші владики. Хто про це думає, хто в цій справі діє?

Нарис про «Спір за церкву» Я. Соболевського — це справді цінний документ нашого часу.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>