Ситуація вітки нашої УКЦеркви на терені Великої Брітанії є такою, що її не можна не бачити і замовчувати. Це велика рана на тілі всієї Української Католицької Церкви, до якої треба підходити серйозно і шукати доріг, що ними можна її загоїти. В іншому місці надрукована стаття В. Гоцького, в якій подані дані про нашу Церкву у Великій Брітанії. В статті представлені моменти ситуації на терені Англії, стверджується незаперечні факти, але в ній не вказано суґестій чи думок, як цю ситуацію закінчити. Дати розв’язку цієї ситуації не легко, але стоїть відкритим питання, чи думається про те?
Якщо судити по тому, що останньо у пресі не пишеться про «скандали» у Великій Брітанії, то є все в порядку, все наладналось, але, на жаль, дійсність є іншою. Вона все ще болюча, і про неї не можна мовчати. Треба говорити до людей доброї волі, бо само від себе нічого не направиться. В деяких випадках добрим лікарем є час, в даному випадку цього не можна сказати. Треба робити підсумки та висновки з пройденого. Чи зроблені якісь конкретні заходи в цьому напрямі?
На жаль, не можна на це позитивно відповісти, але все тут, то там є якісь безпотрібні, загострюючі спалахи. Ось хоч би згадати випадок у Люрді, де під час величавого посвячення місцевої церкви коадьютор Мирослав Любачівський відмовив патріярхальному священикові з Англії стати до спільного співслужіння торжественної Служби Божої. Такі потягнення не тільки не притуплюють, але й загострюють ситуацію. Звичайно, це не є виявом доброї волі.
Якщо слідкувати за подіями, які мали місце на терені Великої Брітанії, то не можна назвати випадків, що говорили б про вияв доброї волі. Обидві сторони конфлікту були впевнені в своїй «непереможній» силі. Здається, ось впевненість своєї правости й сили з надією, що третій чинник вирішить справу в користь нашу, а не навпаки, не виправдалась. Патріярхальна сторона мала і має за собою безпорівняльно подавляючу (80 до 90 відсотків) кількість вірних, але не мала і за час конфлікту не спромоглась дати такого числа священиків, щоб обслужити потреби своїх вірних. Крім цього вони були позбавлені церков, які залишились у посіданні противної сторони. Прийшлось починати і діяти, майже голіруч, що не було і дотепер не є легко.
Друга сторона, тобто єп. Августин Горняк, мала і, здається, дальше має за собою Римську Курію, яка йому щиро дає моральну й матеріяльну допомогу, це сильне запліччя. Крім цього його підтримали морально і матеріяльно більшість наших владик, декілька священиків, одна парафія поза Англією, включно з «Провидінням» у Філядельфії (див. «Церковні вісті», Лондон, за квітень 1977 p., стор. 13). До цього треба додати, що у посіданні єп. Горняка залишилось все церковне майно разом з церквами. Отже тут вже ішло по інерції, тільки бракувало і бракує мирян. Останні його покинули і не вважають за свого владику. Такий стан вже триває майже сім років. Покищо сподівання, що третій, сторонній чинник вирішить непомильність за нами, чи навпаки, спокійно, безтурботно не сказав того, чого від нього сподівались. Може ще колись скаже, але коли і хто на цьому скористає? Варто б це взяти до уваги. В нашому журналі неоднократно на це зверталось увагу.
Треба підкреслити, що одна й друга сторони на протязі семи років старались доказати свою непомильність, свою легальність і законність, яку підтверджувалось драстичними, непродуманими випадками, які не злагіднювали, але, навпаки, більше загострювали цілу ситуацію. Коли тільки приглянемось до причини, яка створила цей «затяжний» і «непроходимий» конфлікт, то прямо стає смішно. Одне слово «патріярх» чи «Патріярхат» стало причиною цього «великого і затяжного бою», створило цю бурю, в наслідок чого УКЦерква у Великій Брітанії поділилась на дві, прямо ворогуючі сторони. Полагодженню цього конфлікту не видно кінця.
Коли взяти до уваги, що це діється на церковному полі й навколо цієї справи замішані духовні особи з єпископом включно, то порожньо звучать слова Господньої молитви «Отче наш»: «…і прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим…», чи слова про «любов ближнього» і «всепрощення». Подумаймо над тим, скільки ми ці слова справді застосовуємо в нашому щоденному житті? Ці слова не відносяться тільки до єпископа і священиків, але до всіх — по одній і другій стороні барикади.
Підсумки сімох років «війни» повинні нас переконати, що продовження такого стану нас нікуди не доведе. Ось мій знайомий, безстороння і доброзичлива людина, який тількищо повернувся з Лондону. Він мені розповів, що був у неділю в українській катедрі в Лондоні на Службі Божій, на якій спочатку було восьмеро людей, а пізніше прийшло більше, і було всіх разом 28 осіб. Це картина, яка говорить сама за себе. Сотні вірних, які живуть у Лондоні, залишаються поза духовною опікою, бо вони єп. А. Горняка не вважають за свого владику. Така картина є майже у всіх скупченнях українців, що живуть у Великій Брітанії.
Якщо взяти до уваги, як подає В. Ґоцький, що біля 22 тисячі українців-католиків, які не визнають єп. А. Горняка, мають тільки двох священиків, то можемо собі уявити, як справді виглядає духовна опіка. Запитаймо, а що станеться з українською шкільною молоддю? Хто їх навчатиме катехизму і чи взагалі вони одержують науку релігії? Хто за це несе відповідальність? Ми часто чуємо слова, що духовні особи дуже турбуються за молодь, за її релігійне виховання, за покликання до духовного стану! Запитаймо, хто турбується за молодь і її релігійне виховання у Великій Брітанії? В цій важливій справі повинні були вже давно сказати слово всі наші владики. На жаль, ми досьогодні такого слова, навіть пів слова не чули.
Це гарно, що частина наших владик, з професійного боку, морально і матеріяльно піддержали єп. А. Горняка, але вже був час, щоб ці владики також сказали єп. Горнякові, що він не повинен довше продовжувати такої «війни», бо вона заперечує й підважує Христові основи Церкви. Також гарно, що наші владики в США після двох років догледіли, що на громадському полі є анархія та роздор і звернулись із закликом до єдности, але дивно, що вони посьогодні не зайняли становища і не сказали свойому співбратові по сані, що хто не любить ближнього, він не любить Христа, щоб він привів вітку нашої Церкви у Великій Брітанії до єдности і миру. Це дуже дошкульне і болюче питання, яке вимагає невідкличної розв’язки.
Цікаво, де ті добрі душпастирі, що готові ради Христа Бога життя віддати, але не спроможні на малесеньку жертву — відмовитись від своїх перебільшених амбіцій і гордощів. Варто мати на увазі, що не самі слова, але добрі діла і любов є тим, в чому топиться і розтоплюється ворожість, ненависть і злоба. Замість дотеперішньої семилітньої практики варто було б спробувати виявити добру волю та християнську любов, але це напевно не зашкодить ні одній, ні другій стороні.
У цій т.зв. «війні» обидві сторони повинні виявити більше справді християнського підходу, а це напевно принесе добрі наслідки.
Микола Галів
