Як тільки почала шаліти буря переслідування проти Католицької Церкви українського обряду, Свята Столиця почала постійну й систематичну діяльність на користь цієї спільноти, виявляючи солідарність з її терпіннями, підтверджуючи її право на існування та рішуче закликаючи до пошани.
- Пригадую, насамперед, безпосередні виступи бл. пам. Папи Пія XII, починаючи від 1945 року, в офіційних документах, як от:
а) Енцикліка «Всі Східні Церкви» з 23 грудня 1945 року, якою Папа Пій ХІІ з приводу «350 річниці щасливого з’єднання руської Церкви з Апостольською Столицею», між іншим, пригадує різні етапи страждання українського народу, аж до того часу;
б) Енцикліка «Східніх Церков» з 15 грудня 1952 року, в якій Пій XII ще раз пригадує терпіння Католицької Церкви східнього обряду, яка переслідувана «в багатьох місцях», «в східніх країнах», з особливим підкресленням, також і в цьому випадку, того, що діялось в Україні;
в) Апостольський Лист «Знаємо вас» з 20 січня 1956 року на підтримку українців, що проживали на вигнанні, який вважався в СРСР втручанням у внутрішні справи.
- Після визволення Кардинала Йосифа Сліпого, що відбулось у лютому 1963 року, завдяки турботам бл. пам. Папи Івана XXIII, діяльність Святої Столиці на користь Католицької Церкви українського обряду велась, в основному, за трьома напрямними лініями:
а) виступи й безпосередні причини прилюдного характеру з боку Вселенських Архиєреїв;
б) деклярації та розмови в сфері міжнародніх організацій;
в) безпосередні стосунки.
- Виступи та безпосередні почини Вселенських Архиєреїв.
Не входячи в деталі діяльности Святої Столиці на захист людських прав та релігійної свободи, яка, особливо починаючи від II Ватиканського Собору, становить одну із визначних тем учительського уряду Вселенських Архиєреїв та міжнародньої діяльности Святої Столиці, варто тут згадати наступні виступи:
а) Листи, що їх Вселенські Архиєреї Павло VI та Іван-Павло II, з різних нагод та приводів, направляли спочатку до Кардинала Сліпого, а потім до Кардинала Мирослава-Івана Любачівського;
б) різні заходи, як піднесення Львівського Митрополита для українців до гідности Верховного Архиєпископа в 1963 році та особливе й надзвичайне право, надане 5 лютого 1980 року Папою Іваном-Павлом II для Верховного Архиєпископа, щоб скликати, за дозволом Вселенського Архиєрея, всіх українських єпископів діяспори на синодальні наради;
в) Промови Його Святости Івана-Павла ІІ до Синодів Єпископів Української Католицької Церкви (1980, 1983, 1985, 1987, 1989 pp.), у двох із яких, а саме в 1985 р. та, понад усе, в 1989 році, з особливою стійкістю підтверджене право на законне визнання та повну релігійну свободу Української Церкви на батьківщині;
г) Проповіді та промови Вселенських Архиєреїв, серед яких слід пригадати Проповідь з приводу свячення Філядельфійського Митрополита, Високопреосвященнішого Владики М.-І. Любачівського, що відбулось у Сикстинській каплиці 12 листопада 1979 року, та промови, звернені до українських громад, під час апостольських подорожей Папи Івана-Павла II у Філядельфії (4 жовтня 1979 p.), в Куритибі (6 липня 1980 p.), у Вінніпезі (16 вересня 1984 p.), у Буенос-Айресі (10 квітня 1987 p.);
г) приготування та відзначення Тисячоріччя Хрещення Руси, починаючи від листа до Кардинала Сліпого з приводу оголошення Тисячоріччя християнства в Україні з 19 березня 1979 року до Апостольського листа «Ідіть по всьому світу» з 25 січня 1988 року, продовженого посланням «Великий Дар Хрещення» — до українців-католиків з 14 лютого 1988 року та проповідь з нагоди відзначень Тисячоріччя в Римі 10 липня 1988 року;
д) Лист Його Святости Івана-Павла ІІ до покійного Патріярха Пімена з 30 жовтня 1989 року, про який буде згадано пізніше.
- У цьому довгому ряді документів великого значення вирізняються чотири мотиви, наполегливо повторювані, які становлять напрямні лінії дбання Апостольської Столиці про Українську Католицьку Церкву:
а) почуття великої пошани до Католицької Церкви українського обряду та почуття особливої вдячности за її вірність Наступникам Петра, яка виявлена із стійкістю та шляхетністю духа в терпіннях та мучеництві, які часто відзначали 400 років її історії;
б) наполегливе проголошення права на існуваня Української Католицької Церкви на батьківщині, супроводжене побажанням змогти побачити признаним, пошанованим та захищеним це право;
в) ясне й недвозначне ствердження, що здоровий та справжній екуменізм вимагає пошани до Української Католицької Церкви;
г) ще інші, так само ясні ствердженя вимоги вірности та єдности між Апостольським Престолом та Католицькою Церквою українського обряду.
- Заяви та розмови в сфері Міжнародніх Організацій.
Починаючи від 1963 року, в якому були відкриті Папські представництва при ООН в Нью-Йорку та Женеві, Свята Столиця через своїх представників при цих Організаціях щороку підносила свій голос на захист права на релігійну свободу та викривала перед представниками держав усього світу її порушення. У цих виступах завжди було посереднє чи безпосереднє посилання на становище вашої Церкви в Україні.
Особливого відзначення з цього приводу заслуговує участь Святої Столиці в Гельсінкській Конференції з питань безпеки та співпраці в Европі та в інших наступних зустрічах у Белграді, Мадріді, Оттаві, Будапешті та Відні. Присутність на цих Конференціях дала нагоду до складних та нелегких переговорів між представниками Святої Столиці та делегатами СРСР, щоб осягнути включення принципів релігійної свободи до Заключного Гельсінського Акту (1975) та дальшого його розвитку в заключному Документі Зустрічі в Мадріді (1983) аж до зформулювання, досягнутого у Відні (1989), в якому були повністю прийняті точки, запропоновані Апостольською Столицею.
Питання Української Церкви протягом цього довгого та важкого шляху було одним із головних мотивів виступів делегатів Святої Столиці.
- Особисті стосунки.
Перші «контакти», хоча ще й радше формальні та часто небезпосередні, почались із авдієнцією, даною Папою Іваном XXIII Олексієві Аджубеєві, зятеві Хрущова, 7 березня 1963 року.
Відтоді, підсумовуючи головні етапи цього процесу, який привів до історичної зустрічі між Святішим Отцем Іваном-Павлом ІІ та Президентом Михайлом С.Горбачовим 1 грудня 1989 року, можна згадати зустріч блаж. пам. Павла VІ з міністром зовнішніх справ Ґромико в осередку Об’єднаних Націй в Нью-Йорку 4 жовтня 1965 року; візит Миколи В. Підгорного, Голови Президії Верховної Ради, у Папи Павла VІ (30 січня 1967 p.); відвідини міністра зовнішніх справ А. Ґромико в Папи Павла VІ (27 квітня 1966 p., 12 листопада 1970 p., 21 лютого 1974 р. та 29 червня 1975 p.); та в Папи Івана-Павла II (24 січня 1979 р. та 27 лютого 1985 р.); участь делегації Святої Столиці, очоленої Його Еміненцією Державним Секретарем Кардиналом Августином Казаролі на офіційних святкуваннях Тисячоріччя Хрещення Руси (8-13 червня 1988 p.); подорож нижчепідписаного до Москви 19-21 жовтня 1989 р. та розмови, які я мав з Президентом Горбачовим та міністром зовнішніх справ Шеварнадзе.
- Проблеми Католицької Церкви в СРСР в загальному та питання легалізації Української Церкви, зокрема, були предметом особливих «меморандумів», які з нагоди згаданих зустрічей щоразу були вручені співрозмовниками.
До 1988 року жодного разу не було відповіді на ці документи.
З приводу святкувань Тисячоріччя, 13 червня 1988 року, Його Еміненція, Кардинал Августин Казаролі, вручив Горбачову особисте послання Його Святости Івана-Павла II та довгий «меморандум», в якому, між іншим, була мова про признання та повну свободу для Католицької Церкви українського обряду.
Відповідь М. Горбачова, вручена Святішому Отцеві Юрієм Е. Карловим 24 серпня 1989 року, хоч і не торкалась конкретних точок, поданих у згаданому «Меморандумі», заторкувала можливість офіційних стосунків, напрямлених на розв’язку питань, що їх має Католицька Церква в СРСР.
Питання Української Церкви, навпаки ж, було виразно обговорене під час розмов, які нижчепідписаний мав із Президентом Горбачовим, з міністром зовнішніх справ Шеварнадзе та з Юрієм Христорадновим, Головою Ради в Справах Релігій.
При цих нагодах отримано запевнення, що Українська Католицька Церква буде легалізована із схваленням нового Закону про свободу совісти та релігійних спільнот. Одночасно всі три високі співрозмовники поставили переді мною практичну потребу, щоб питання було впорядковане порозумінням між Святою Столицею, Радянським Урядом та Російською Православною Церквою. Крім того, як Президент Горбачов, так і міністер зовнішніх справ, підкреслили необхідність створити посилені відносини з Православною Церквою.
Вона, із свого боку, листом Патріярха Пімена до Святішого Отця з 16 серпня 1989 року, власноручно врученим делегацією трьох православних Митрополитів, запропонувала несприйнятливу розв’язку.
У відповідь Його Святість вже в промові до Синоду Єпископів 6 жовтня, а пізніше в листі з 30 жовтня, привезеному до Москви 1 листопада Його Еміненцією Кардиналом Віллебрандсом та Його Екцеленцією Кассіді, ще раз підтвердив право на існування та свободу Української Католицької Церкви нарівні з іншими Церквами та релігійними спільнотами в СРСР і запросив Главу Російської Церкви докласти зусиль, щоб сприяти її законному признанню в дусі справжнього екуменізму.
- Закінчення.
Факти, які відбулися після зустрічі Святішого Отця з Президентом Горбачовим, добре відомі. Його Святість у приватній розмові та у привітанні, зверненому до гостя, на закінчення цієї розмови, знову наполягав на легалізації Української Церкви, отримуючи нові позитивні запевнення, разом із поновним запропонуванням порозуміння з Російською Православною Церквою.
Така вимога порозуміння, повторно підкреслювана державною владою, задля турботи уникнути заворушення на Україні та напруження з Московським Патріярхатом, розглядається Святою Столицею, як невідкладний обов’язок в дусі екуменізму, вказаного II Ватиканським Собором.
Святіший Отець Іван-Павло II у своїх численних виступах на захист Української Католицької Церкви від першого листа до Кардинала Йосифа Сліпого з 19 березня 1979 року до листа до Патріярха Пімена з 28 жовтня 1989 року, так, як наполягав на необхідності пошани до традицій та вірності Римові цієї заслуженої Церкви, також постійно підтримував потребу продовження шляху екуменічного діялогу з Російською Православною Церквою.
Ця подвійна вимога координування захисту Католицької Церкви українського обряду з обов’язком сприяти екуменізмові, надхнула зустріч у Москві (12-19 січня 1990 року) між делегацією Святої Столиці та представниками Патріярхату і роботу, розгорнуту Чотиристоронньою Комісією в Києві та Львові (6-13 березня 1990 р.)
Під час своєї першої місії в Україні Чотиристороння Комісія, очевидно, не могла розв’язати всі практичні питання. Вона обмежилась до вирішення єдино в тих точках, в яких можна було осягнути згоду між зацікавленими сторонами.
У переговорах завжди пам’яталось, як про Голготу мільйонів вірних, які постраждали задля свого рішення залишатись у єдності з Петровим Престолом, так також і про необхідність вести діялог з тими, які можуть дати свій вклад у признання їхніх прав.
Тепер «об’єднаними силами» потрібно продовжувати далі на цьому шляху, йдучи за методою, вже запропонованою Святим Павлом, а саме методою поєднати правду з любов’ю, методою «чинити правду в любові» (Еф. 4, 15).
Присутні можуть бути впевнені в одній речі: Свята Столиця буде продовжувати завжди бути вірною тій українській спільноті, яка їй завжди була вірною протягом сторіч!
* На цю тему під час Синоду Українських Католицьких Єпископів у Ватикані 25-26 червня 1990 р. говорив Архиєп. Анджело Содано, Секретар по Стосунках з Державами
