Дії митрополита Шептицького в часі Другої Світової війни

(Промова в Кергонксоні, Н.-Й.)

Першого листопада 1944 року рівно 50 років тому відійшов у вічність Митрополит Андрей Шептицький, один із найбільших митрополитів Української Католицької церкви. На переломі нашого сторіччя Боже Провидіння післало нам велетня, подвижника єдности Христових Церков, провідника нашого релігійного і національного відродження, знавця і мецената української культури, науки, мистецтва, творця наших національних надбань, приятеля і опікуна студіюючої молоді і добродія всіх потребуючих.

Беручи до уваги неоцінені впливи Андрея Шептицького на розвиток нашого релігійного і національного життя. Синод Владик Української Католицької Церкви, що відбувся при кінці лютого цього року, прийняв постанову, щоб окремо відзначити півсторіччя від дня його смерти. Це доручення Собору ми сповняємо сьогодні нашими святковими сходинами.

Говорити про Митрополита Андрея, соціолога, оборонця покривджених чи як мецената української культури, науки і мистецтва — це незглибимі теми, що їх писання можуть виповнити численні книги. Багато із вас, тут присутніх, чули доповіді про життя Митрополита Андрея на академіях, концертах, влаштованих в пошані для нього. Я в своєму слові хочу розказати про дії Митрополита Андрея Шептицького в часі Другої світової війни, яку більшість із нас пережили і відчули її страхітливі наслідки.

Митрополитові було 73 роки, як спалахнула Друга світова війна. Вже десять літ недуга паралічу прикувала його до візка. Він стратив владу в правому рамені, а часом тратив владу в лівому. Помимо тяжкої недуги він правив своєю дієцезією.

Вчасною осінню 1939 року російська червона армія окупувала Галичину. Зачалися арештування визначніших громадян української спільноти, ліквідація манастирів. Органи радянської влади почали залякувати священиків погрозами ув’язнення і заслання. Сталося те, про що Митрополит пророкував. Він бачив далі і глибше.

Пригадую собі реколекції в Духовній Семінарії у Львові під керівництвом Митрополита Андрея в році 1927. В своїх науках Митрополит говорив нам, молодим студентам богословії,про священиче звання й про перспективи, які кожного священика чекають. Спокійним, нецвітистим стилем, радше сухим переконливим стилем, змалював він перед нами не прекрасну ідилію, яка чекає священика, а радше тверде життя серед праці, трудів, в недостачі, в переслідуванні аж до мучеництва включно. Багатьом із нас виглядали ці науки як би глибока теоретична аскеза, призначена на школення характерів, але ніколи як недалека дійсна драма сотень, тисяч священиків. Митрополит кінчив цей образ грядучої драми словами: «Недалекий час, коли більшовизм заллє Европу». Митрополит повторяв цю думку наче віщу візію, так довго, доки ця візія не стала дійсністю. Він бачив далі і глибше.

Саме на тлі цієї візії родилися Митрополитом інспіровані вимоги чи заохоти до адептів священства, тобто вони мають бути приготовані на те, що має прийти. Кожен кандидат на священика має вивчати якесь інше практичне звання. Столярство, бухгальтерію, бджільництво чи будь-яке інше ремесло. Історія визнала рацію Митрополитові, його візія здійснилася, а образ священика, що його малював колись Митрополит у своїй візії, став дійсністю в Західній Україні, яка в році 1939 була силою включена до Радянського Союзу.

В тій радянській дійсності Митрополит розгортає свої апостольські дії. В жовтні 1939 року Митрополит встановляє екзархати, які охоплюють територію Радянського Союзу. Перший екзархат на чолі з єпископом Чарнецьким охоплював Волинь, Полісся, Підляшшя і Холмщину. Другий на чолі з о. А. Нємчавичем — Білорусію. Третій, на чолі з о. Климентієм Шептицьким — Росію і Сибір. Четвертий, на чолі з архиєпископом Йосифом Сліпим — Велику Україну. Протосом вибрано єпископа М. Чарнецького. В листопаді 1939 р. Папа Пій XII затвердив найменованих екзархів для території Радянського Союзу.

Того ж року, в жовтні Митрополит вислав тайного листа до Апостольської Столиці з проханням затвердити його право і привілей висвятити о. Йосифа Сліпого на єпископа з правом наслідства. Рівночасно він просив Святішого Отця дозволу принести себе в жертву в обороні Христової Церкви. Цього листа перевіз до Риму о. Юрій Москва, чина Отців-єзуїтів.

В листопаді 1939 р. Радянська влада забороняє у всіх школах проводити молитву, усунено з усіх шкільних кімнат розп’яття Христа. Протестуючи проти тих заборон, Митрополит вислав листа до голови Львівської области Харченка. Рівночасно він звернувся окремим посланням до української молоді, закликаючи її бути вірною Богові, Церкві і своєму народові. У відповідь на це появилася стаття в російському журналі «Безбожник» проти Митрополита під заголовком «Глава униатов».

У своєму поході проти Церкви і релігії радянська влада закриває Духовні Семінарії у Львові, Перемишлі, Станиславові (Івано-Франківську). Ліквідує всі монаші чини і релігійні установи. Закриває всі католицькі друкарні і конфіскує всі типографічні машини.

Слуга Божий Митрополит Андрей зрозумів, що в часі гоніння і переслідування Церкви йому треба перевести його стадо через духовно-психологічний процес. Підготовче діло до цього процесу мало форму щорічних соборів.

Через чотири роки щотижня священики сходилися разом з Митрополитом на дискусії, на застанову і молитву. Соборові наради видавали декрети та рішення. Всі священики були запрошені на соборові наради. Сесії відбувалися кожного четверга. Через це окупант сконфіскував друкарські приладдя, а навіть цикльостилі, учасники нарад рукою переписували декрети, постанови для священиків, котрі не мали змоги бути присутніми на сесії. Учасники Собору ділилися тим духом і правдами зі своїми вірними у проповідях і поученнях.

Цей процес застанови, розважання, іспиту сумління тривав чотири роки, майже до самої смерти Митрополита Андрея. Завдяки тому духовому процесові віра дала Церкві силу встоятися в обличчі жорстокого переслідування, яке тривало чотири десятки років.

На весну 1940 року Митрополичий Ординаріят видав кілька розпоряджень відносно виховання молоді. Мова була про навчання молоді катехизму, про те, що радянська шкільна влада стається шкідливою і небезпечною для молоді та про потребу рятувати дітей від загрози «фанатичної пропаганди безбожництва в школі». Дітям доручено носити на грудях хрестики і релігійні медалики.

В своєму пастирському листі в справі атеїстичної пропаганди Митрополит так характеризує атеїстів: «їхнє горло — отвертий гріб, мови своєї вони вживають на зраду. Під їхніми губами їдь гадини. На їхніх дорогах руїна і смерть». Хоч це строгі, картаючі слова, все ж таки радянська влада не важилася торкнути Митрополита.

В тому часі він пише письмо до уряду Радянського Союзу, в якому він просить уряд о дозвіл десятьом священикам відвідати засланців у Сибірі і в інших місцях Радянського Союзу.

Він розписує конкурс на обсадження українських католицьких парафій у Києві, Вінниці, Харкові й Полтаві. У заклику з цієї нагоди писалося: «Вимагається готовости вдень і вночі на всякі жертви, які були б потрібні». Треба тут зазначити, що щойно на весну 1942 року о. Григорій Процюк і о. Йосиф Кладочний відновили в столиці України католицьку парафію.

В половині місяця вересня 1940 року Митрополит завізвав своїх чотирьох екзархів на Собор. На Соборі запляновано працю екзархів в радянській дійсності. Синод був повідомлений, що чотири екзархи Волині, Холмщини, Росії і України є під юрисдикцією Апостольського Престола.

Перша російська комуністична окупація Західньої України закінчилася весною 1941 року. Землі Західньої України перейшли під управу гітлерівської Німеччини. Німці зайняли Львів в червні, а Київ у вересні 1941 року.

16 серпня 1941 року, тобто по відступі Червоної армії з Галичини, Митрополит повідомив Апостольську Столицю, що лише із Львівської архидієцезії радянська окупаційна влада вивезла на Сибір біля 250 тисяч українців, а біля 6,000 осіб знайдено помордованих в тюрмах в часі відступу радянських військ.

Третього листопада 1941 р. Митрополит переслав до Риму другого листа, в якому дає звіт про знищення Української Католицької Церкви. Він повідомляв, що в роках від 1939 до 1941 замордовано 28 священиків, а 33 вивезено на Сибір. Папа Пій XII переслав Митрополитові слова потіхи покріплення.

В грудні цього ж року (1941 р.) Митрополит Андрей пише листа до Архиєпископа Діонісія, православного Митрополита у Варшаві і до його помічників, суфраганів. В листі він просить їх о молитовну призадуму в справі ідеї злуки з Апостольським Престолом і просив відчинити уми і серця до обопільного зрозуміння і узгодження.

Лист Митрополита був писаний у щирому тоні і любові. Митрополит думав, що якраз тепер, коли впала Залізна заслона і всі землі України злучені із собою, є якраз відповідна нагода подумати про релігійне з’єднання всього українського народу. Лист Митрополита не зустрів прихильної відповіді зі сторони православних ієрархів.

Митрополит Андрей, цей великий соборник, знав, що існують великі труднощі і перешкоди на дорозі до з’єднання, він добре знав історичні намагання до єдности і ставлення Української Православної Церкви до злуки з Римом. Однак писав цього листа з метою дати нагоду до щирої, об’єктивної дискусії в богословській справі, яка є конечна для з’єднання східньої і західньої Церков. Ніякі навіть боязкі передчуття і невдачі не змусили його до капітуляції, коли ходило про справу з’єднання Католицької і Православної Церков.

В часі окупації України німецьким правлінням німці не показали себе кращими, ніж москалі, а навіть в декотрих випадках їхня жорстокість була більша. Тут треба зазначити, що Митрополит Андрей не був якслід поінформований відносно доріг, якими піде гітлерівська політика. В тих то відносинах Митрополит, який не був приклонником версальського трактату, що віддав Галичину Польщі, він, як усі українці Галицької волости, надіявся, що в німецькому інтересі лежить реактивувати українську державність, тому він прихильно ставився до німецького «вермахту». Скоро він однак переконався, як зрадливими і наївними були надії українського народу. Збагнувши суть і наміри гітлерівської доктрини, він спротивився їй. Спираючись на засадах і навчанні Церкви, він сміло протестував проти жорстоких дій німецького гестапо відносно цивільного, безборонного жидівського населення.

До цього горезвісного діла, винищування жидів, нацисти намагалися втягнути допоміжну українську поліцію. Проти такого діла виступив Митрополит у своєму посланні «Не убий». В цьому посланні він пише: «Господь поставив нерукотворний пам’ятник своєї волі, проголошуючи наказ «Не убий». «Основою всякого ладу, — пише Митрополит, — по прийнятті авторитету, має бути прийнятою ненарушеність і святість життя».

В справі винищування жидівського населення Митрополит вислав листа до шефа гестапо Гімлера, в якому він гостро запротестував проти винищування жидів і примушування української поліції до участи в тій акції. Це був сміливий виступ, бо не було тоді в Европі людини, яка відважилася б ясно, публічно протестувати проти нелюдяних вчинків гітлерівського режиму та його всевладного гестапо. Кажуть, що Гімлер наказав арештувати Митрополита, але губернатор Галичини Франк переконав Гімлера в недоцільносте такого кроку з причини популярносте Митрополита Андрея.

Воєнні події в році 1944-му на західньому і східньому фронтах свідчили, що Німеччина війну програла. Весною цього року радянська армія вдруге зблизилася до кордонів Західньої України. В той час все ще у Галицькій волості жили сильні надії, що радянська армія в своєму поході заломиться, що станеться щось ненадійне, що наступить якийсь внутрішній переворот. До цього ще долучалися широкі відомі поголоски, оперті на словах стигматизованих осіб, мовляв, Настя Волошин сказала, що більшовики не прийдуть.

Без сумніву, у великій мірі незарадність і страх, що в тому часі заволоділи українською спільнотою, не дозволяли на зрілу, критичну оцінку того, що зближалося. В той час Митрополит Андрей, замкнений в мурах своєї палати, прив’язаний своєю недугою до крісла, диктував своєму секретареві отцеві Грицаєві щось, що було наскрізь відмінне до цього, що діялося в довкіллі.

«Російська армія зближається до Львова, — диктував Митрополит, — стається правдоподібним, майже певним, що вони займуть місто може навіть у вісьмох або десяти днях. Ця вістка сповняє страхом наших вірних, багато з них покидає місто і край та прямують на захід».

В дальших писаннях Митрополита наглядно видно його ставлення до проблеми масової втечі провідної верстви суспільства галицької волости. Його погляд був, що нарід повинен залишитися на своєму місці. Ця втеча справляла Митрополитові журбу і біль. Виглядає, що всі аргументи, страх перед переслідуванням, а навіть певність смерти було предметом, який Митрополит дуже скрупулянтно аналізував, однак вони його не переконали.

В загальній опінії української спільноти в Галичині прихід радянської армії вдруге був рівнозначним з повною трагедією, але в розумінні Митрополита цей прихід «хоча несе зі собою переслідування, в’язнення і смерть, — він є в спроможності закінчити анархію, яка тепер існує в країні». Це оригінальні слова Митрополита. Тонке відчуття ладу і порядку диктували Митрополитові таку оцінку.

Знеможений віком і слабістю, обезсилений паралічем, Митрополит зачав скріпляти себе і приготовлятися до нових трудностей у веденні свого стада в часі другої окупації Західньої України радянською армією. Але Господь зарядив інакше. Восени 1944 року Митрополит перестудився, а згодом параліч поширився на ціле його тіло, з тим прийшли комплікації серця. Він прогресивно зачав слабнути. 1 листопада пополудні Митрополит помер, його свята душа відійшла, щоб стрінути свого Творця.

Нарис про дії Митрополита Андрея Шептицького в часі Другої світової війни я хотів би закінчити рефлексією, яка мимоволі зроджується в умі людини, як вона згадає багатодійне життя Митрополита Андрея і друге тисячоліття християнства в Україні, в яке ми увійшли. На світанку Христової Церкви в Україні появився на Дніпрових горах апостол Андрій, рідний брат верховного апостола Петра. Він благословив ці гори і землю своїм хрестом. Як овоч його благословення явився рік 988, рік хрещення України. На порозі нової доби, другого тисячоліття українського християнства, з’являється, вже не в уяві, але в дійсності, постать Слуги Божого Андрея. Перший Андрій Первозванний благословив українську землю на засів і ріст Христової Євангелії. Другий Андрей, Митрополит, на порозі другого тисячоліття християнства в Україні благословить з небесних хоромів свою землю, свій нарід, свою Церкву, яка носить печать рідности і закликає нас до братньої однодушности і любови.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>