Для кого розквітла саккура?

Загадкова смерть у Токіо молодого українця,
перспективного вченого-фізика, людини високо духовного злету

Двадцять другого лютого в Нагано закривались 18 зимові Олімпійські ігри. До Японії, цієї країни «двадцять першого століття», в цей день була прикута увага всієї шестимільярдної плянети. Телевізійне шоу закриття цієї вселенської забави дивилось, мабуть все населення плянети. Ті, які люблять спорт, і байдужі до нього, і навіть зовсім байдужі… Це було торжество фізичної сили, свято перемоги людських м’язів. І саме цього дня в одній із морозильних камер токійського моргу лежав молодий українець, якого два дні перед тим знайшли побитого і мертвого біля станції метро «Університетська», який усьому світові продемонстрував велике торжество сили духу. Він чекав, щоб представники нашого посольства відправили його вже безпомічне тіло додому. Останні, зателефонувавши до Львова батькам і повідомивши таку страшну звістку, тут же ж вибачились і поїхали на свято в Нагано. Батьків попросили почекати…

Хлопця знайшли мертвого на асфальті за двадцять хвилин після того, як він, закінчивши роботу в лябораторії, електронною поштою відправив мамі листа. Лежав на спині, в руці тримав вервечку. Мабуть, в останню хвилину свого життя Роман молився. Він часто, добираючись з університету до гуртожитку, молився на вервечці. Був членом Апостольства молитви церкви Андрія у Львові і його молодіжного товариства «Містична троянда», був просто глибоко віруючою молодою людиною. В свої двадцять шість років він впевнено увійшов у науковий фізичний світ.

…У ці весняні дні Японія потопає у цвіті саккури. Своїм ніжнім блідо-рожевим цвітом це деревце нагадує нашу українську вишню, яку так любив Роман. Він фотографував саккуру скрізь, де тільки бачив, і ті фотографії — справжні високохудожні листівки. І ще він любив хмаринки, які теж «виловлював» в об’єктив у високому японському небі. Навіть маму на день народження привітав листівкою, де на фоні синього-синього неба виділялась легка біла хмаринка. Мама довго вдивлялась в це фото і ніяк не могла зрозуміти Романа. Тепер розуміє: це був він. Він повідомив, що назавжди залишиться для неї тою легкою хмаринкою, яка пливе у вічність… Коли Романа несли уже в домовині на Личаківський цвинтар, по високому і чистому в той день львівському небі пливла дивна хмаринка, яка якось по-особливому привертала до себе увагу і нагадувала саме ту, яка була на листівці. Це була Романова душа.

Першого квітня закінчувалось дворічне Романове стажування в Японії, а восьмого травня — день народження. Йому б виповнилось двадцять шість. На його цікаві розповіді про цю загадкову країну вже чекали друзі, однокласники, колеги з університету, з камерного оркестру, родичі… Але у цей травневий день, такий багатий на цвітіння дерев, пахощі квітів і буяння молодих трав, коли це відчуття життя й буяння молодости особливо загострене, лише найближчі родичі й друзі зібралися біля родинного гробівця…

На крилах «Червоної рути»…

Роман загинув після того, як проспівав на конкурсі, оголошеному японським телебаченням для іноземних студентів, «Червону руту» Івасюка. Був в той день у вишиванці, акомпонював собі на гітарі. Ця пісня справила сильне враження на присутніх. Роман зайняв призове місце на цьому конкурсі, й відразу ж по закінченні його представили принцу Нарухіто, сину імператора Японії, який довго розпитував Романа про Україну. Пізніше для учасників конкурсу влаштували вечірку, на яку запросили й Романа. Він поділився цим із домашніми, бо листувався з ними майже щодня, іноді двічі на день. Приходив на роботу — писав кілька слів, ішов додому — теж писав. Кожен ранок в родині Ковалюків починався з комп’ютера, того невеликого ящичка з дисплеєм, який звів нанівець відчуття десятки тисяч кілометрів, що їх розділяли. Роман навіть підстригся з нагоди вечірки, й висловив своє незадоволення японськими перукарями, які не вміють стригти висків. Написав цих кілька рядків додому і побіг на вечірку. Правда, наступного ранку, коли мама запитала про враження, Роман відповів, що там не був. Чому? Цього вже ніхто не скаже.

«Він усіх любив і всім вірив»

«Мамо, захворів філіппінець. Чим його лікувати?» — міг запитатися Роман по телефону з Японії. Або «Як замісити тісто на вареники? У нас сьогодні фестиваль, готуємо національні страви. Я зварив борщ, голубці. Ще хочу вареники зробити…»

І в цьому він увесь, — ділиться спогадами про сина Ореста Романівна. Він дуже щирий, правдивий. Він всіх любив і всім вірив. Він навчався в хорошій школі, зростав у доброму товаристві. Здебільшого, це були діти інтелігентів. Роман із золотою медаллю закінчив четверту Львівську школу із поглибленим вивченням англійської мови. Ця школа дала йому глибокі знання й з усіх інших предметів. І не лише йому. Романові однокласники сьогодні — цікаві особистості, кваліфіковані спеціялісти, яких зараз потребує наше суспільство. Й лише, вступивши до університету й потрапивши на першому курсі в колгосп, Роман, чи не вперше в житті, почув нецензурщину. Був цим дуже вражений.

В шкільні роки Роман дуже любив хімію, — пригадує мама, — але вибрав фізичний факультет. Уже з першого курсу університету Роман перекладав з англійської статті з наукових журналів. Мабуть, це і привело його у велику науку.

Тепер мені чомусь здається, що з Романом все було відомо давно. Я це якось інтуїтивно відчувала і якнайбільше часу намагалася присвятити синові. Чи то якась «Зірниця» в школі, чи поїздка до Канева, похід в театр чи музей, шкільний вечір з канапками — я завжди була поруч з сином. Приїжджають на запрошення камерного оркестру, в якому Роман грав, американці — я беру відпустку і цілий місяць займаюся ними (гості мешкали по родинах). Дипломна в Романа — в мене знову відпустка. Хто ж її краще надрукує? Я знала всіх його товаришів і всі синові інтереси. Так було до останнього дня. А в той день, коли Роман загинув, вдосвіта до кімнати залетів комарик. Вперше! Цього ніколи раніше не було. Він тихенько-тихенько дзижчав і ніжно торкався наших облич…

Ці загадкові-загадкові кристали…

Закінчуючи фізичний факультет Львівського університету, Роман об’єктом своїх досліджень обрав кристали, їхні фізичні властивості, якщо висловлюватись загально­доступною мовою. Переглядаючи в журналах наукові статті, натрапив на праці японського професора Оди. який займався цією ж проблематикою. Це підштовхнуло до вивчення японської мови. Пригадав, що в дитинстві захоплювався гієрогліфами. Дуже зрадів, коли в університеті відкрились курси японської мови. А два роки тому Роман виграв грент японського уряду на дворічне стажування за фахом в Токійському Університеті. (За цей грент боролось п’ятдесят претендентів). Ще перед тим Роман брав участь в міжнародних фізичних симпозіюмах. Може, навіть не тому, що був суперфізиком, а завдяки доброму володінню англійською мовою. Його колеги, як з’ясувалось, на світовому рівні теж виглядають незле. Біда в тому, що не можуть контактуватись з науковцями з інших країн. А в сьогоднішній науці без цього не обійтися. Роман навіть перекладав статті своїх колег, вміщував їх у фахові журнали.

У Японії Роман півроку посилено вивчав мову, й здавши відповідний іспит, приступив до роботи в лябораторії відомого у фізичному світі професора Оди. Довго і наполегливо він працював над своїм експериментом, щось не вдавалося спочатку, навіть було таке, що прилад ламався. Але врешті Романова наполегливість взяла верх. Експеримент пройшов успішно і в жовтні минулого року він робив доповідь про це на міжнародному фізичному симпозіюмі.

Роман встиг налагодити контакти із фахівцями цього профілю з Польщі, Угорщини, Італії, Бельгії, Південної Африки, уже мав на руках запрошення на фізичний форум в США на жовтень цього року. Його високо цінував професор Ода. Та найголовніше, на нього з нетерпінням чекали на фізичному факультеті.

Роман намагався пізнавати цю загадкову для більшости країну, її мешканців. Товаришував з японцями, з якими працював в лябораторії, часто виїжджав з ними на природу. Спілкувався і дружив з представниками інших країн, які мешкали з ним у гуртожитку: чех, угорка, німець, китайці, філіппінці, тайтці. Він ніс у світ вісточку про нашу країну, яку здебільшого асоціювали лише із словом «Чорнобиль». Роман дбайливо оформив куточок про Україну, часто вдягав вишиванку і брав участь в національних фестивалях. Як віруючий-католик, відвідував у Токіо католицьку церкву і був своїм чоловіком в громаді. Він навчив японців колядувати наших українських колядок на чотири голоси і молитися на вервечці в наміренні Святішого Отця. Настоятель цієї громади, священик-ірландець, який був його духовним опікуном у Японії, любив його як рідного сина. Саме він одягнув мертвого Романа у вишиту бабусею сорочку (на крижмі, яку подарували Романові при хрещенні), дав йому в руки ту вервечку, з якою він загинув, і відправив в останню дорогу. А в неділю, коли про це дізналися японці, плакали у церкві і молилися до нього як до святого.

«Він сповідався з тіні гріха…»

Так сказав про Романа його перший духовний опікун отець Антоній, старенький монах-василіянин. «Я священиком двадцять чотири роки, а такої людини на своєму віку не зустрічав». Роман ділився з ним усім, часто сповідався і причащався, багато молився. Як член Апостольства молитви, мав певні обов’язки. Це — особлива група віруючих людей, яка дуже багато молиться, і молиться за те, аби молодь України засвоювала засади християнської моралі, щоб приклад мучеників двадцятого століття давав мужність сьогоднішній українській молоді. А молодіжне товариство «Містична троянда», до якого теж належав Роман, особливо вшановує культ Матері Божої, організовує прощі до Марійських місць. Навіть у Японії, перед дорогою додому, Роман ще збирався відвідати відомий Марійський центр — манастир у місті Акіту, де плакала статуя Божої Матері.

Роман навчався в радянській школі, яка базувалася на тотальному безбожництві, але не виріс атеїстом. Своє робила бабуся. Глибоко віруюча жінка, колишня вчителька за фахом, вона заклала в серце маленької дитини ті вічні істини про добро, любов, милосердя, про світ і мудрість його Творця. Читаючи напівсонному семирічному хлопчикові дитячий катехизм польською мовою, бабуся, мабуть, не підозрівала, що саме тим готувала його на подвиг, на велику мученицьку смерть…

Романова смерть особлива — ділиться отець Антоній. — Це — жертва. Він віддав своє життя з любови за ближніх. Колись він зізнався мені, що готовий віддати життя за те, аби в цьому світі люди любили одне одного. Бог прийняв цю жертву. Це — свята дитина. За двадцять чотири роки свого священства я таких ще не зустрічав.

Хтозна чи на могилі Романа не творитимуться чуда… До нього варто молитися. І на прикладі його життя варто виховувати нашу молодь. Ми вшановуємо французьку святу Тересу з Лізьє, італійця П’єра-Джорджо Фросатті — ровесників Романа, але маємо вже свого новітнього мученика.

Роман ще вагався, яку дорогу в житті обрати, де він буде більше корисний: як вчений-фізик чи як священик. Час від часу в нього таки закрадалась думка «йти слідом отця Антонія, змінити колись його. Ще штрих до портрета Романа — він десяту частину своєї японської стипендії віддавав на церкву.

«Маленька симфонія» Вівальді…

Він любив «Маленьку симфонію» Вівальді. Маленькою симфонією можна назвати його життя. Він поспішав жити, він цінував час, він дорожив кожною секундою. Це підкреслювали всі, з ким би я не розмовляла про Романа. Записався на комп’ютерні курси мови «сі», записував відеокасети з японською — збирався тут викладати її. Тричі на тиждень займався айкидо. Конкурси, зустрічі, фестивалі, обов’язкове щонедільне відвідування церкви, зрештою — основна робота у лябораторії. Та портрет Романа був би неповним, якщо б не сказати про його захоплення музикою. Перш за все серйозною, клясичною музикою. Він закінчив музичну школу і грав в камерному оркестрі Львівського університету. Залишився в ньому й після закінчення університету. Керівник оркестру пан С. І. Бурко пригадує: «Він прийшов в оркестр якось так тихенько, скромно. Особливих музичних надій не подавав. Але він дуже старався і навіть приватно займався у викладача консерваторії, аби добре грати в оркестрі. Він хотів бути в цьому колективі виключно з духовної потреби. Роман завжди приходив на кілька хвилин швидше, розкладав пульти. Він ніколи не цурався якоїсь чорної роботи і хотів бути корисним на кожному кроці. На моїх очах він ріс і розвивався. Я бачив його величезний поступ в усьому. І попри ці успіхи, це була людина, яка ніколи не випиналася, яка завжди намагалася бути в тіні й всім робити добро. Він пам’ятав про кожного з нас і вітав з днем народження. Причому, був у тому дуже точним: кожен член оркестру отримував листівку за два дні «до події». У жовтні, коли Роман приїжджав додому, прийшов в оркестр, всіх нас пригостив японською їжею. Ми тоді не знали, що він прощався.

Ми часто разом проводили канікули в Карпатах, у нашому студентському таборі. Там вивчали нові твори, виступали перед відпочиваючими у санаторії «Карпати», що розмістився в старовинному замку в мальовничій гірській місцевості. Він дуже любив ту замкову атмосферу. Від неї віє чимось романтичним. І коли ми останній раз гастролювали у Відні й мешкали в родинах — Роман потрапив саме в старовинний замок… Його знову чекають там в гості. А ще наш оркестр гастролював в Німеччині, Польщі, Чехії, Австрії, в багатьох республіках колишнього Союзу. Роман за короткий час багато чого встиг побачити.

В такому молодому віці він увійшов в серйозні наукові речі, тим більше, на прикладі такої країни, як Японія. Очевидно, що він володів якоюсь досить серйозною інформацією для перспективи. Якісь пляни для України він мав на цьому грунті.

Чи він комусь дорогу перейшов? Чи були спроби до чогось його заангажувати? Ми не знаємо цього. Якби не цих багато запитань, це можна було потрактувати як банальний випадок. Його смерть — це величезне потрясіння для всіх, хто його знав. Це — якийсь крик, який виходить поза рамки нормального сприйняття. Для мене це є переосмисленням всього попереднього життя. І для кожного члена оркестру.

Я не знаю, в якому вимірі він би розвинув себе з часом, але за тою його скромністю стояло щось геніяльне, що не входить в стандарт сьогоднішньої молоді. Це вселяло оптимізм, що серед нас є люди з молодого середовища, які можуть виводити нашу державу з кризи і навіть забезпечувати їй лідерство у світі.

Івікові журавлі

Мертвим він дивився в небо… Мав підбите ліве око, підборідок і зуби… Якийсь японський медичний метр згодом напише: черепно-мозгова травма. «Підозріваю, що його грубо вдарили в лице, він впав і так лежав. Але хто і за що?» — уже вкотре запитує себе мати.

Романові батьки не будуть висувати жодних претензій до чужої країни. Вони відразу заявили про це в тяжкому горі. В іншому разі — розслідування, яке тягне за собою тривале зберігання тіла покійника і спалення. Вони, християни, поховали його по-християнськи. Роман перебував у Японії на запрошення уряду цієї країни і за всіма міжнародними правилами, сім’я мала б отримати якусь грошову компенсацію. Але їм це не потрібно. І Роман би простив своїм вбивцям, переконані батьки. Вони тільки хотіли б знати правду про його смерть. Хто був свідком її?

Дивно, але відповідь на це важке запитання дав молодший син Ковалюків, семикласник Андрій. У день Романової смерти він читав у шкільному підручнику із зарубіжної літератури легенду про древнього грецького співця Івіка, який грав на арфі. Коли він ішов на свято в Корінф, по дорозі на нього напали розбійники: обікрали його і вбили. І ніхто цього не бачив. Вмираючий Івік побачив над собою ключ журавлів і попросив їх бути свідками його смерти.

Надія Пастернак

На смерть Романа Ковалюка

Пісня усопшого ангела з усміхом на устах

Тужала юність оніміла
В демісезоннім кімоно,
А смерть журавликом несміло
У львівське рвалася вікно.

А смерть, як смерш із Гірошіми,
Як з Нагасакі атом-гриб, —
Повзла в покій, на кухню, в сіни,
В сумирний і смиренний гриб.

Топтала смерть «Червону руту»,
Гітари сміх і скрипки плач…
О, Богородице, восплач:
Хто Твого Сина в бездну трутив?

О, хто поверг в юдоль печали
Те Боже янгольське дитя?
І лиш журавлики ячали
Без пам’яти із забуття.

Ти, як апостоли, потрафив
Йти слідом Господа Христа,
Любове наша розіп’ята
Без цвяха й лика, без хреста.

Яка гірка до болю мить:
Краплинонька Твоя. Вкраїно.
Кровинонька Твоя єдина
Над світом зболеним летить.

Ридає вервечка кривава
В руках незайманих Мабель.
А в житі споловіла слава.
Мов небо, в хмарку, голубе.

Чом демонське поріддя кляте
Ти, Велій Боже, не спинив?
Потупив буйну вороний,
І шабля в козака заклякла.

О, Боже Праведний над нами.
Чом не догледів янгола?
Чом спопелив волосся мами,
Злу вість приславши віддаля?

Чом не встеріг від злої сили
Ясні промінчики малі?
І львівські мури голосили
Мажорні множили жалі.

Життя пугиче пугач: пугу.
Розносячи мільйони лун.
І батько, сивий, наче лунь,
У кулаки стискає тугу.

Пелюстя відбуя саккури.
Цвіт вишні жаром опече.
Лиш ясен братик у зажурі:
Підставить хто своє плече?

У вічнім розпачі бабуся,
Все виглядає чаєня.
…Я мовчки Богу помолюся:
Най непогрішність не спиня.

Хай Богородиця з Ісусом
Тебе до Господа ведуть!
Хай стелиться величним
Твоя Терниста Божа путь.

Яромир-Богдан Лишеґа
20.II.-30.Іl /. 1998, м. Львів