До нашої програми

Другий з’їзд Краєвого Комітету за Створення Київо-Галицького Патріярхату, що відбувся в квітні минулого року повинен стати міжетапним порогом широкого цілеспрямованого, хоч подекуди недостаточно оформленого руху мирян Української Католицької Церкви за організаційне й разом з тим за духове відродження Церкви. Говоримо міжетапним, бо коли говорити лише про актуальність чи важність окремих програмових точок Комітету, то головна ціль його не перестала бути актуальною і мобілізуючою, і знайшла повне й майже тотожне відображення в статуті, принятому на згаданому з’їзді Товариства за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви.

При цій організаційній трансформації насамперед стверджено болючу реальність – факт невдачі поставлених нашим найвищим церковним авторитетом плянів леґального завершення розкинутої по усіх територіях земного обшару Української Католицької Церкви у патріярхальному устрої. Невдачі тим болючішої, бо спричиненої наполовину чужими і нашими власними українськими чинниками, що діяли й нині діють солідарно проти самоуправи і єдности Української Католицької Церкви.

Силою цієї обставини справа українського Патріярхату перейшла до компетенції інших інстанцій церковної влади, з яких найвищою є Святіший Отець, Синод Єпископів, Східня Конґреґація, і посередньо церковна адміністрація кожної державної території, на котрій існує частина нашої Церкви у формі митрополії, єпархії, екзархату чи вікарату. Формально лише Святіший Отець, який як голова Вселенської Церкви має прероґативу вирішення, чи введення в силу постанову про патріяршу гідність, одначе фактично тепер, коли Український Патріярхат мав би бути покликаний до життя, на вирішення цієї справи почали впливати крім церковних дуже часто елементи національної, міжнародної, ідеологічної і культурної політики. При зростаючій міжнародньо-політичній ролі Ватикану, і при існуванні встановленої нової інстанції церковної влади – Синоду Єпископів – усі політичні елементи матимуть в майбутньому домінуюче значення в справах і нашої Церкви. Характер і ефективність влади національних єпископських конференцій тяжко в теперішній експериментальній стадії уточнити одначе немає сумніву, що на місце римсько-централістичної тенденції в Католицькій Церкві приходить новий національно-політичний елемент, програмово базований на структурі помісних церков.

Сучасний стан змагання за єдність і структуральне й канонічне завершення нашої Церкви заставляє нас рахуватись з такою політичною дійсністю як з фактичною перешкодою, яка не сприяє нашим ідеалам. Саме структуральне представлення формально ставить Українську Католицьку Церкву на рівні з іншими помісними церквами, одначе на практиці ледве чи можна буде легко побороти опір територіяльних церков на адміністративне і обрядове відокремлення існуючої на даній території частини Української Католицької Церкви в цілі з’єднання її в одному українському патріярхаті. На ділі ориґінальні Берестейські постанови, як також і до деякої міри пізніші, Замойські чи Львівські, формально давали Українській Церкві більше прав самостійности ніж вона в дійсности користалась. Політика в Церкві ці права з’їла.

У нашій програмі Українська Католицька Церква це повна вартість окрема, незалежна, це устроєва, обрядова, духова, мовна, традиційна і культурна індивідуальність, а не причинок до міжнародньої політики. Добро Цієї Церкви – це об’єкт для себе, і його не можна вимірювати стандартами мінливих політичних концепцій, ані етнічних пов’язань.

Церква – це душа народу. Вона існує з народом і залишається з народом, незалежно від того хто виконує адміністративну владу. Церква не іде на еміґрацію але служить народові там, де він цього потребує. Церква в модерному світі відділена від політичної влади, але не відділена від духових і культурних потреб народу і в тому вона й політична, наскільки політика відображена в духовості, культурі і традиції народу. Але надмірне ополітичнення шкодить церкві. Політика – це конфлікти, часто ненависть і підступ. Церква – це гармонія, любов, щирість.

Згідно з обов’язуючим статутом Т-ва за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви справи єдности і організаційного завершення слід трактувати як речі самопідметні, верховні, а не як додаток до мертвих політичних чи ідеологічних програм. Тому ЄДНІСТЬ Української Католицької Церкви без огляду на її територіяльне розположення і державну приналежність вірних з одного боку, і єдність у віроісповіданні, обряді, духовості і традиції з фактичного боку – це фундаментальне положення нашої організації. Це відзеркалення нашого найвищого закону, обрядової та адміністраційної самоуправи Української Католицької Помісної Церкви, признаної нам Другим Ватиканським Собором.

Суть цієї основної точки нашої програми це єдність усіх розкинених по світі вірних із живою субстанцією Української Католицької Церкви – українським народом, через збереження, закріплення і продовжування усіх елементів віри і реліґійної практики, щоби вони були одні, й однакові для всіх. Отже збереження, а не відхилення від прийнятих і встановлених реліґійних практик, як літургічна мова, церковний календар, приписи що до церковного храму, риз, титуляризації, тощо. Тільки Синод нашої Церкви під проводом свого Архипастиря, Патріярха чи Верховного Архиєпископа, синів українського народу, може вводити потрібні тепер в модерному світі корективи. Самоуправа Української Помісної Церкви буде ґарантією доцільности таких змін. Орієнтація на духовість українського народу а не достосування до національної, або скажемо, політичної церкви на Заході – це командне положення нашої програми.

Вартість кожної програми рахується її практичністю. Теоретичні міркування завжди уступають місце практичним, але повна утилітарність це дуже не увзаємнена з проблемами віри й церкви катеґорія, що дорогою пристосуванности до політичних чи побутових умов підважуй структуру вищого порядку. В церковно-реліґійному житті, яке за винятком віросповідних справ підлягає соціальним законам розвитку суспільства, нема передбаченого господарського пляну, бюджету, ані розрахунку страт і зисків, а є змагання до кращого, ідеального. Індивідуальна чи групова праця вложена для цієї цілі буде лиш тоді корисною, коли вона буде підпорядкована основній цілі єдности і непорушности нашої Церкви.

Піднесення під сучасну пору оцих не нових, зрештою, програмових принципів під розгляд думаючих вірних-католиків, і ініціятива дальших конкретних акцій в тому напрямі, є дуже на часі.

Повага й сила кожного архипастиря залежить від духовенства й вірних, яких він репрезентує. Пастир без вірних не має майбутности. Таким пастирем без вірних бажають зробити нашого Верховного Архиєпископа наші й чужі противники. Католицька преса виразно просуває ідею відірвання США від юрисдикції Верховного Архиєпископа, і через це не проголошено тут ні одного слова зі Спільного Послання Українського Єпископату. Миряни не сказали ще до цієї проблеми свого слова. Можливо за них говорять в Римі, але не те що вони думають. Лише ясний, непофальшьваний плебісцит, дійсна воля українських віруючих і демонстрація за єдністю Церкви і владою наших українських Владик може дати Верховному Архиєпископові те запілля, яке кожному архипастиреві в сьогоднішній церковній структурі потрібне. І від того як наше суспільство виконає цю важку програмову постанову залежатиме у великій мірі і майбутнє нашої Церкви.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>