До Священного Синоду Помісної Української Католицької Церкви

Рим, 15 лютого 1985 р.

Преосвященні Владики!

Звертаюся до Вас з проханням, щоб Ви розглянули на найближчому Синоді справу про найкращу та найкориснішу назву нашого обряду, що всіх об’єднувала б чи могла б об’єднати всіх, хто належить до цього обряду, щоб всі виступали в наукових працях і у щоденному житті як одна цілість під одною назвою.

Назви різних обрядів походять звичайно від якихось релігійно-культурних центрів, де обряд зродився, або принесений звідкісь, вкорінився і власним шляхом далі розвинувся. Так було з олександрійським обрядом, так з антіохійським, так з візантійським. Якщо трапляються національні назви, то тільки тоді, коли даний обряд був обмежений до одного тільки народу і на додаток цей нарід в часі розвитку не мав свого специфічного культурно-національного та релігійного центру.

Таку національну назву має вірменський обряд, який об’єднував і об’єднує тільки самих вірменів, без постійного на довший час історично-культурно-релігійного центру. Таку назву має коптійський обряд, як відгалуження олександрійського, обмежений до коптів, без якогось власного релігійно-національного центру. Це саме відноситься до відгалуження візантійського обряду, що його називають румунським обрядом. Він був і є обмежений до самих румунів, які через століття були розбиті, без одного національного та релігійного центру.

Коли мова про нас і наш обряд, то ми мали від самого початку прийняття християнства власний культурно-релігійний і обрядовий центр. Тим центром був Київ. Так, у Візантії, у цьому культурно-релігійному центрі, з бігом часу витворився обряд, котрий у науковому світі й у практичному вжитку носить назву візантійського обряду, так і у нашому центрі, у Києві, витворилося з бігом часу відгалуження візантійського обряду, що у науковому світі та в практичному ужитку ми повинні назвати візантійсько-київським обрядом, бо ми взяли його з Візантії, а дальше розвинули у Києві й у єпархіях, що належали до київської митрополії. Ця назва і під історичним, і під практичним оглядом найбільше відповідна, бо ясно вказує на два осередки розвитку нашого обряду, на Візантію і безпосередньо їй підлеглі єпархії та на Київ і від Києва залежні чи з Києвом обрядово зв’язані єпархії. Тобто на київську митрополію і на обрядово залежне від Києва Закарпаття. Цю назву можна найкраще і найлегше у науковому світі удокументувати, а в практичнім уживанні пояснити, бо вона історично найбільше докладна.

Наш обряд спершу не мав ніякої назви. Згодом для відрізнення його від латинського, розпочато називати грецьким, і під тим іменем він виступав у документах в ХІV-ХVІІ століттях, а від ХVІІІ століття до Першої світової війни називано його греко-католицьким, або греко-православним. Ці дві назви впроваджено за Марії Тереси для тих, що опинилися чи були у ХVІІІ столітті й опісля до Першої світової війни під Австрією. У Римі натомість від часів Берестейської унії до Першої світової війни уживано звичайно назви «руський» обряд (рітус рутенус) для тих, що прийняли Берестейську і Ужгородську унії. Для всіх інших, що були обрядово зв’язані з Візантією, уживано звичайно назви грецького обряду.

Між Першою і Другою світовими війнами у Римі впроваджено для всіх, що були зв’язані обрядово з Візантією, одну спільну назву «візантійського» обряду з додатком часто назви обрядового розгалуження. Ми творили одне розгалуження, одну спільну групу «руського» обряду (рітус рутенус). Синоди були спільні для всіх єпископів руського обряду. На таких синодах були присутні й брали участь не тільки галицькі єпископи і з галицької діяспори, але також закарпатські, юґослов’янський і з закарпатської діяспори. Тими синодами проводив Верховний Львівський архиєпископ, спадкоємець Київських верховних архиєпископів-митрополитів, митрополит Галицький Андрей Шептицький. Чи не можна б знову цього роду спільні синоди зорганізувати? Безперечно, труднощі будуть з різних сторін, бо нині ця група без потреби розбита. Хто на цім користає? Майже очевидно Москва, Московська Автокефальна Церква і москалі. Вони, приміром, організують одностайно спільним фронтом, і у СССР, і у вільному світі, святкування тисячоліття християнства, а ми поділені і, де тільки можна, ділимося й ділимося, може деколи не без впливу московських явних чи таємних агентів, щоб нас ослабити і якнайбільше поділити та розбити, хоч всі ми, тобто галичани, закарпатці, крижівчани та галицька і закарпатська діяспора, були зв’язані з Києвом і з Київським верховним архиєпископством та митрополією як обрядовим центром, а тим самим з початком як не свого християнства, то свого обряду, тобто з 988 роком.

Коли мова йде про самі початки київського християнства, то не тільки о. д-р І. Нагаєвський, але й деякі москалі доходять до висновку, що конкретні початки київського християнства сягають до 861 року та що посольство й місія святих Кирила і Методія були не у сторону Волги і до хозар, а у сторону Дніпра і до наших предків, у якійсь мірі залежних тоді від хозар, та що письмо, знайдене св. Кирилом у Криму, було «руським» письмом (див. А. В. Карташев, «Очерки по истории Русской Церкви», Париж, 1959, ст. 74-92).

Щодо Закарпаття, то о. С. Пап доводить, що святі Кирило й Методій ішли на Моравію через Закарпаття і тому правдоподібно провадили свою місійну працю спершу на Закарпатті, а щойно потім на Моравії. З того виходить, що нас всіх в’яжуть не тільки обряд, але також спільні початки християнства від святих Кирила і Методія. Галичани й закарпатці виступають назовні сьогодні поділені, частинно через різні назви цього самого обряду. Ці назви в основі не є обрядового, а політичного характеру, бо ми не усталили у себе обрядової, історично обрядової, назви нашого обряду.

Назви нашого обряду «грецький», а потім «греко-католицький», чи «греко-православний», чи саме «візантійський» — занадто загальні і не вказують на розгалуження обряду. Щодо назви «руський» обряд, то саме слово «руський» у другій половині минулого століття царська Москва, а по Першій світовій війні царська політична еміграція почали використовувати для своїх політичних і релігійних цілей та створювати москвофільські групи і перетягати наших людей до «руської» (московської) Церкви. Через це у нас в більшості залишено назву обряду «руський», а почато по Другій світовій війні впроваджувати назву «український».

Назви «руський» і «український» стали назвами політичними, а у висліді ми маємо не тільки у статистиці Східньої Конгрегації, але й у практиці додаткові, нещодавно створені, назви і групи, хоч малі, але вони є і то також політичні, а ними є «словацький», «мадярський» і «югославський».

Покійний Блаженніший Патріярх Йосиф уживав обох назв, тобто «український» і «руський». Дозволю собі, однак, подати Священному Синодові під застанову, що обидві ці назви нашого обряду і з історичних, і з практичних причин не є доцільні чи на дальшу мету оправдані. Перш за все вони внесли і вносять нам розбиття, а в науковому світі ні першу, ні другу групу не можна обгрунтувати. Крім цього, до назви «руський» ми не можемо вернутися з тих самих причин, з яких залишено назву «руський». Справді у нас під цю пору, здається, нема політичного москвофільства, але воно може відродитися, тим більше, що у нас, у декого, мимо нищення нашої Церкви, існує певного роду обрядове москвофільство. У нас, а особливо серед деяких з молодшої генерації, є нахил дивитися на Москву, на московський обряд і московську релігійну культуру як на вершок «восточности» і нахил до наслідування москалів і то аж до негації власної ідентичности, а з тим і відрубности від московського обряду та московської релігійної культури. Вони не знають або не хочуть знати про різних сємашків, попелів, костельників та що більшість сьогоднішньої Московської Церкви в Америці — це бувші члени нашої Церкви, які з якоїсь, цієї чи іншої, причини залишили нашу Церкву й перейшли до московської та стали московськими уніятами. Особливо допомогло тут москалям, від сємашківців почавши, те, що майже всі вони не мали або затратили свою релігійну, культурну та обрядову ідентичність і у висліді потонули у московському морі. Назва нашого обряду і наукове обгрунтування цього ж обряду допомогли б для кращого вироблення нашої обрядової відрубности від московського чи візантійсько-московського обряду, а з цим нашої Церкви від московської.

Коли йдеться про назву обряду «український», то це назва не обрядова, а політична, і вона тягне за собою інші політичні назви, як руський (рутенський). словацький, югославський (а з часом може й хорватський) та мадярський (і, може, для наших у Румунії — румунський), а хто знає, чи, беручи політичний принцип, не постане з часом якась інша політична чи територіяльна назва, як «американський». Назва «український» натрапляє також на історичні труднощі, бо до 1458 року до київської митрополії правно належали не тільки українці, але також білоруси та москалі, а потім по 1458 році до 1839 року крім українців (русинів) належали також білоруси, отже, беручи політичний чи національний принцип, цей обряд треба б звати до 1458 року українсько-білорусько-московським, а по 1458 році українсько-білоруським і щойно по 1839 році українським з тим, що є поважний сумнів, чи закарпатці це приймуть і чи хорватська частина у Крижівцях це колинебудь прийняла б і чи обрядове розбиття та поділ, які у нас наступили, змаліли б.

Щодо назви нашого обряду «київський», то ця назва не справляє історичних труднощів, бо москалі не можуть заперечити, що вони до Київської митрополії належали, отже, від 988 року до 1458 вони належали до київського обряду. Білоруси належали ще довше, бо від 988 до 1839 року. Москалі, створивши власну митрополію, а потім московський Патріярхат, розвинули у себе нове розгалуження візантійського обряду, створили чи розвинули московський або московсько-візантійський обряд, а білоруси по 1839 році під натиском Москви і всяких москвофілів стали московськими уніятами, залишили київський обряд і прийняли та впровадили у себе обряд московський.

Щодо українців, то до 1686 року усі зберігали один київський обряд, без огляду, чи належали до Константинополя чи до Риму, тобто без огляду, чи вони були константинопільськими уніятами чи римськими. У 1686 році українці, константинопільські уніяти, залишили канонічну залежність чи злуку (унію) з Константинополем і перейшли на злуку (унію) з Москвою і, ставши московськими уніятами, частинно під натиском Москви, а частинно з власної волі поволі поступово прийняли цілковито московський обряд. Решта, що дісталися опісля під Москву, були змушені залишити і унію з Римом, і київський обряд та прийняти все московське. Київський обряд залишився тільки там, де не засягла Москва і її військо та поліція, тобто в Галичині, на Закарпатті і в Югославії та у діяспорі.

Галицькі єпархії і Луцьк разом з київською митрополією у 1686 році константинопільський патріярх відпродав був Москві, але вони незадовго покинули унію з Москвою і перейшли на унію з Римом: Перемишль у 1692 році, Львів у 1700 році, а Луцьк у 1702 році. По переході на Захід, на унію з Римом, київські літургічні книги і київський обряд залишилися, бо ні Замойський синод, ні Львівський цих літургічних книг ні обряду не змінили, а тільки деякі рубрики і тому цей київський обряд залишився в Галичині, а також і на Закарпатті, що брало літургічні книги не з Москви, а з Києва та з київської, а потім галицької митрополій. В останньому виданні літургічних книг у Римі в часі Другої світової війни всі введення, незгідні з духом обряду, усунено, отже, ми маємо в основі тепер київські літургічні книги, а не московські, а також не московський, а київський обряд, тобто той, що витворився у Києві й на терені київської митрополії та на зв’язаному обрядово з Києвом Закарпаттю.

Щодо Закарпаття, то воно через цілі століття творило тільки одну єпархію — Мукачів. У минулому столітті й у цьому Мукачівську єпархію поділено, і сьогодні з одної ми маємо чотири: Мукачів, Пряшів, Гайдудорог і Апостольську адміністратуру Міскольц. Тому що вони постали з Мукачева, то у них літургічні книги є київського походження, а не московського, і також обряд не московський, а київський.

Відносно Крижевців, то вірні цієї єпархії у значній більшості походять з Галичини і Закарпаття, отже, належали і належать до київської обрядової групи, бо обряду вони не змінили. Це саме стосується до галицької і закарпатської діяспори, які були і є київського обряду, а не московського чи якогось іншого. Переклади книг на інші мови не творять іншого обряду, і хоч сьогодні у деяких наших церквах уживають в Америці і Канаді англійської мови у Богослуженнях та проповідях, то це не означає, що наступила зміна обряду на «американський», бо все лишається в основі незмінене.

Тому, що обрядове розбиття не є в нічиїм інтересі, крім хіба Москви, а назва обряду «київський» чи «візантійсько-київський» не є національна ні політична, то є можливість, що ця назва може прийнятися поступово в усіх п’ятьох групах, на які поділився чи поділено один і той самий обряд, що його корені сягають до Київського обрядового центру. Впровадження назви «київський», особливо тепер, коли приготовляємося до святкування тисячоліття нашого християнства, причинилось би, без сумніву, для кращого зв’язку з нашим минулим і з нашим хрещенням у Києві 988 року та вказувало б для усіх історичну тяглість нашого християнства і тяглість безперервну нашого обряду від св. Володимира по сьогоднішній день.

Обряд не є мумія. Христос не установив якогось одного обряду, як не дав якомусь народові чи якомусь центрові якесь виключне право на творення або розвиток якогось обряду. Візантія (Константинопіль) і безпосередньо від Константинополя залежні єпархії та манастирі творили до X століття візантійський обряд такий, який уважали добрим для них у їхньому часі. Опісля з різних причин, а особливо через упадок Константинополя, наступили розгалуження візантійського обряду і додаткові назви різних центрів чи національностей. Сьогодні для греків у Італії вживають назву їхнього обряду — «візантійсько-грецький». Ці назви в деяких розгалуженнях не є дефінітивно усталені в науковому світі, ні у практичному вжитку. Між тими, що їх назва ще не усталена, належить також наш обряд.

Тому, що зближається святкування тисячоліття, і тому, що цей наш обряд розвинувся у Києві та київській митрополії, а також тому, що дотеперішні назви ні історично, ні з кількох причин практично не підходять і, крім цього, щоб вказати ясно зв’язок та тяглість нашого обряду від 988 року до сьогодні, тому я вношу до Священного Синоду пропозицію взяти під увагу справу назви нашого обряду і приняти та установити чи допустити назву «київський» чи «візантійсько-київський» обряд і цю назву впровадити чи впроваджувати в уживання. Рівночасно, однак, ставлю пропозицію, щоб усі інші назви залишити в спокої. Вони самі з бігом часу перестануть бути актуальними, бо вони не мають історичного обрядового фундаменту і тільки ділять нас на політичні групи.

При обговорюванні про впровадження, а далі про уживання назви обряду «київський» чи «візантійсько-київський» може виринути у декого питання екуменічного характеру, як поставляться до цієї назви наші автокефальні брати. Тому,що вони мають інші літургічні книги, інші літургічні тексти, інші літургічні рубрики і цілий ряд інших додаткових святих, то це, майже без сумніву, інший обряд, ніж той, що його зберегла Галичина і Закарпаття та що сьогодні зберігає в загальному галицька і закарпатська діяспора, яка також не змінила обряду і тримає далі принесений з рідних земель наш давній київський обряд.

Мимовільно виринає питання, як назвати обряд наших автокефальних братів? Чи є він український? Чи є він київський? Тому що його уживає Українська Автокефальна Церква, то він повинен би називатися українським, а у висліді ми б мали два українські обряди, що уживали б тої самої назви «український», і дві Церкви з різними обрядами під одною назвою «українська», Українську Католицьку і Українську Автокефальну. Українська Католицька Церква вже цю назву уживає, а Українська Автокефальна Церква може кожної хвилі її впровадити на означення свого обряду, і ніхто їй цього не може і не є в стані заборонити. У висліді, тому, що обидві Церкви є українські, то ми скоріше чи пізніше будемо мати два обряди з назвою «український». Як ми, українці, будемо виглядати в науковому світі,— відповідь досить ясна.

Коли йде мова про назву «київський», то наші автокефальні брати можуть цю назву для себе впровадити, але тут Галичина і Закарпаття та діяспора можуть без труднощів доказати безпереривну тяглість літургічних книг і літургічних рубрик домогилянських і передмогилянських часів, а відносно святих, що це від ХІV століття майже самі москалі, а тих декілька наших, що їх канонізувала Москва, то канонізувала їх головно за заслуги для Москви, як, наприклад, митрополита Петра, галичанина, що перший замешкав у Москві й зробив її митрополичим осідком, або чернігівця, митрополита Олексія, що допоміг зробити Москву політичним центром.

Наші автокефальні брати не є в стані назвати свій обряд київським, бо їх літургічні книги, тексти та рубрики є перекладами на українську мову, в більшости не з давніх могилянських чи передмогилянських часів, але з московських недавніх часів. їх обряд різний, бо це обряд, що витворився чи розвинувся у Москві та московських єпархіях. Є це обряд радше московський чи візантійсько-московський, ніж київський чи візантійсько-київський.

Тут треба відмітити, що Галичина і Закарпаття та їхня діяспора мають безперервну київську тяглість єпископських свячень від часів св. Володимира, а константинопільську безперервну тяглість без московського посередництва від митрополита Рагози, що його святив константинопільський патріярх Єремія у 1589 році. Київський московсько-уніятський синод у 1685 році і Львівський московсько-уніятський синоду 1946 році спрямували нашу московсько-уніятську ієрархію до Москви по свячення, а тим самим тяглість безпосередньо київську і константинопільську перервав.

В надії, що Священний Синод візьме під нараду мою пропозицію нашому обрядові дати назву «київський» чи «візантійсько-київський» о стаю

відданий у Христі

о. д-р Дмитро Блажейовський

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>