До питання корінних змін в церковно-літургічних богослуженнях Помісної Української католицької Церкви

В церковних громадах Помісної УКЦеркви корінні перетворення нашого святого церковного обряду набирають дедалі більшого поширення. До корінних обрядових перетворень належить зарахувати втілювання неукраїнської мови до наших святих церковних богослужень. В нас існує чи мало парафій, де богослуження в традиційних мовах (старослов’янській — українській) зістали витиснені з церкви, а на їх місце впроваджено богослуження в мові якою користуються в даній країні — мові автохтонів. Втілення в життя нашої Церкви такого курсу богослужебних нововведень переводиться не пляновано, а де-не-де і хаотично. До познак тих нововведень належить також зачислити брак відповідно приготованих служебників, неприготованість Божого Люду та відсутність координації і контролі самого процесу впроваджувань неукраїномовних богослужень.

Сучасний вид втілюваних богослужень в церковно-релігійне життя нашої Церкви є замітний ще і тим, що в минулому ці нововведення не представляли собою загрози для нашої Церкви або радше нас так переконували. І дійсно, початок цих нововведень мав скромний і не винний вигляд. Були голоси, недавно тому, що з огляду на мовні недоліки певна кількість мирян Помісної УКЦеркви має труднощі в розумінні св. Євангелії, проповідей і тим подібне в українській мові й тому є необхідним піти цим вірним на маленький уступок — внести до богослужень, які відправляються в старослов’янській — українській мові не значні додатки (не зміни!) в мові автохтонів. В наслідок таких калькуляцій до наших богослужень почали впроваджувати читання св. Євангелії, проповіді, Отче наш, тощо в мовах автохтонів. Дійсність, однак показалася більше притенсійною. Частинні нововведення до богослужень виявили неспроможність цілковито задовільнити «потреб» — вимоги всіх пропонентів «збагачення» св. українського церковного обряду шляхом мовних нововведень. І так з бігом короткого часу родиться, наростає і дозріває сучасна фаза «необхідности» ширших й глибших змін у богослуженнях — факт, що являє собою корінну зміну церковно-літургічних богослужень в нашій Церкві… Поруч богослужень в традиційних мовах, в наших церквах, появляються богослуження в мовах автохтонів. В таких умовах наступила фактично реалізація перебудови — зміни святого обряду в Помісній УКЦеркві у діяспорі.

Мова, в церковних богослуженнях являє собою не лише абстрактно технічний засіб у спілкуванні Божого Люду під час богослужень. В нашому обряді, особливо, мова являється прикрасою св. богослужень, їх носієм, їхньою нервовою системою. Цю місію, в нашій Церкві, сповняли на протязі тисячу років старослов’янська-українська мови. Таким чином, на протязі століть, поміж нашими святими богослуженнями і нашою мовою наступив органічний взаємозв’язок. Під сучасну пору можна вказати на досить чисельні випадки в нашій Помісній УКЦеркві, де богослуження в автохтонних мовах, які ще деякий час і співіснували у богослуженнях у мовах традиційних, витискають останніх тихцем поза мури церкви. Воно виглядає на парадокс, але це правда: Українська Інституція сприяє власній загибелі. У багатьох церковних осередках вже наступила тотальна елімінація української мови з церковно-літургічного лексикону Помісної УКЦеркви. Візьмім для прикладу такий живий випадок. В одній церковній громаді в США, де запроваджено богослуження в англійській мові практикується також оголошення у місцевій газеті про час відправ — богослужень такого змісту: Богослуження в Українській Католицькій Церкві відбуваються кожної неділі в годині 10.30 перед полуднем в англійській і слов’янській мовах. Уявім собі, що це за здобуток для Помісної УКЦеркви!

Богослуження в неукраїнських мовах, за останніх часів, прямують завоювати собі монопольне становище в деяких країнах Помісної УКЦеркви. В тих церковних громадах, де ще поруч себе співіснують двомовні види богослужень можна запримітити свого рода конкуренцію поміж богослуженнями в традиційних мовах з богослуженнями на мовах автохтонів. Серед таких умов Помісна УКЦерква перетворюється на пляцдарм в якому змагаються дві течії — напрямки. Напрямок традиційний — український, який змагається за статус кво — вдержатися живою частиною нашого релігійного і церковного життя, та напрямок неукраїнський, який втискається насильно в життя нашої Церкви. Перший напрямок має характер оборонний, а другий наступаючий. Тому з природи, другий напрямок завдає українській течії болючих і смертельних ударів. Немає сумніву, що агресивність процесу яким впроваджування неукраїнських богослужень у наших церковних осередках позначується ще і тим, що йому сприяють адміністративні зарядження, та ревність деяких кругів нашого духовенства. Так, наприклад, відправи неукраїнських обслужень призначається на пору дня яка вигідніша. Як і попередні — часткові нововведення, так і сучасні корінні мовні зміни наших богослужень узалежнюється, мотивується фактами що число вірних мирян Помісної УКЦеркви, які не розуміють богослужень у традиційних мовах постійно збільшується завдяки асиміляції, мішаних подруж і т.д. Наші церковні власті, мовляв, ідуть на зустріч цій частині вірних нашої Помісної УКЦеркви, бо в противному разі ряди її вірних ще більше проріднуть. Де-не-де можна стрінутися з такими голосами, які твердять, що впровадження богослужень в неукраїнській мові у нашій Церкві є явищем будуючим, що таким шляхом Помісна УКЦерква матиме нагоду стати дійсно католицькою Церквою. Дуже рідко однак під час таких мнимих аргументацій з’ясовується справу відсутности, пляновости, координацій і контролі процесу у впроваджувані неукраїно-мовних богослужень.

Рівнож не вивчається дійсних причин і наслідків, що їх такі нововведення нав’язують і накидають Помісній УКЦеркві. Небезпека позначається ще і тим, що ми не маємо осмисленої системи протизаходів у відношенні до неукраїномовних богослужень, яка відповідала б потребам Помісної УКЦеркви. Серед таких умов, що існують під сучасну пору у нашій Церкві не важко скласти собі образ про майбутнє, яке очікує нашу Церкву й українську спільноту в діяспорі. Тому, що впроваджування нововведень у нашій Церкві, вже не є явищем припадковим й ізольованим існує необхідна потреба цей грізний новотвір докорінно осмислити й інкорпорувати його в організаційні рамки інституції Помісної УКЦеркви. Необхідним є створити відповідні обставини й вимоги для існуючих і майбутніх нововведень. Метою таких оборонних заходів є в першій мірі зумовити пом’якшення акценту якими позначаються існуючі нововведення. їх постійно удосконалювати в напрямі подолання існуючих і потенціональних недомагань, недоліків і небезпек, що їх нововведення наносять Помісній УКЦеркві в їх сучасному виді.

Помісна УКЦерква є Божою інституцією — згромадженням українського Божого Люду, який у зовнішних виявах під час прилюдних богопочитань користується українським церковним св. обрядом. З цього виходить, що неузгляднення (елімінація) української — старослов’янської мови з тексту наших богослужень, в українській Церкві, є актом антиукраїнським. Рівночасно витискання традиційних мов з наших богослужень являється грубим порушенням краси і змісту св. нашого церковного обряду. Оскільки мова і спів в наших богослуженнях являються необхідними елементами остільки її витискання з богослужень позбавляють ті самі богослуження, якщо не цілковитої то напевно частинної ефективности під оглядом проповідування св. Євангелії та катихизації. Так, як наш св. церковний обряд являється в Помісній УКЦеркві єдиним засобом катехизації, так і старослов’янська — українська мови являються органічно складовими і незаступимими частинами нашого церковного обряду. Витискати мову з богослужень не нарушуючи святости цих самих церковних богослужень є абсолютним противоріччям. Потреба української мови є конечна і також тому, що матірна Помісна УКЦерква в Україні потребує і потребуватиме запліччя від своїх Дочерних Церков. Українській нації була передана Христова Церква не на то щоби ми її тут у діяспорі, в час самолюбства і вигоди живою до могили заганяли. Завдання нашого духовенства й мирян не сміє заключатися в тому, щоби цей Божий скарб, якого Христос передав нам 1000 років тому, ми викривлювали і підтинали йому коріння. Хто, де і коли дав нам на це право?

Проблема неукраїномовних богослужень Помісної УКЦеркви є небезпечним і загрозливим явищем також тому, що богослуження в автохтонних мовах можуть послужити, а де-не-де вже і служать, як засіб для дальшої асиміляції вірних мирян і цілого українського суспільства. Процес асиміляції загрожує існуванню Христової Церкви, яку нам передали наші прадіди для спасення душ наших і душ тих, що після нас прийдуть. Хто прийде по нас, коли ми обернемо Христовий храм в організацію поблажливої асиміляції. Цілком природньо, що процес асиміляції підточує не лише кількість, але і якість української спільноти в діяспорі і тим загрожує її існування. Перед нами незавидна перспектива! Тому з огляду на безпосередній і природний зв’язок, що існує поміж українським суспільством і його Церквою асиміляція чи її посестра впроваджування не-україномовних богослужень до наших Божих храмів є явищем проти якого повинні протидіяти всі українські інституції.

Так, як кожна родина, товариство, суспільство, так само і Церква повинна стояти на варті і берегти своїх членів — своє існування перед нападами з зовні і з середини: перед течіями і напрямками, які загрожують її існування. До таких загрозливих напрямків для нашої Церкви і суспільства спід зарахувати нинішній вид в автохтонних мовах. Тому в тих церковних осередках де такі богослуження вже стали доконаним фактом є конечним перевести в життя переорієнтацію акценту. Розв’язку такого завдання треба зачинати від усвідомлення, що впроваджування неукраїномовних богослужень є явищем якого не можна залишати стихії. Нинішний вид нововведень належиться замінити навіть якщо ця течія має інколи вигляд благородности і позначається скромною невинністю. Керму церковно-літургічних змін не повинно залишатися стихії. Звідси, очевидно, необхідність виготовлення програми — стратегії, яка повинна охоплювати всі аспекти процесу впроваджування богослужень автохтонних мовах. Щоби надати такій програмі динамічности і стимулюючої натури вона повинна бути пристосована і відстояти іспит часу в кожній країні поселення вірних Помісної УКЦеркви. Відновлення і впровадження українізуючого напрямку в богослуженнях в автохтонних мовах вимагає вирішення і розв’язання ряду проблем, та узглядненння передумов. 

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>