До джерел християнства в Русі-Україні

(Закінчення з попереднього числа)

У своїй праці, о. С. Пап, йдучи за висновками «Історії Української Церкви» проф. Івана Огієнка (Прага 1942, том І, ст. 82-84) доходить, як твердить о. Пекар до «відважних» і «революційних» висновків, що «християнство й церковна єрархія ще перед хрещенням Руси-України були на історичному Закарпатті». На думку о. Папа, під хрещенням Руси-України треба розуміти хрещення киян, «що сталося влітку 990 року» (Пап, назв, праця, ст. 7-8, далі подаватимемо тільки сторінки цієї праці), про твердження о. С. Папа, що «закарпатське духовенство ширило християнство на Русі-Україні, хрестило княгиню Ольгу, князя Володимира й Русь Україну, якій дало першу українську єрархію» (ст. 14) о. Пекар каже, що вони можуть декому видаватися «загонистими», але за ними криється «вікова старина», оперта на солідних наукових й археологічних основах. О. Пекар твердить, що в своїй книзі о. С. Пап наводить аж п’ятнадцять наукових доказів на те, що «звістителі свлов’янського християнства із Закарпаття дали Русі-Україні перше українське священство й першу українську єрархію» (ст. 188-199). У своєму огляді, о. А. Пекар висловив здивування, що деякі закарпатці, хоч би тут в Америці, відмовляються взяти участь у всенародньому відзначенні тисячоліття хрещення Руси-України і пригадує їм, що «їхні (тобто закарпатські) предки в великій мірі причинилися до християнізації Київської держави і фактично належали до неї в часі «урядового» хрещення, чи радше проголошення Володимиром християнства держав­ною релігією, у державі, до якої, за князя Володимира належало теж Закарпаття». «Тим самим, твердить о. А. Пекар, «християнська віра тоді стала теж урядовою вірою Закарпаття».

На нашу думку, тільки ті закарпатці, які вважають себе іншою етнічною групою від українців (такий напрямок існує серед закарпатських русинів), відмовляються і відмовлятимуться від спільного з українцями відзначування тисячоліття християнства в Русі-Україні, мовляв їхнє, закарпатське чи русинське християнство старше від українського на, приблизно 120 років. Такі твердження не зовсім відповідають історичним фактам. По-перше, про заселення Закарпаття в ІХ-ХІ ст. слов’янським племенем, ідентичним з племенем, що заселювало суміжне галицьке Прикарпаття (назва цього племени: білі хорвати) і про існування на цій території давньоруських городів Пряшева, Гуменного, Ужгороду, Боржави тощо, кажуть найновіші археологічні дослідження, ведені археологами С. І. Пеняком та М. Ю. Смішком які теж, засвідчили, понад всякий сумнів, єдність закарпатської матеріяльної культури із культурою суміжних областей Галичини. По-друге, навіть за свідченнями угорських писемних джерел, угри наприкінці IX — на початку X ст. лише перейшли Закарпаття, при чому писемні джерела згадують князя Лаборця, який чинив під Ужгородом уграм завзятий опір. Угри пішли на р. Дунай, до Паннонії, звідки нападали на сусідні держави, і розгромили Велику Моравію у війні 905-906 pp., але після поразки над р. Лехом військом німецького імператора Оттона і чеського короля Болеслава І, угорці осіли між Тисою і Дунаєм і за короля Іштвана (Степана) прийняли християнство в латинському обряді. В ХІ-ХІІ ст. влада угорських королів поширилася на Словаччину, Трансільванію, Хорватію і Закарпаття. До цього часу, Закарпаття до Угорщини не належало, але на його території існували племінні слов’янські держави, може й ідентичні з такими ж державами по галицькому боці Карпат. Ці терени не належали до Моравії, але були місійними теренами Моравської митрополії св. Методія. Коли ці місіонери поширили християнство в слов’янському обряді на Закарпатті, вони його поширили теж у суміжній Галичині, а теж у суміжних Червенських городах. Коли в 981 р. Князь Володимир зайняв ці городи й Перемишль, а згодом, в 990 році, пішов теж на Білих Хорватів, то дуже можливо, що головною причиною цих походів не була галицька сіль, як думають деякі історики, але християнство цих західньоукраїнських областей, яке було християнством у слов’янському обряді св. Апостолів слов’ян, Кирила й Методія. І, очевидно, теза о. С. Папа, що з цих областей християнство в слов’янському обряді поширилось на всю Русь-Україну є дуже правдоподібна. Тільки не можемо забути, що місійними теренами Моравської Митрополії св. Методія не було тільки одно Закарпаття. Знаємо, що місійні терени цієї Митрополії сягали по р. Буг (західній) і Стрий, як це було зазначено в ерекційному документі Празької дієцезії, що унаслідувала була Моравську митрополію. Отже до місійних теренів Мораської митрополії належали ще племінні держави білих хорватів у Галичині (Сянік, Перемишль, Самбір) і червенські городи, що були розташовані на землях племени дулібів, що теж заселювало сусідню Волинь. Українські історики Петро Ісаїв і Микола Чубатий твердили, що єпископство в Перемишлі існувало вже наприкінці IX — на початку X ст. і визначний чеський історик-славіст Дворнік погоджувався з цим твердженням. Це правдоподібно про всі ці землі твердив Мелетій Смотрицький, що вони вже були християнські в 872 році. Таким чином, коли ми знаємо, що першим джерелом християнства в Русі-Україні, яке закріпилося й перемогло всі впливи з інших джерел християнства, було Кирило-методієвське християнство, яке прийшло до Києва просто через Карпати, ми можемо на основі найновіших наукових дослідів ствердити з почуттям задовілля, що ми маємо таку Церкву, яку оформив св. Кирило й св. Методій, ми маємо слов’янський обряд, отже маємо якраз таку Церкву, яку український народ мав на самім світанку свого християнства. Праця о. Степана Папа, — це тільки ще один науковий причинок для вияснення джерел нашого християнства.

ІV

У своєму огляді праці о. С. Папа, о. А. Пекар твердить, що думкою проф. Огієнка (згодом українського православного митрополита у Вінніпезі, Канада) про «закарпатське» походження християнства в Русі-У країні ніхто з українських істориків серйозно не зайнявся, а теж мало хто з українських дослідників займався питаннями місійної діяльности св. Кирила й Методія між слов’янськими племенами Східної Европи, а теж не вивчав сучасних археологічних розкопів на терені Великої Моравії, Угорщини й Закарпаття. Це твердження не відповідає фактам. Річ у тому, що українські богослови й історики на рідних землях і на еміграції дуже пильно вивчали історію Кирило-Методієвського християнства і його впливу на Русь-Україну, до якої зараховували теж Закарпаття. На доказ нашого твердження подаємо праці наших істориків на еміграції, які займалися питаннями історії Кирило-Методіївського християнства і його впливу на Русь-Україну Всі ці праці не оминали питання християнства на Закарпатті, але вказували на Закарпаття, як на терен, яким Кирило-Методіївське християнство, в головній мірі, поширювалося й на Україну.

Отже, в 1952 році, видавництво «Америка» видала працю покійного українського історика, д-ра Петра Ісаєва п.н. Звідки Русь-Україна прийняла християнство (Філядельфія 1952, 70 ст.), яка цілком виразно вказує на методіївське, а не візантійське походження християнства в Україні. Окремий розділ цієї праці говорить про «Методіївське християнство в Галичині» і вплив на нього із Закарпаття. В 1954 році, у Римі (у серії Записки ЧСВВ) появилася була праця о. Ісидора Нагаєвського п.н. Кирило-Методіївське Християнство на Русі-Україні (Рим 1954, 176 ст.), в якій вичерпно й глибоко, з науковим апаратом, обговорено ролю Кирило-Методіївського християнства в християнізації України. Цього ж року, в тій самій серії (Записки ЧСВВ) появилася теж праця о. Іринея І. Назарка, ЧСВВ, п.н. Святий Володимир Великий, Володар і Христитель Руси-України (960-1015), де в розділі «Володимир — організатор Церкви» автор широко обговорює вплив Кирило-Методіївського християнства на Україну, через Болгарію, або безпосередньо з Моравії (і Закарпаття – ЛІН), цитуючи українських і чужих істориків (Томашівський, Огієнко, Теофіль Коструба, Григор Лужницький, Микола Чубатий, Ганс Кох, П. Ковалевській, Е. Голубинский, М. Приселков, В. Николаев (болгарин). Книга о. Назарка появилася в Римі і має 208 сторінок. Впливам Кирило-методіївського християнства на Україну приділено багато місця в основній праці проф. д-р Миколи Чубатого п.н. Історія християнства на Руси-Україні, видання Українського Католицького Університету ім. св. Климентія Папи, де в томі першому (816 ст.) передісторії християнства в Україні і впливам на нього Кирило-Методіївського християнства присвячено приблизно одну третину обширної книги. Цим впливам теж, у значній мірі, присвячено працю о. А. Г. Великого, ЧСВВ, 3 літопису християнської України, книга І (Видавництво ОО. Василіян, Рим 1968, що насвітлює історію християнства в Україні в ІХ-ХІ ст. В 1950-их роках, тема виникнення християнства на Руси-Україні була дуже популярна, зокрема вона такою стала в тисячоліття хрищення княгині св. Ольги в 1955 році. У зв’язку з цим тисячоліттям появилося чимало статтей у газетах і журналах, а згодом теж більша праця Івана Кузича Березовського, Жінка і Держава (Воррен, Мич. 1970) присвячена княгині Ользі. Тема виникнення християнства в Україні була такою популярною, що навіть автор цих рядків, який ніяк себе не рахує до почту істориків Церкви, улітку 1955 року помістив був в «Америці» серію статтей на тему виникнення християнства в Україні, в якій використав деякі праці Люблинського Католицького університету в Польщі, що насвітлювали історію Кирило-Методіївського християнства в Польщі. Ці праці, що припадково попалися в мої руки, подавали досі невідомі факти, про існування Методіївської (слов’янської) Митрополії в східній Польщі, про слов’янських єпископів у Кракові, про одночасні існування (симбіозу) двох обрядів, латинського й слов’янського, ще навіть в ХІV ст. (в одній і тій самій церкві служили св. літургії священики латинського й слов’янського обряду). Тут варто навести опінію історика з XIX ст. , о. Антона Петрушевича, який у своїй праці: Краткое историческое известие о введении христианства в Прикарпатских странах (Львів 1882) доказував, що не тільки в Кракові й на Привіслянщині, але й на заході, в столиці П’ястів Ґнезні й осідку латинської ґнезненської митрополії і ґнезненській області було поширене методіївське (слов’янське) християнство. До речі, на острові Ледніцького озера біля Ґнезна знайдено в XIX ст. підземні рештки катедрального храму у візантійському стилі.

До цього перегляду бажаємо ще додати, що Слуга Божий, Митрополит Андрей Шептицький дуже дбав про участь українських богословів й істориків у Велеградських з’їздах у Моравії, де в столиці Кирило-Методіївського християнства історики й богослови ділилися в доповідях своїми успіхами в дослідженні історії й суті Кирило-Методіївського християнства. І в цих з’їздах таки брали участь численні українські історики й богослови, які розуміли, звідки взялась перемога слов’янського християнства в Україні, якої візантійські греки вже не могли усунути.