У журналі «Патріярхат» ч. 6, 1992 p., була довга стаття о. І. Музички п.з. «Дозвольте теж слово», в якій шановний автор торкнувся проблеми літургійної мови в нашій Помісній Церкві в її сьогоднішній стадії. Відомо, що проблему літургійної мови здавен-давна аж до половини шістдесятих років поточного сторіччя становила застаріла й почасти незрозуміла церковно-слов’янська мова. На протязі багатьох століть ніхто в нас не брався розв’язати цю проблему, т. зн. ввести українську літературну мову в наші богослуження, як це зробили українці-православні на початку двадцятих років.
Здавалося, що після Вселенського Собору Ватиканського Другого (1962-65), який, між іншим, вирішив, щоб св. Літургію служити в рідних мовах, а це відносилося теж і до нас, настав час розв’язати цю проблему, однак, це не сталося зразу, як у народів Західньої Церкви. Наша церковна влада, залишаючи в основному церковно-слов’янську мову, спершу дозволила вживати українську мову тільки в читанні Божого слова та в молитвах: «Вірую», «Отче наш» і перед св. Причастям. Усе таки у молитві «Отче наш» залишились нелітературні слова: днесь, довги, довжникам, ізбави — аж до Синоду наших Владик у Львові у травні 1992 р.
Щойно в 1986 році ми діждалися перекладу тексту Божественної Літургії св. Йоана Золотоустого (його звуть перекладом Блаженнішого), та, на жаль, не чистою літературною мовою, а «суржиком»-мішаниною слів української та церковно-слов’янської мов, тому й проблему літургійної мови у нас не розв’язано повністю, а лише на половину. Проте перекладом були вдоволені як священики, так і вірні, нарікань, принаймні голосних, ніхто не чув. Коли ж рівно двадцять літ пізніше (1988 р.) появився новий переклад (його звуть синодальним) з численними поправками попереднього, зразу зчинився крик, знайшлися опоненти, які визнали, що переклад не надається до церковного вжитку, що є він виявом браку пасторального милосердя нашої ієрархії та що це змова ворогів проти доброї пам’яти Блаженнішого Патріярха Йосифа.
Та, судячи об’єктивно, вороги Блаженнішого (їх мав він чимало за свого життя і має їх теж після смерти) — це одна річ, а потреба виправлення попереднього перекладу — друга. Один із опонентів, зіставивши обидва переклади, знайшов «тільки» 216 (двісті шістнадцять) поправок окремих слів і фраз. З них тільки одинадцять визнав він невлучними; 185-ом поправкам відмовився дати свою опінію, мовляв, це справа густу. Зате сімнадцятьом поправкам дав такі оцінки: «добрий переклад», «правильна поправка», «слушна поправка», «поправка краще віддає»… і «це гарне збагачення тексту». Вже ті сімнадцять поправок вистачали, щоб виправдати появу нового перекладу. Слід зауважити, що принаймні ще кілька десятків поправок треба було внести до нього, бо коректори не зауважили їх або навмисно залишили. Один із опонентів каже, що «коректори залишили їх», бо їхній принцип — ретельно усунути численні архаїзми видався і їм надто радикальний». Не зважаючи на те, що було причиною цього, слід відмітити, що грецьке слово «Кир» треба було вже давно заступити українським «Владика», яке й так уживаємо, титулуючи єпископа поза церквою, при чому часто грішимо тавтольогією, кажучи: «Владика Кир Н.Н.» або ще гірше: «Єпископ, Владика, Кир Н.Н.», що можна почути в радіо або читати в газетах.
Так виглядає проблема літургійної мови в нас сьогодні та розв’язати її треба, відповідаючи на питання, чи мова наших богослужень повинна бути літературна, чи засмічена чужими українській лексиці словами?
Отець І. Музичка, будучи ревним захисником перекладу Блаженнішого, у вище згаданій статті пропонує другу альтернативу. Відносно перекладу він каже: «Недобрий є принцип для перекладу: перекладати щоденною і зрозумілою мовою», чим суперечить самому собі, як це видно з третього абзацу його статті. Він прямо апелює до перекладачів, кажучи: «Уживайте в перекладах наших церковних книг архаїзми, старо-слов’янізми та не йдім на дешеву буденщину». Такої ж самої думки є інший опонент, який, обороняючи слово «благодарю», каже, що воно «більш урочисте, святочне, ніж просте «дякую».
Можна б довго сперечатись з о. Музичкою над деякими питаннями, як наприклад, чи св. Літургія справді поезія, тому потрібно в ній якнайбільш архаїзмів і старо-слов’янізмів, без яких вона не буде поезією, та понад іншими контроверсійними речами, яких багато в його статті. Одначе така дискусія на ніщо не придалася б, бо, беручи до уваги проект Священного Синоду наших єпископів, який відбувся у Львові 16-31 травня 1992 р. відносно ще одного перекладу літургійних книг («Патріярхат», ч. 9,1992), проблема літургійної мови з часом буде розв’язана. Можна, одначе, зі стопроцентною певністю сказати, що православні, з якими цей переклад мав би бути узгоджений, не погодяться на численні архаїзми, а тим більше щоб усунути слово «православний» (принаймні де-не-де), над яким о. Музичка боліє душею, кажучи: «В нас зненавиділи слово «православний», а воно добре, зовсім непогане слово, навіть корисне…». До тієї болючої теми повернуся іншим разом.
