«Діа-логос» і «діа-больос». Інтерв’ю з мелькітським митрополитом Ніколя Антиба

Nikolia Antipa

– Дорогий владико, насамперед щиро дякую вам за нагоду спілкуватись із вами! В нинішньому складному контексті, в якому перебувають ваша і моя країни (Сирія і Україна переживають війну), ваше слово і ваші думки будуть особливо цінними. Перед молодим поколінням українців постав виклик війни, а тому нам бракує орієнтирів, моральних критеріїв поведінки. В очікуванні вашого слова хотіла б поставити вам перше запитання: як в умовах війни повинен поводитись християн?

– Поведінка християнина на щодень розписана Євангелієм без огляду на контекст, у якому перебуваємо. Євангеліє чудово вказує нам, як маємо сприймати події, яку повинні мати поставу, на кого дивитися. Природною характеристикою християнина є життя миром і проповідування миру. Це покликання особливо актуальне тоді, коли миру бракує, коли є стан війни. Християнин – це той, хто зберігає в собі, несе іншим і проповідує мир. В своїх молитвах ми звертаємо увагу на Христа, називаючи його Принцом (Царем) миру. Відповідно ми, як його послідовники, є носіями того дару, ми немовби заражені тим миром, позначені ним.

Однак у життєвому досвіді зустрічаємось із подвійним поняттям миру. Знаємо, що є мир світу, який народжується, як би це парадоксально не звучало, через війну, і мир Христа. Останній бере початок із внутрішнього життя з Богом, народжується зсередини. Який мир панує в нашому серці, хто є джерелом цього миру? Відповідь не це запитання визначатиме нашу поведінку в щоденному житті.

В житті своєї Церкви я зустрічаюсь із різними думками в спільноті: є частина християн, які швидко бралися б за зброю і думають воювати наввипередки з ворогом. Як бути в цій ситуації? – Непросто. Непросто знайти необхідні важелі впливу, аби вислухати і зрозуміти, що керує людиною-християнином. Однак неодмінно потрібно вслухатися в інших, вслухатися у їхній страх і сильне бажання жити… Потрібно бути разом, ми маємо право захищатися. Але захист не може бути помстою. Я сумую з приводу ситуацій, про які чую, не знаходжу їм підтвердження, не знаю, чи це правда. Але коли чую, що християни у відповідь убивають своїх ворогів брутальним способом – відрізаючи їм голови, мені прикро і боляче. Я не хочу вірити, що це правда…

Інша річ, про яку я хотів би згадати і яка мала б визначати наше ставлення до теперішньої ситуації: будьмо свідомі, що війни супроводжували не одне століття. Їх присутність не означає їх виправдання. І я, звичайно, проти війни, бо переконаний, що ніхто нічого війною не виграє: ані сторона, яка фінансує війну, ані сторона, яка терпить, страждає, втрачаючи дітей. Бо сам факт смерті для родин, країни є вже величезною втратою. Кожне століття позначене війною в тій чи тій частині світу. Людська історія проходить через силу випробувань, а разом із тим – народ. Подивіться на приклади святих, на мучеників, на час пророків. Пророки – вони ж діяли в умовах війни, перебували завжди на межі, проти них направляли вістря невдоволених князів цього світу, але їхній погляд був скерований не на сильних, бо не в них спасіння, а на істинне джерело спасіння – Бога. В найскладніших ситуаціях вони дивилися на Бога. І це те, що ми маємо робити.

– Війна супроводжується хаосом, смертю, ненавистю, руїною, болем і стражданням. Як у цій ситуації має поводитись Церква? Як особисто ви долаєте ці виклики. Коли біль наповнює серце, які слова знаходите для людини?

– З часу, коли я став священиком і був безпосередньо присутній в центрі болю і людського страждання, я дуже глибоко співпереживав разом із людьми. Нині, як єпископ своєї Церкви, яка тепер зроджує сотні невідомих поіменно мучеників, зараз набагато частіше сконфронтований переживанням людського болю. В епоху високих технологій, інтернету важко сховатись, відгородитись від жорстокої інформації, яка наповнює наш розум і тривожить серце.

Мені особисто важко знайти слова для матері, що втратила дитину в часі війни. Зрештою, я не шукаю слів утіхи і, мабуть, недоречно говорити про промисел Божий, чи, не дай Боже, пояснювати цю подію як його волю. Те, що я особисто роблю, – мовчу, мовчу перед лицем страждання. Як архиєрей я поруч, я є, я є «для» цієї родини, я є «з» нею і я сприймаю її біль всією здатністю свого серця. Я тримаю цю матір за руку, я пригортаю до себе страждаючу людину і сумую разом із нею. Це те, що я можу як єпископ, як священик, як християнин, як людина доброї волі зробити. Зрештою, як ви вже мали нагоду бачити, у нас, на Сході, люди швидко гуртуються довкола радісних чи сумних подій. Коли у моїй церкві похорон, ціле село без огляду на конфесійну приналежність сходиться. Ми мовчки тиснемо руку, ми є пліч-о-пліч, разом: «Ти, твоя родина, ви не самотні, це не лише ваша біда, це наша спільна втрата. І тому ми реально, фізично поруч». І мені подобається така поведінка, така солідарність в моїй єпархії. Згуртованість і солідарність Церкви є моєю втіхою.

– Владико, Сирія в нашій уяві пов’язується з багатою церковною традицією. Ваша земля пам’ятає кроки апостолів, а Церква дала величезну кількість мучеників. Зрештою, у Антіохії зродилась наша назва – «християни». З огляду на події на Близькому Сході життя християн тут уже вкотре під загрозою, і багато хто говорить про смерть християнства. Як ви на це реагуєте?

– Так, справді, останнім часом, і небезпідставно, говорять про смерть християнства на Близькому Сході. Кілька років тому вийшов буклет про церковну ситуацію в Сирії, який так і називався – «Смерть християнства». Звісно, треба визнати і говорити: християни Близького Сходу зараз потерпають через переслідування, що вимірюється великою і поіменно невідомою кількістю жертв. Їхня мученицька смерть є свідченням великої сили подвигу і любові до Христа – аж до втрати власного життя. Християнські спільноти на Сході невеликі, однак, як на мене, християнство вимірюється не кількістю приналежних осіб, а якістю. Те, що я можу сказати напевно про свою Церкву: зараз, проходячи крізь горнило переслідувань, вона живе якісно. І наші серця (невеликої групи християн) нині більше сповнені надії, аніж розчарування. Пригадайте слова отця Церкви: «Кров мучеників – насіння християн». І я в це вірю.

Зрештою, життя християнина напряму пов’язане з життям Христа. Він є нашою радістю в стражданнях. Я переконаний, що присутність одного єдиного християнина в цілому світі буде нести у собі виклик переслідування. Подивіться на таїнство Хрещення: коли ми хрестимо дитя, занурюємо його у воду, чи це не перше переслідування (зазіхання) на життя?.. Жодна людина не здатна жити під водою. Вона не вміє дихати, як риба, а тому, перебуваючи у воді, вона на межі смерті, яка ось-ось її поглине. А проте та смерть, точніше той реальний символ смерті, веде до життя вічного, є необхідним для участі в житті Бога. Тому кожен із нас, приступаючи до таїнства Хрещення, уперше довідується, що то значить бути християнином (усміхається).

Я особисто вірю, що християнство буде жити і розквітати там, де народилося. Зараз воно вкотре плодоносить. Стоячи перед «гробом», ми, на подив світу, бачимо Воскресіння. Християнству на Близькому Сході бути!

– Сьогодні ми з вами часто торкаємось питання смерті. Хотіла б у цьому контексті сформулювати наступні запитання. Сучасна цивілізація – у пошуках комфорту, гармонії. Ми налаштовуємося на процвітання і розвиток. В цих прагненнях поняття смерті для сучасної людини є незручною темою. Виникає враження, що існує відчуття браку «культури» смерті, людина захищається від неї. Однак щоденно крізь інформаційний простір пересічна людина зустрічається з великою кількістю інформації про катастрофи, війни, жорстокі вбивства, з екранів ми бачимо жахливі картини пошматованих тіл і мимоволі звикаємось з цією дійсністю, сподіваючись, що вона має лише віртуальний характер. Часто люди запитують, чому так? Чому людина не відчуває болю ближнього? Чому, наприклад, ми – християни Європи – не реагуємо на переслідування християн у Сирії, в Іраку, у Африці? Чому коли в Лівії нещодавно закатували 21 християнина, ми – християни світу – не показали нашої позиції, незгоди?

– Можливо, тому, що в християнстві існує поняття і можливість мучеництва. З огляду на це події легко інтерпретувати як певну даність, підписати їх. Жорстоку смерть 21юнака на березі моря легше пояснити мучеництвом (аніж думати, як запобігти це). Без усякого сумніву, вони – мученики. Але, визнавши це, медіа немовби відгородились від цієї події, не даючи їм іншої оцінки: «Вони християни, а отже, мучеництво є однією з можливостей в їхньому житті». Як би це парадоксально не виглядало, так, мучеництво є даром, але разом із тим життя є цінністю і його потрібно захищати.

Інша річ, що ми справді реагуємо на те, що поруч нас. Коли ми є учасниками чиєїсь смерті у нашому місті, то по-іншому інтерпретуємо її. Візьмімо, до прикладу, смерть журналістів Charlie Hebdo – цілий західний світ повстав, висловив своє невдоволення. Або ж пригадайте, коли був убитий американський журналіст – Америка відреагувала. Ці події були зрозумілі, близькі окремому суспільству, тому й реакція була відповідна.

Ми, християни, розуміємо смерть не як кінець, а як початок життя. Вона для нас – двері до воскресіння. Наша ціль – Христос, тому ми в інший спосіб її переживаємо. Ми до неї готуємося, ми знаємо, що в ній ми не самотні. Христос присутній із нами в часі смерті. Згадайте практику давніх монахів тримати в келії домовину і час до часу лягати у неї, немов мертвий, на нічліг. Така практика абсурдна і страшна в очах світу. Християнство у смерті бачить радість воскресіння.

Кожного разу, коли я перетинаю кордон між Ліваном та Сирією, кажу собі: то може бути твій останній раз… Колись я боявся померти. А зараз ні, не боюся. Можливо, приклад мого попередника на єпископському престолі додав мені такої відваги. Господь є всюди, він нас захищає, він нас не покидає – і то є певно, а отже, він не залишить мене самого в моїй смерті. «Де твоє, смерте, жало?»

– Ваше преосвященство, як єпископ, перед людьми ви мусите бути сильним. У ваше обличчя пильно вдивляються вірні. І можливо, спокій вашого лиця є чи не єдиною надією людини. Якщо можна, особисте запитання: коли залишаєтесь сам у своїй келії, часто плачете?

– (Пауза. В очах владики забриніли сльози). Буває, плачу. Плачу не через безнадію, а через реальне усвідомлення своєї обмеженості. Плачу перед лицем Бога, знаючи, що він єдиний – сильний.

– На завершення нашої зустрічі маю до вас, владико, прохання: якщо ваша ласка, подаруйте кілька слів від серця українському читачеві.

– Кілька років тому, після своєї хіротонії, я поїхав до Риму на зустріч нововисвячених єпископів Католицької Церкви. Серед нас було троє молодих українських єпископів (один, пригадую, був призначений до Франції). Я мав щастя потрапити разом із ними в одну групу. Я сирієць, вони українці, ми бачилися вперше. У нас було бажання спілкуватись, однак нас не могла об’єднати мова, бо вона в нас різна (усміхається). Спочатку ми дивилися один на одного із зацікавленням, потім з усмішкою через перекладачів довідувались якусь крихту інформації, були відкриті й уважні до іншої особи – єпископа. Так народилася зустріч, яка кожного з нас перемінила.

До чого я це говорю? Я хотів би побажати людям готовності до діалогу. Як би це банально не звучало, все ж у діалозі ми ніколи не втрачаємо. Часом дехто запитує: навіщо продовжувати екуменічний діалог? Нічого ж не змінюється, всі залишаються при своїх думках… Однак я переконаний – треба провадити діалог, треба спілкуватись, треба й далі говорити з тим, хто тобі невідомий, а часом, може, й неприємний. Діалогуйте навіть з «дияволом ». Повторюсь: діалогуйте навіть з «дияволом»! Я не знаю, хто для вас є «дияволом», але ви знаєте. Діалогуйте, не бійтеся! Я рішуче говорю про діалог аж ніяк не для того, аби вас спровокувати чи неправильно передати думку святих отців, які радили не вступати в діалог зі спокусником. Коли я говорю про діалог, я хочу, щоб ви побачили між одним і другим словом точку дотику. Грецькі слова «діа-логос» і «діа-больос» мають спільний префікс. І якщо друге – «діа-больос» у суті своїй розбиває та нищить, то перше – «діа-логос» будує і зв’язує. Бажаю вам від усього серця, дорогі брати і сестри, навчитись оперувати і жити у своєму житті «діа-логом»!

Ніколя Антиба – Митрополит Мелхітської Греко-Католицької Церкви, ординарій єпархії Босри, Хаурану і Джабаль аль-Араб (Bosra, Hauran and Jabal Al-Arab) в Сирії. Народився в 1945 році в Алеппо (Сирія). Був монахом алеппських василіян, викладав біблістику в богословському інституті міста Харіса, згодом – у Бейруті. Як священик служив у Америці та Франції. Був генеральним настоятелем алеппських василіян, виконував служіння духівника патріаршої семінарії в Рабує. Єпархія владики Ніколя налічує 27 тисяч вірних, 22 священики і 10 монахів.

Розмовляла с. Альфонса Карапата, МНІ

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>