Його Святості Папі Іванові-Павлові II,
Блаженнішому Верховному Архиєпископу і Митрополиту Івану Любачівському
від прихожан собору св. Вознесення м. Хуст
Святіший Отче!
Звернутись до Вашої Святости, як до Христового Намісника і наступника Верховного Апостола Петра, спонукали нас складнощі, що лихоманять нашу Мукачівську єпархію та загрожують її розколом.
Після півстолітнього комуністичного терору наша знищена, знекровлена Церква постає із руїн. Накінець, дякувати Богові, маємо можливість відкрито у Божих храмах славити Господа, вільно сповідувати Христову віру.
Гідна славних традицій своїх батьків (21 січня 1919 року в соборі було освячено національні українські прапори, з якими делегати пішли на історичний Всенародній Конгрес, що проголосив злуку Закарпаття з Українською Народньою Республікою. 15 березня 1939 року в соборі єп. Наряді благословив делегатів та Батька національного відродження Закарпаття о. Августина Волошина на відкриття Сойму, що проголосив Карпато-Українську Державу та вірність ідеї соборности українських земель) громада собору св. Вознесіння, м. Хуст, 11 лютого 1990 року вперше на Закарпатті відкрито на загальних зборах сміло заявила, що на протязі 54-ох років не визнавала рішення сталінського собору 1946 року, а тепер офіційно заявляє про свою вірність Святій Столиці та рішення проводити Богослужіння в католицькому обряді, не дивлячись на можливі репресії з боку комуністичного режиму. З помстою влада не забарилась. 14 лютого 1990 року на двох активістів відкрито кримінальну справу по статті 13 (нечітко) КК УРСР «Перешкодження відправленню релігійних обрядів». Слідство тягнулось півтора роки. В лоно нашої Церкви почали навертатися, окрилені самовідданою місіонерською діяльністю єп. І. Марґітича, церковні громади інших населених пунктів области.
За останні два роки парохами собору св. Вознесіння зроблено великий поступ на ниві відродження духовности: працює дитяча школа релігії, у якій навчається понад 800 дітей, проводиться щонедільна Літургія спеціяльно для дітей, створено дитячий церковний хор, організовано паломництво молоді до Ченстохови, створено Маріїнське товариство милосердя.
Розвій духовности наштовхується на безконечні перешкоди, як з боку владних посткомуністичних структур, так, на жаль, і незрозумілої шкідливої діяльности ординарія Семедія. Він не проявив чогось активности у важкі катакомбні часи нашої Церкви і, на відміну від істинних священиків, не був репресований в часи сталінського терору, не був переслідуваний в часи брежнєвського застою, чогось не проявив завзятість у відродженні Греко-католицької Церкви і в наші часи.
Нам незрозуміло, чому тільки священики Семедій, Головач та Худа не були репресовані в ті часи, коли навіть реформаторські пастори та римо-католицькі священики, Церква яких не була заборонена, були засуджені на 10-15 років, не кажучи вже про греко-католицьких священиків, які буквально всі були засуджені на 25 років радянських концтаборів. Церкву нашу заборонили, старалися стерти з лиця землі: репресовані були рядові монахи і монахині, страшного переслідування не уникнули навіть семінаристи.
Репресій уникнули тільки ті, що відреклися своєї віри і перейшли на православ’я або офіційно відреклися духовного сану, або стали тайними агентами КҐБ. Те, що єпископи Семедій та Головач не були репресовані, наводить на сумні роздуми…
Тісні зв’язки з єпископом Керестешем та кардиналом Пашкаї з Угорщини, яких у німецькій газеті «Фурхе» аббат Бенедиктинців Угорщини звинуватив у коляборантстві з комуністичною владою, підтверджують ці сумніви. Тепер стає зрозумілим:
- Чому ординарій виключив із комісії по урегулюванню міжконфесійних конфліктів, а згодом і Капітули, активного діяча відродження УГКЦ на Закарпатті, о. Штеліху, чим завдав великої шкоди у справі повернення наших храмів у лоно УГКЦ.
- Чому легким почерком пера на угоду комуністичної влади підписався під угодою про передання Російській Православній Церкві греко-католицьку святиню — Цегольнянську церкву в місті Ужгороді (в ній служили світочі нашої духовности тайний камерарій Папи Пія XII, президент Карпатської України А.Волошин, похований протоієрей голова Консисторії Мукачівської єпархії, автор першої граматики на Закарпатті М. Лучкай).
- Чому зняв з посади викладача семінарії, єдиного на Закарпатті доктора теології о. Ортутаї, розпустив семінарію, забороняє громадам приймати священиків, підготовлених о. Ортутаї і висвячених єпископами Львівської Митрополії — це все при катастрофічній нестачі священиків на Закарпатті. В той же час висвячує скомпромітованих священиків, недостойних священичого сану.
- Чому проводить розкольницьку політику, виступаючи проти єдности Греко-католицької Церкви на Україні: наводить наклепи на Блаженнішого Кардинала Мирослава-Івана Любачівського, заводить в оману як Святішу Столицю, так і вірників. У своїх зверненнях до Святішого Отця від липня 1990 року та 15 січня 1991 року єпископ Семедій пише, що нібито єпископи Львівської Митрополії на чолі з Блаженнішим Кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським намагалися тиском здобути його згоду на приєднання Мукачівської єпархії з Києво-Галицькою Митрополією. Звинувачує Синод українських греко-католицьких єпископів, що проходив у травні 1992 року, в прийнятті рішень, що суперечать нашим канонам: заборону молитися на вервиці, почитати Найсвятіше Серце Ісуса, Христа Царя, Непорочне Серце Діви Марії, що Синод затвердив російсько-православний обряд.
Прикриваючись ніби бажанням самих вірників багатонаціонального Закарпаття, та «любов’ю» до русинів, в згаданому зверненні від 15 січня 1991 року наводить статистику про національний склад Закарпаття як головну перешкоду воз’єднання Мукачівської єпархії з Києво-Галицькою Митрополією. Перераховує 155,7 тисяч угорців (з яких тільки 11 сіл греко-католицькі, а решта реформати та римо-католики), 49,5 тисяч росіян, 21,4 тисячі євреїв, білорусів, німців, 7,3 тисяч словаків, які не мають відношення до Греко-католицької Церкви.
Велика «любов» до русинів виявляється в єпископа Семедія тим, що звертається до Папи Римського на бланках Гайдудорожської єпархії угорською мовою, користуючись посередництвом згаданих коляборантів комуністичного режиму.
Зміст цього звернення вартий того, щоб його, дослівно переводячи, цитувати:
… Закарпаття не належало до Великої України, … наш народ не український і називається русинами,
… наша традиція різниться від української,
… об’єднання нашої Церкви з українською ієрархією збудить спротив у нашому народові, що може привести до трагічного наслідку,
.. наша Церква греко-католицька не є для українців, але є для русинів і була і є Церква «свого права», тобто самостійна, підпорядкована прямо Святій Столиці,
… просимо Вашу Святість ласкаво обсудити можливість про створення нової єпархії зі столицею у Хусті, що було би передумовою нової митрополії. (Липень 1990 p., копії звернень в оригіналі додаються).
Важко собі уявити, що єпископ Баварії чи Силезії міг би додуматись до такого абсурду:
… Баварія (Сілезія) ніколи не входили до складу Німеччини (Польщі),
… що наш народ не німецький (польський), а називається баварцями (сілезіянцями),
… що наша традиція баварська (сілезіянська) різниться від німецької (польської),
… що об’єднання нашої баварської (сілезіянської) Церкви з німецькою (польською) ієрархією збудить спротив у баварському (сілезіянському) народові і може привести до трагічного наслідку.
Виходить, що прагнення до самобутности єпархії «Еклезія суі юріс» та «любов» до русинства є не що інше, як потяг до митрополичої мітри та московсько-будапештські інтриги, направлені на розвал державности України, сплетіння мілкого користолюбства з політичними інтригами.
Так і хочеться запитати, що це — марення хворої людини чи дії агента, ціль якого дестабілізація та розвал держави з допомогою Церкви. Думаємо, що такого єпископа зразу поставили б на місце і Свята Столиця, і уряд кожної держави. Коли Другий Вселенський Ватиканський Собор і Свята Столиця докладають титанічних зусиль у справі екуменізації, єпископ церковної провінції заявляє, що входження греко-католицької єпархії в греко-католицьку митрополію може привести до трагічного наслідку. При цьому варто наголосити, що єпархія і митрополія знаходяться в одній державі (згадаймо ситуацію з Перемишльською греко-католицькою єпархією).
Сумнозвісна роля ординарія Семедія і в долі нашого собору св. Вознесіння, м. Хуст. 11 лютого 1990 року громада вирішила заявити на зборах про повернення в лоно Святої Католицької Церкви і провести перше за останні 54 роки Богослужіння в своєму обряді. На запрошення громади провести Богослужіння єп. Головач та Семедій відмовили нам, аргументуючи тим, що повернення греко-католицьких храмів — це справа Папи Римського та президента Горбачова, а ми повинні чекати і молитися по хатах. Але Бог не залишив нас сиротами, нарозумив звернутися до єп. І. Марґітича, який, не дивлячись на можливі репресії, без вагань провів Літургію і, як істиний пастир, допоміг нам повернутися в лоно своєї Церкви.
З листопада 1990 року з ініціятиви єп. Марґітича та громади собору св. Вознесіння вперше за роки радянського режиму було легально проведено вшанування пам’яти замордованого більшовиками мученика, владики Теодора Ромжі. На вшанування пам’яти були запрошені митрополит Володимир Стернюк, єпископи Вороновський, Семедій та Головач, духовенство та представники різних монаших чинів Львівської митрополії, були гості з Риму і Канади та вірники з усього Закарпаття. Було запляновано пройти багатотисячною процесією через усе місто до амфітеатру, де мала відбутися архиєрейська Літургія.
Єпископи Семедій та Головач старалися зірвати цю процесію, аргументуючи, що амфітеатр — не місце для Богослужінь, бо воно осквернене. В той же час при святкуванні 900-річчя міста Хуст 4.Х.1992 року, яке проводилось з ініціятиви прокомуністичної влади, єп. Головач разом з православними священиками провели Молебень на подіюмі, де ще кілька місяців тому стояв пам’ятник Леніну, а в 40-50 роки — Сталіну. Амфітеатр, де проводяться театральні вистави, свята народньої творчости — це осквернене місце, а місця, де стояв пам’ятник кровожерливим комуністичним вождям — для них не осквернені.
Поступок ординарія Семедія, який став останньою каплею нашого терпіння і . змусив звернутися до Святої Столиці,— це скрита від парохів та громадян собору св. Вознесіння реєстрація альтернативного церковного уряду зі своїх прибічників. Яке ж оточення і на кого опирається ординарій? На бувших комуністів, які займали відповідальні посади, на кримінальних злочинців і навіть на членів комісії по ліквідації греко-католицьких храмів (Ф. Теличко — судимий за крадіжку, П. Спітар — комуніст, директор заводу, який на політінформаціях засуджував робітників, що в ті часи відважувалися відвідувати церкву, А. Майр — комуніст, секретар парторганізації, член комісії по ліквідації греко-католицьких церков, особисто брав участь у ліквідації манастиря села Бороняво).
Такі помічники затверджуються у церковних урядах і роблять колотнечу, розбрат, подають ідеї про самостійність єпархії.
Але Боже Провидіння береже нас від лукавого і спрямовує до єдности.
За останні два роки громада собору св. Вознесіння неодноразово обговорювала питання юрисдикції нашої єпархії на церковних зборах. Рішення наше однозначне — хочемо з’єднатися з братами по вірі в Києво-Галицькому Патріярхаті. Впродовж століть мріяв наш народ про релігійну єдність з нашими братами в Україні, неодноразово робили спроби до об’єднання і наші ієрархи. Та політичні вітри дули несприятливо.
Настав вирішальний час в історії нашої Церкви і нашого народу. Ми маємо незалежну соборну державу — Україну і мусимо мати єдину сильну церковну структуру.
Позитивне вирішення Святою Столицею питання входження Мукачівської єпархії у Львівську Митрополію зміцнить Католицьку Церкву східнього обряду, яка є невід’ємною живою ланкою Єдиної Святої Католицької Апостольської Церкви, м. Хуст, 24 жовтня 1992 року
Голова парафіяльного уряду собору св. Вознесіння м. Хуст М. Штефуца, заступник парафіяльного уряду В. Панця. Члени парафіяльного уряду Г. Кохан, Ф. Буковецький, А. Ерфан
(Відпис з оригіналу заблідого до відбиток зробила
Л. Х. Щур, що ручиться за згідність з оригіналом).
