Діяти мудро, відповідально

13 березня 1990 року у Львові завершився перший етап роботи комісії з урегулювання релігійної ситуації в Західній Україні. Чотиристоронню спільну зустріч по нормалізації відносин між православними і греко-католиками проводила комісія, в якій Ватикан представляли архиєпископ Мирослав-Стефан Марусин — Секретар Конгрегації Східніх Церков та митрополит Філядельфійський Степан Сулик; московський Патріярхат — митрополит Воронезький і Липецький Методій та архиєпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський Феодосій; Українську Православ­ну Церкву — архиєпископ Львівський і Дрогобицький Іриней; греко-католицькі громади — архиєпископ Володимир Стернюк і єпископ Софрон Дмитерко.

Як зазначено у заяві після завершення першого туру переговорів чотиристоронньої комісії, на зустрічі вироблено підходи і прийнято спільне звернення до віруючих західніх областей України. Було підкреслено: «Згідно з домовленістю, досягнутою Його Святістю Папою Римським Іоаном-Павлом II і Головою Верховної Ради СРСР Михайлом Горбачовим, церковне становище в Західній Україні повинно бути врегульовано представниками обох Церков. Тільки після цього органи влади будуть реєструвати громади греко-католиків».

У своїй роботі, як зазначається в цій заяві, комісія слідувала тим рекомендаціям, які були прийняті делегаціями обох Церков. Комісія закликала кожну із сторін утримуватися від дій, які могли б ускладнити міжрелігійну ситуацію, особливо тих, які супроводжуються насиллям; не вживати висловів, які б зневажали представників тієї чи іншої конфесії і сіяли ворожнечу чи непорозуміння; не втручатися в політичні проблеми; не проводити маніфестацій, а також не вдаватися до засобів тиску, які могли б стати перепоною для нормальної праці комісії.

Завершуючи свою першу зустріч, комісія заявила, що це тільки початок процесу врегулювання відносин між православними і греко-католиками Західньої України. Після цього представники обох Церков перейдуть до розгляду невирішених питань. У зв’язку з цим комісія доручила представникам Української Православної Церкви і греко-католицьких громад підготувати необхідний матеріял для наступної зустрічі.

Щоб уникнути непорозумінь і суперечок, комісія зобов’язала віруючих, які претендують на культові приміщення, вносити свої пропозиції письмово своєму правлячому єпископові і чекати рішення. До розв’язання спірних питань члени комісії від імени своїх Церков зобов’язуються виключити всіляку можливість насильницького захоплення церков.

Комісія звернулася до позацерковних організацій з проханням не втручатися у церковні справи.

Підсумкове комюніке підписали представник Ватикану архиєпископ Марусин і представник Московського патріярхату митрополит Воронезький і Липецький Методій.

Відразу ж після завершення переговорів високопоставлені представники Московського патріярхату і Ватикану в інтерв’ю для української преси і телебачення заявили, що вони цілком задоволені результатами першого етапу роботи комісії і вважають, що подальші переговори повинні проводитися на уже спільно виробленій плятформі, в дусі тих рекомендацій, які були прийняті делегаціями чотиристоронньої комісії.

За повідомленням з Риму, представник Ватикану заявив, що «Апостольська Столиця» задоволена результатами роботи комісії».

На жаль, робота поважної комісії не обійшлась без складностей. Усупереч пропозиціям високих сторін не вдаватись до мітингового тиску, насправді робота комісії у Львові проходила під акомпаньямент мітингів, маніфестацій прихильників тих чи інших Церков, що, звичайно, заважало нормальному ходу переговорів. Як нерідко буває в таких випадках, вимоги мітингуючих були далекі від зважености, поміркованости, дипломатії. Ультиматуми, погрози, оголошення голодування — все це засоби, які навряд чи годяться для досягнення обгрунтованих і справедливих результатів. Комусь, мабуть, був не до вподоби сам підхід зацікавлених сторін, коли спірні питання вирішуються не криком наелектризованого натовпу, не штурмом церковного приміщення, а зважено, роздумливо, за столом переговорів. Настроєність комісії вирішувати конфліктні ситуації дипломатично, не піддаючись тиску позацерковних сил, не залишилася таємницею. Чи не тут криється причина того, що відразу ж у декого виникло бажання посіяти недовір’я до комісії, загуляли чутки про неготовність, а то й неспроможність комісії вирішити проблеми, що склалися? Що собор святого Юра, інші храми треба брати самим?

Не обійшлося без ексцесів і на самих переговорах. За домовленістю, учасники переговорів повинні були скласти і підписати протоколи, в яких зафіксувати рішення комісії по кожному конкретному об’єкту суперечок між православними й греко-католиками. Комісія підготувала сім таких протоколів, з них п’ять підписали всі учасники переговорів, а під останніми двома підписалися представники Руської Православної Церкви, Ватикану, а також греко-католицький єпископ Дмитерко. Архиєпископ В. Стернюк два останніх протоколи не підписав і покинув переговори. Був цей демарш заздалегідь продуманим вчинком чи трапився стихійно — про це залишається лише гадати. У всякому випадку на учасників переговорів це справило негативне враження. Тим більше, що згаданий демарш мав продовження.

Через кілька днів архиєпископ Стернюк та ще кілька греко-католицьких єпископів зробили заяву, в якій фактично перекреслюється спільно вироблена концепція роботи чотиристоронньої комісії, відкидаються рекомендації Святого Престолу і Московського патріярхату щодо ведення переговорів, не приймається узгоджений порядок роботи і зазначається, що всі підписані документи після цього вважаються недійсними.

До початку переговорів сторони погодилися з правомочністю чотиристоронньої комісії і — тим самим — з правомочністю рішень, які вона буде приймати, подобаються вони комусь чи ні. Підписи В. Стернюка стоять під п’ятьма.

С. Дмитерка — під всіма протоколами. А тепер обидва підписали заяву, якою, по суті, заперечують власні підписи. Чому (Кому — Ред.) ж вірити?

У заяві греко-католицькі єпископи, по суті, відмовилися від участи в чотирьохсторонній комісії і від подальших переговорів, а натомість виставили вимоги: негайне повернення всіх церков греко-католикам, виконання цілого ряду інших пунктів цієї заяви — від визнання недійсними постанов Львівського собору Греко-католицької Церкви на Україні. Тільки після прийняття цих вимог греко-католицьких єпископів вони, за їх заявою, погодяться піти «на переговори з державними органами».

Мабуть, не варто вдаватися до загальних оцінок цієї заяви греко-католицьких єпископів на кшалт «протест», «обструкція» тощо. Від цього справа врегулювання релігійної ситуації на Західній Україні не виграє, а реалізація сподівань віруючих — і греко-католиків, і православних — вільно і спокійно, в мирі і злагоді між собою, на законних і справедливих засадах задовольняти свої релігійні потреби, безумовно, не просунеться вперед ні на йоту.

Краще поглянути на справу з позиції здорового глузду, враховуючи нинішню міжцерковну обстановку у Львівській, Івано-Франківській та деяких інших областях. Жодна церква в регіоні не припиняє своєї діяльности. Частина віруючих православного віроісповідання перейшла у греко-католицькі громади, частина і надалі прагне задовольняти свої релігійні потреби в православних церквах. Ряд громад, частина духовенства оголосили себе прихильниками Української Автокефальної Православної Церкви. Це теж реальність, яку потрібно брати до уваги. Отже, маємо віруючих трьох конфесій, які хочуть мати свої культові приміщення. І всі заявляють, що саме вони або їх предки будували церкву, через яку тепер виник конфлікт. І всі праві. А церква одна. І треба знайти рішення, за яким релігійні інтереси всіх сторін були б задоволені. Потрібна мудрість людей.

Відбувається процес своєрідної релігійної переідентифікації. Кожна людина має право дотримуватися певної релігійної орієнтації, обирати ту чи іншу віру або ж мати науково-матеріялістичний світогляд і задовольняти свої духовні потреби згідно свого добровільного вибору. Це незаперечне право зафіксоване в Деклярації прав людини, підтверджене в Підсумковому документі Віденської наради держав — учасниць гельсінкського процесу. То чи можна сьогодні, якщо ми хочемо жити цивілізовано в правовій державі, ігнорувати релігійний вибір віруючих будь-якої конфесії чи групи, позбавляти їх можливости мати свою церкву?

Безапеляційність вимог негайно повернути всі культові приміщення одній конфесії, посилаючись при цьому на право греко-католицького первородства і незмінність становища, яке існувало 50 років тому, свідчить, м’яко кажучи, про небажання поглянути фактам в очі, зважено поставитися до реалій.

А реалії такі, що крім напружености між православними й греко-католиками, яка часто-густо вже перетворюється в міжцерковні чвари і сутички між віруючими, формується ще один вузол гострих протиріч на цьому тлі у зв’язку з виникненням громад віруючих, які себе ідентифікують з Українською Автокефальною Православною Церквою. І розв’язати цей вузол навряд чи вдасться, якщо слідувати войовничому лозунгу так званого Комітету Захисту УКЦ: «Православні — геть за Збруч!».

Бо ж Збруч — це не біблійний Йордан, а територія, що лежить на захід від Збруча, то не земля, обітована лише для греко-католиків. І, безперечно, мала рацію чотирьохстороння комісія, коли звернулася до позацерковних організацій не втручатися у церковні справи.

Словом, реальна ситуація вимагає, щоб сторони, втягнуті у міжцерковний конфлікт, виходячи з засад доброї волі, проявили стриманість і здоровий глузд. Будь-які вимоги типу «віддайте все нам» крім ігнорування таких же прав іншої сторони і розпалювання міжконфесійних пристрастей нічого не дадуть. Саме це й враховувала комісія, закликаючи кожну із сторін утримуватися від дій, які могли б ускладнити релігійну обстановку.

Амбіції і емоції не допоможуть справі, навпаки — зашкодять їй. Гнівні, обурливі слова на адресу однієї із сторін, виголошені на прес-конференції чи в єпископській заяві, з парляментської трибуни або на шпальтах церковного чи світського часопису, з екрана телевізора чи в церковній проповіді, породжують нову підозру, множать ненависть між віруючими різних конфесій.

У перебудовний період всім нам — віруючим і невіруючим — не потрібно міжконфесійних баталій, які завжди, за свідченням давньої і нової історії, сьогодення, переростали в національні конфлікти, громадянські війни. Досить назвати Ліван, Ольстер, десятки інших гарячих точок міжконфесіональних протистоянь на тлі гострих соціяльно-політичних протиріч.

Відмовляючись від міжцерковного механізму для вирішення конфесійних проблем, греко-католицькі єпископи ультимативно вимагають задовольнити їхні попередні вимоги (повернення собору св. Юра, інших колишніх греко-католицьких храмів, регабілітація колишніх ієрархів цієї Церкви, визнання неканонічности Львівського собору 1946 року і відміну його постанов), щоб після цього вести переговори з державними органами.

Чи доцільно, чи правомірно міжцерковні справи вирішувати світській, державній владі, включившись у двосторонні (лише з греко-католиками) чи навіть багатосторонні (по суті п’ятисторонні) переговори? У нас Церква відокремлена від держави. І цей принцип якнайповніше відповідає цивілізованості й демократизму. Там, де державні чинники втручаються у церковні справи — безпосередньо чи опосередковано, історія залишила або нині демонструє нам сумні спогади. В даному разі досить назвати Брестський 1596 року і Львівський 1946 року собори, після яких міжцерковний стан справ не поліпшувався, а вузол міжконфесіональних протиріч затягувався все тугіше.

Релігійне становище в Західній Україні повинно бути врегульоване представниками зацікавлених конфесій. Цей принцип, вироблений вищими церковними інстанціями і погоджено прийнятий чотиристоронньою комісією, здається, якнайкраще відповідає сьогоденним вимогам. Радянська влада, її місцеві органи, безумовно, будуть сприяти роботі комісії. Стоїмо на засаді вільного самовизначення людини в духовній сфері, свободи совісти і віросповідання. Всі Церкви повинні мати можливість вільно діяти в рамках законів, вносячи свій вклад у взаєморозуміння між людьми. Отже, в цій справі необхідно діяти мудро і відповідально.

П. Юрченко

(Передруковано з газети «Сільські вісті», 30.111. 1990)

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>