До питання відзначення 1000-річчя християнства Руси-України

На жаль, болюча смерть св.п. Патріярха Йосифа І горезвісний лист з 17 вересня 1984 р. Конгрегації для Східніх Церков перешкодили нашому плянові по відношенні до питання 1000-річчя християнства в Україні. Хоч як важливою, але можна з певністю сказати — найбільше важливою проблемою є достойне відзначення 1000-річчя християнства в Україні, але не можна було пройти мовчки поруч горезвісного листа Східньої Конгрегації. Бо, як виявилось, його метою було перекреслити 20-річну працю і змагання св.п. Патріярха Йосифа за історичні права і «справедливу справу» нашої Церкви. Богу дякувати, що завдяки американській і канадській пресі вдалося опам’ятати деяких наших ватиканських недругів про те, що не можна Помісної Української Католицької Церкви безперебійно трактувати по-мачушиному.

Можна тільки шкодувати, що в цьому відношенні наші владики не тільки що не протидіяли проти горезвісного листа, але настирливо намагались нас переконати, а також й американську й канадську пресу, що все це вигадки, і такого листа, мовляв, взагалі немає. На жаль, і наша зорганізована громада залишилась в цьому відношенні мовчазною, так якби це її зовсім не стосувалось. Звичайно, ця справа ще не закінчена, ще до неї повернемось, але не можемо в ніякому разі відсувати справу відзначення 1000-річчяна задній чи пізніший час, бо це є визначальною проблемою у нашому майбутньому.

Всього три повні роки ділить нас від дати, коли рівно сповниться 1000-річчя християнства Руси-України. Це справді доволі короткий час для солідної підготовки. Звичайно, залежить, що ми бажаємо зробити і якими формами це 1000-річчя відмітити. В цій ситуації слід мати на увазі, що краще пізно, як ніколи. Отже, треба діяти, але треба діяти рішучо й наполегливо, навіть хоч дещо спізнено. Ми не можемо забувати, що в цьому відношенні український нарід на рідних землях не матиме можливости належно, гідно й достойно відмітити ту історичну подію у житті українського народу. На це не дозволить червона Москва і шовіністичний російсько-православний Загорськ.

Ми повинні пригадати собі, що сорок років тому чорносотенський шовіністичний російсько-православний Загорськ на чолі з патріярхом Алєксеєм допомагали вождям Кремля розпинати нашу Помісну Українську Церкву, а сам патріярх Алєксей закликав, щоб наші владики, священики й вірні зірвали свої пов’язання з Апостольським Престолом. 40 років з їх рук наша Церква переживала агонію розп’яття, яка по сьогоднішній день не закінчилась. Але це не перешкоджає деяким ватиканським чинникам вести «медовий» діялог з ніби російсько-православною Церквою насправді з безбожними вождями Кремля. Ліквідацією нашої Української Церкви закривалось останнє віконце, яким український нарід мав можливість дивитись у широкий вільний світ, у світ Божої справедливости. Ні, вони — російські шовіністи, білі, чорні й червоні, зробили все, щоб український народне бачив правди, не бачив справжнього світла, але потонув повністю у тиранії московського царства. Такою і не іншою є наша дійсність. Ми не можемо її не бачити, ми не можемо її забувати. Властиво ця дійсність нас зобов’язує до більшої активности, до більше наполегливої праці.

Ми всі свідомі того, що наш північний сусід докладе усіх зусиль і подбає, щоб затерти всі сліди нашої християнської самобутньости і все, що належить нам, преспокійно привласнить собі. Це стається не тільки там, в Україні, де панують російські окупанти, але це відбувається й на наших очах — тут, у вільому світі, де Російська Православна Церква преспокійно всю християнську спадщину Київської Руси привласнює собі. Князь св. Володимир Великий і княгиня св. Ольга, це їхні святі. Вони, себто росіяни, дуже добре знають, що Москва і московське царство тисячу років тому, як такі, ще не існували, але це їм не перешкоджає відзначувати 1000-річчя російського християнства.

В такій ситуації ми не можемо і не сміємо мовчати і спокійно дивитись. Це вимагає з нашого боку рішучої й наполегливої дії. Треба дякувати Всевишньому Господеві, що просвітив нас, і українська громада з своїми ієрархами спромоглись створити один український громадський комітет, який спільними силами буде проводити працю для гідного відзначення цієї непроминальної й унікальної події і дати в історії українського народу.

Вже сама подія створення одного спільного комітету для всіх християн українців — православних, католиків та інших віровизнань є незаперечним досягненням. Це буде велично, гідно й достойно, що ми зустрінемо 1000-річчя українського християнства, як в той час, за нашого князя св. Володимира Великого, в 988 році. Тут належить подяка нашим ієрархам — Митрополитові Української Православ­ної Церкви, Блаженнішому Владиці Мстиславові, і Митрополитові Української Католицької Церкви, Владиці Степанові, як також нашим громадсько-політичним організаціям та установам, що поставили загально український інтерес понад свої групові зацікавлення, це говорить багато. Це справді унікальна подія у нашому житті поза межами України. В цьому комітеті є місце для всіх, і якщо когось через неувагу переочено чи поминено, то обов’язково треба попросити, щоб ми могли взятись до праці спільними силами.

Обраний комітет повинен тепер застановитись над пляном праці, щоб його заповнити глибоким змістом, щоб відзначення 1000-річчя християнства справді визначувало наше майбутнє — друге тисячоріччя. Праця комітету не може обмежуватись тільки підготовкою улаштування парад, які, звичайно, є потрібні, але їх значення й ефект буде дуже короткий. Йдеться про певні здобутки, які залишаться надовго, які будуть промовляти не тільки у наш час, але для наших майбутніх поколінь.

Тільки самими парадами, концертами, академіями ми не будемо спроможні перекреслити чи змінити того всього, що є не вірно надруковане російською православною Церквою тут, у діяспорі, як також у більшовицькій дійсності. Якщо хтось слідкує за стосовною літературою, яку видають тут російські православні кола, то знає, як багато вони вже видали літератури на цю тему в англійській мові і дальше продовжують видавати. Що ж тоді говорити про червону Москву, яка для цієї цілі має необмежені можливості. Цих фактів ми не можемо собі легковажити. Це надзвичайно дуже серйозне питання. Треба подумати, що ми можемо в цій площині зробити. Без найменшого сумніву, можемо багато зробити. Але для цього ми повинні мати всі належне зрозуміння.

Такі нагоди і такі святкування, як 1000-річчя християнства в Україні, є неповторними і бувають один раз на тисячу років. Отже, ідеться, щоб нашу тисячорічну спадщину ніхто собі не привласнив, а в першу чергу наш північний сусід. Що ж для цього можна зробити? Не знаю, чи новостворений комітет вже прийняв якісь пляни в цій площині. Мабуть, ще не мав часу. Коли він буде застановлятись над цим питанням, він обов’язково повинен взяти до уваги Український Гарвардський Проект.

Я свідомий того, що серед деяких осіб існує застереження до Українського Гарварду в загальному і тим самим до Українського Гарвардського Проекту у справі 1000-річчя християнства в Україні.

Ми можемо більше чи менше любити, чи не любити Український Гарвард, але ми повинні зважити, що висунений ним проект по відношенні відзначення 1000-річчя християнства в Україні є одинокий, що може перекреслити спроби червоної, білої і чорної Москви і зокрема Заґорська, які намагаються повністю і остаточно привласнити собі тисячорічну спадщину християнства Київської Руси-України.

Висунений плян Українського Гарварду є глибоко продуманий, реальний до здійснення і який матиме визначальний вплив на чергове, друге тисячоріччя. Нам можуть не подобатись такі чи інші люди у пляні Українського Гарвардського Проекту, але це нам не може перешкодити бачити справжнього серйозного пляну, який вимагає від нас нашого активного включення у його здійснення. Слід при цьому не забувати таку дрібничку, що книжки, видані під фірмою Гарварду, мають також важливе значення.

У здійсненні великої праці у тисячоріччя християнства в Україні нам не сміють заслоняли перспективу і перешкоджати у її здійсненні дрібні, малі й другорядні питання. Біля Українського Гарвардського проекту бачимо високо кваліфікованих осіб, як світової слави візантолога проф. Ігоря Шевченка, знавця церковних питань проф. Б. Боцюркова, проф. Омеляна Пріцака й низку інших. Звичайно, Гарвардський Проект можна доповняти, віднімати, зводити до зовсім реальних можливих рамок, але його не можна поминути, його не можна відкинути, бо він дає повну запоруку, що покоління, які прийдуть після нас, скажуть, що ми покинули рідні землі не тільки щоб свобідно й добре жити, але працювали для добра своєї батьківщини, залишивши про неї джерельні праці, з яких будуть користати українські й чужинецькі дослідники й науковці. Нарешті чужинецькі дослідники будуть мати нагоду користуватись не тільки фальшивими російськими джерелами. Скажім собі, що не багато є наших книжок на полицях світових бібліотек. Тому й не дивно, що нашу історію так часто подають у викривленому світлі.

Треба сподіватись, що новостворений комітет у якійсь формі й мірі інкорпорує до своєї діяльности Український Гарвардський Проект і допоможе його здійснювати. Це справді буде без перебільшення велике досягнення. А всі ми повинні підтримати пляни і працю Крайового Комітету в США для відзначення 1000-річчя Володимирового християнства в Україні.

Микола Галів

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>