До питання Синодів УКЦеркви

У попередньому, січневому, числі нашого журнала був поданий загальний огляд про Надзвичайний папський синод, що закінчився у перших днях грудня 1985 p., який тривав два тижні. До речі, про Надзвичайний синод Римо-Католицької Церкви, що відбувся у 20-річчя з дня закінчення Вселенського Собору Ватиканського II, були обширні й докладні інформації не тільки у офіційній ватиканській пресі, але в загальному, у світовій пресі. Ці інформації виходили з залі нарад Надзвичайного синоду. В кінці був навіть опублікований 14-сторінковий документ — еляборат з синодальних нарад, чого дотепер ніколи не ставалось. Таким чином пересічний читач преси і члени католицької Церкви є дещо поінформовані про все, над чим радили на Надзвичайному папському Синоді Римо-Католицької Церкви.

Знаємо, що зацікавлення серед вірних католицької Церкви було велике, бо ще перед скликанням Надзвичайного синоду була мова про різні проблеми, включно про те, що, мовляв, на цьому синоді будуть зревідовані ухвали й постанови Вселенського Собору Ватиканського II з метою їх відкинення, а привернення централістичної системи. Отже, були два головні крила, консервативне і ліберальне, які змагались між собою. В підсумку сталось так, що не було тих, які програли, і тих, що виграли, але таки фактично виграла Церква, себто перемогла здорова думка.

Ми знаємо, що кілька тижнів перед відбуттям Надзвичайного папського Синоду відбувся у Римі Синод єпископів Української Католицької Церкви на чолі з Патріярхом Мирославом-Іваном, Кардиналом Любачівським, але про що радили наші владики, ми нічого не знали і не знаємо досьогодні. Ми тільки читали, що синод почнеться 22 вересня і закінчиться 5 жовтня 1985 р. По церквах отці парохи звертались, щоб молитись у наміренні за успіх нарад Синоду нашої Церкви. Ми не мали нагоди читати офіційних комунікатів чи звідомлень в цій справі.

Це вже не перший і не останній синод, що відбувся за благословенням папи, рішення яких залишились досьогодні засекреченими перед вірними й священиками нашої Церкви. Пригадуємо собі, що на Синоді нашої Церкви у 1980 році, що відбувся за благословенням Папи Івана-Павла II, було прийняте спільне рішення про «Торжественне засудження т.зв. львівського «собору з 1946 р.», яке було опубліковане в українській пресі. Це викликало сильне обурення московського патріярха Пімена. який в цій справі написав протест-лист до Папи Івана-Павла II.

В наслідок цього ухвала Синоду нашої Церкви про «Торжественне засудження т.зв. львівського «собору з 1946 р.» була відкликана і заборонена друкувати у будь-яких ватиканських офіціозах.

Після цього був написаний окремий лист з Апостольської Столиці, що всі ухвали наших синодів не можуть бути публіковані, аж поки їх не перегляне папа і не дасть свого одобрення. Отже, після цього, це стосується до рішень всіх наших синодів.

Але вже були повідомлення, що рішення Священого Синоду з 1983 року Папа Іван-Павло II затвердив, але досьогодні ми нічого про те не довідались. Вони і надалі залишились таємницею для вірних і священиків.

Невідомо, чому? Відповідальними за підготовку, себто його програму і звідомлення комунікати Священного Синоду в 1983 р. був Секретаріят Синоду — Владика Андрій Сапеляк як голова і о. д-р Ігор Мончак як діловий секретар. Тоді ми одержали хоч мінімум інформацій у формі трьох чи чотирьох офіційних комунікатів. За останній синод відповідальними за його технічну підготовку був Секретаріят Синоду, себто Владика Михайло Гринчишин — голова і діловий секретар о. К. Корчагін, ЧСВВ. Чи вони нічого в напрямі інформації не зробили, чи їм було заборонено? Треба припускати, що вони мали ті самі права, що їх попередники, але нам не довелося читати їхніх офіційних звідомлень.

Знаємо, що ще далеко до відбуття Синоду нашої Церкви були висунені різні думки, пропозиції і сугестії мирян і священиків, як також були такі надруковані в нашому журналі. На жаль, ми не знаємо, яка доля зустріла ці пропозиції і сугестії. Чи ці матеріяли брались до уваги, чи про них були поінформовані учасники синоду, чи просто були зігноровані. Очевидно, про це можна було повідомити вірних нашої Церкви. На жаль, цього не сталось.

Такий підхід і така розв’язка питань зовсім не є згідна з ухвалами і концепцією Церкви Вселенського Собору Ватиканського II, на якому було підтверджено, що на живу Церкву, як Божу і людську інституцію, складаються владики, священики й миряни і всі три чинники мають свої не тільки обов’язки, але й права. З жалем доводиться ствердити, що для наших владик під цим оглядом Вселенський Собор Ватиканський II не відбувся. Вони все ще намагаються жити часом передсоборовим, де роля мирян була обмежена до молитви, щедрих пожертв і беззастережного послуху без жодних прав. Треба підкреслити, що сьогодні вірні у латинській Церкві мають більші права, як миряни Помісної УКЦеркви. На жаль, ще не всі владики зуміли сприйняти, що сучасний мирянин нашої Церкви є інший від вчорашнього, який був спертий на поради духовних осіб. Варто це взяти до уваги.

Свіжий номер

5 (492) 2022 OBKLADYNKA_sajt