До п’ятдесятріччя «Акції Вісла»

Слова «Акція Вісла» є пострахом для українців, а зокрема для українців, що жили і ще сьогодні живуть у Польщі. У зміст «Акція Вісла» вкладено всю макабричність звихненого людського генія бестіяльства і безгуманности. У квітні 1997 р. сповнилось рівно п’ятдесят років з того часу, як офіційно почала діяти «Акція Вісла», що підготовлялась далеко наперід, якої ціллю і завданням було тотально і насильно переселити українців із їх корінних земель, у межах повоєнної польської держави. Ця сумної слави «акція» була здійснена терористично-насильно, у наслідок якої, українське населення в Польщі, а зокрема Лемківщини, переселено на терени, з яких перед тим було прогнано німців, які названо гарною назвою «одзискане зємє». Слід підкреслити, що своєрідним, нібито претекстом для того, була існуюча, яка діяла на теренах Польщі, Українська Повстанська Армія (УПА), що вела боротьбу з польським комуністичним урядом. Якщо цей претекст мав би бути справді причиною такого «покарання», то тоді не треба було карати українське населення у Польщі, на теренах де УПА не було і не проводили жадні проти урядові акції. На жаль, ці терени також не оціліли, але тотально виселювали всіх. Акція переводилась безглядно і жорстоко. Розселювання на нових місцях поселення також було планово переведено. На кожну місцевість було призначено одну чи дві родини і так розпорошено велику масу українського населення на нових теренах. їм заборонялось опускати місце свого осідку без дозволу влади. Треба при цьому відмітити, що тодішний польський уряд діяв з повною свідомістю, щоби в такий спосіб українці асимілювались і так раз на завжди покінчити з проблемою українців у Польщі. На жаль, така була незаперечна жорстока дійсність. Це справді був своєрідний геноцид, після Катиня, Вінниці, жидівського голокосту й інших більшовицьких актів. Українське населення у Польщі було залишене без жадної допомоги, без надії на допомогу і залишилось жити на своїх власних силах з вірою і надією в Бога, який все бачить…

Пишучи і згадуючи про ці болючі події, того трагічного, для українців у Польщі і тим самим цілого українського народу, часу, не є нашою ціллю, щоби сьогодні створювати і нагнітати антипольську атмосферу, хоч і є защо, бо цього нам, себто так українцям, як і полякам, якнайменше потрібно. Тим більше тепер цього нам не потрібно, коли під сучасну пору між незалежною Україною і незалежною Польщею, їх урядами започаткувались і розвиваються добросусідські відносини. За це треба нам і полякам дякувати Всевишньому Богу і дальше у цьому напрямі працювати і посприяти. На жаль, у спільній історії польського й українського народів таких ситуацій, подій, які відбуваються у наш час ми не мали, а шкода. Напевно вина не за українцями…

Подію, яку сьогодні відмічаємо з нагоди п’ятдесят річної давности, бажаємо згадати наших братів і сестер, тих, що впали жертвами і тих що потерпіли фізично, економічно і морально-духово, а з другої сторони донести до свідомости польського народу правду, що без найменшого сумніву «Акція Вісли» була свідомо доконаним великим злочином супроти української меншини у Польщі. Поруч з тим, у ланцюгу тих болючих подій бажаємо пригадати і долю нашої страждальної УКЦеркви, яка в той час, коли починалась «Акція Вісла», на своїх корінних, в Україні, землях була поставлена поза букву закону, а у межах Польської держави перестала офіційно діяти.

При цій нагоді варто звернути увагу і підкреслити польському народові і його провідникам, священикам і ієрархії польської Церкви-Костьола, що поза любов’ю свого народу, батьківщини Костьолу існують також універсальні, не тільки християнські, але також суспільно-гуманні вартості, які не є менше важливі за суто національний патріотизм, тому не можна цього ігнорувати і небачити. На жаль, цього польському народові, а зокрема його проводові бракувало. Тому про ті події треба писати, нагадувати, щоби вони більше ніколи не повторялись.

Поруч з тим слід мати на увазі і все пам’ятати, що «Акція Вісла» відбувалась уже у менш-більш нормалізований час, вже на згарищах Другої світової війни, коли східна і західна Европа була докладно поділена. Комуністичній Польщі, що стала сателітом Москви незагрожувала жадна небезпека. Доля польських кордонів була вирішена у Ялті, а Сталін тільки твердо сказав, що змін щодо західно-країнських земель не може бути. Отже картина була більш, як очевидна і ясна.

Що може дивувати людину у тій ситуації, що польський нарід, який був засуджений гітлєрівською Німеччиною на знищення, понісши нечисленні жертви, намагався такими, а може ще гіршими методами, знищувати українську меншину у Польщі. Біда і в тому, що польський нарід, як також його післявоєнний провід нічого не навчився. Гітлєр пробував знищити жидів, ніч і день працювали гітлерівські крематорії і таки невдалося йому знищити жидів. І Сталін казав комуністичним польським провідникам, що не може пересилити всіх українців у Сибір, бо їх є забагато, тому мусить з їх голосом числитись. Це не були пусті слова. Без сумніву в декого були такі апетити, щоби Україну обезкровити і зробити один великий російський народ. Погляньмо на відсоток росіян в Україні. До 1939 року росіян на західній Україні взагалі не було, а сьогодні… Росіяни сьогодні живуть в Україні і ми далекі від того, щоб комусь підказувати, щоб їх усувати, чи обмежувати у будьяких правах, як громадян України. Що ж можна казати, це мабуть не чуваний в історії факт, що у незалежній українській державі рідна українська мова є дискримінована.

Ми не є переконанні, що під тим оглядом «імедж» українця в Польщі сьогодні змінився! Це у свій час відмічала польська підпільна преса, що у Польщі може бути будьякий чужинець, але не українець. По школах навчали, передавалось по телебаченню, писалось у пресі, що українець, це різун з ножем у зубах. Якщо ще і сьогодні намагаються перевидати твір великого польського письменника Сінкевіча «Оґнєм і м’єчем», то це тільки потверджує, що цей образ «українця різуна» є бажання продовжувати. На жаль, події, що мали місце кілька років тему у Перемишлі навкола церкви св. Івана Хрестителя і те, що польська вулиця і побожні польські монахи Кармеліти невпустили Папи Івана Павла II до тої ж церкви, що до 1946 року була українською, немає пояснення. Не можна при цьому поминути листа секретаря Єпископської Конференції Польщі сп. Тадеуша Пєроника з 5. IX. 1996 p., що був надрукований у «Патріярхаті» за травень, є прямо неймовірним. Це є факти, які не можна заперечити і вони стались не за комуністичного режиму… Нашим скромним бажанням с, щоби «Акція Вісла» не тількищо не повторилась, але не продовжалась…

Нашим бажанням є забути про трагічні болючі події «Акція Вісла», але на жаль по сьогодні не бачимо цього з сторони наших сусідів поляків, які її дальше продовжують. У цьому всьому для нас є дивним і незрозумілим, що до цих питань мас більше зрозуміння і практичного застосування сучасний польський уряд на чолі з президентом Квасьнєвським, ніж церковні польські кола, які голосять про найбільшу Божу Заповідь — Любов. На нашу скромну думку польська Церква, її ієрархія і священики повині у світлі цих подій просвічати своїх вірних не на літературі «Огнем і мєчем» й ендецької партії, бо це не є шлях Христової Церкви. Найвищий час забути все, що було вчора і творити нові сторінки позитивних вартостей нашої спільної історії, спертої на добросусідстві, самопошані і все ж таки християнській любові. Відзначення п’ятдесят річчя сумної слави «Акція Вісла», боронь Боже не сміє нам, у жадному випадку, затемнювати нашого кращого майбутнього, українського і польського народів. Змагаймо до цього спільними силами. Коли буде добра воля з обидвох сторін, то напевно осягнемо наше спільне краще завтра.

Микола Галів