До тебе йде, народе мій!

(До 75-річчя отця Йосипа Штилихи)

Тринадцятеро дітей було в їхній родині. Йосип – перший, найстарший. Батько був гарним майстром. Як муляр ходив по селах, коли запрошували хати будувати. А Йосип, як підріс, був перший батьків помічник. Це згодилося йому, коли побралися з молодою своєю дружиною. Можна сказати – сам вибудував дім.

Був здібний. Отець Іоанн, який у народній школі села Верхнє Солотвино викладав Закон Божий, порадив батькам віддати свого первістка до Ужгородської гімназії. Що й сталося.

Вікопомні потому дні були — розпалася Чехословаччина й постала Карпатська Україна зі столицею в Хусті. Не терпілося Йосипові поспішити їй на поміч. Та раптом, у одну мить, можна сказати, усе зламалося. Над Карпатами нависла чорна ніч — край окупували угорці. Гімназію, щоправда, не закрили, і Йосип навчання продовжив.

Восени тридцять дев’ятого, як відомо, коли по верхівках гір проліг кордон, почався масовий вихід молоді в Радянський Союз. І сам мало не подався туди. Тим більше, що друг у нього був такий — у гімназії з ним за одною партою, зі Ставного родом, Микола Беца на ймення. Той просто марив Росією, мовляв, ми і там учитимемося, пересуваючи на повному державному утриманні. Отаке було уявлення тоді. Добралися до перевалу, прилаштувалися на ніч у старій лісорубській колибі, щоб на світанку піднятися і — через гори. Та не судилося. Знає тепер отець Йосип, абсолютно переконаний у тому, що було то Боже Провидіння… Повернувшись, пішов у Катедральний собор, що в Ужгороді. Упав навколішки, промовляючи: «Ісусе! Я віддам Тобі усе, що маю, моє тіло і мою душу».

Рішуче сам собі сказав: «Що б далі не сталося, які б страшні перешкоди не трапилися на життєвому шляху — ні до чого іншого не буду прагнути, тільки стати отцем, учителем вірників, яких доручить мені Бог».

Після гімназії студіював в Ужгородській духовній семінарії, де його наставниками були єпископ Теодор Ромжа, о. Олександр Хіра, о. Віктор Хома, вікарій Миколай Мураній.

…Тяжко було на серці й на душі та вірив, знав — Господь не облишить його, бо ж чи раз уже переконався, пересвідчився у тому, що Боже Провидіння з ним. Тоді, наприклад, як до Верхнього Солотвина понаїхали комісари, набираючи «добровольців» до совєтського війська. Крізь вікно побачив як гурт рушив у напрямку до Середнього — під охороною, щоб ніхто, не дай Бог, не кинувся навтіки.

А мати тим часом зі сподіванням: «А може, нас і облишать, і ти, Йосипе, зостанешся?! Чи ж Бог заступиться за нас?».

Тільки не так сталося, як гадалося. Прийшли й за Йосипом — брати у «добровольці». Двоє — один комісар, а інший єфрейтор — уже розбирався у військових званнях. Наказали збиратися. Злякався було. Та страх відступив і він покірно рушив за комісаром, знаючи, що владі противитися не можна. На пагорбі комісар зупинився, наказавши єфрейторові: «Здай його в команду в Середньому, і тоді…». Начебто ще щось сказав комісар, а Йосип того не почув, бо раптом ударив пізній осінній грім. Й уже не за комісаром — за втомленим єфрейтором, що часто почав зупинятися, тяжко віддихаючись. Тепер уже не за себе молився Йосип — за невідомого йому солдата, благаючи Бога, аби зберіг йому життя, аби повернися хлопець до своєї домівки, звідки забрано його на війну, до рідної своєї неньки. Аж поки не опинилися на шляху. Ліворуч — Середнє, праворуч — Ужгород, до якого за дві години пішки можна дістатися. Допитливо, очікувально дивився на солдата, а той несподівано: «Ходи тепер, бо нащо тобі на війну, коли в тебе інша доля! Тільки ще раз попроси Бога за мене — як уже просив — чи ж я не бачив того, не зрозумів?»

Зостався на місці Йосип — у мовчанні, нічого не кажучи, відчуваючи лише, як увесь обливається рясним потом. А єфрейтор — униз по шляху, ні разу не озирнувшись. Виходить, був Божий посланець-рятівник, щоб не згинув Йосип у вогняному кривавому смерчі!

А той липневий день, через тиждень після Петрівки (майже п’ятдесят літ від тоді минуло) — чи ж коли-небудь забудеться? Вирішили з Марією побратися й готувалися до вінчання в Катедральному соборі. Подія радісна була для обох, хоч Йосипові і тривожно було на душі — насувалися великі біди, гоніння нових властей. І коли отець Олександр Хіра спитав, чи витримають оту біду, що може їх спіткати, Йосип, а за ним і Марія відповіли рішуче, впевнено: «Аж до останнього дня!». І ніхто з присутніх у Соборі ані трохи в тому не засумнівався.

А наступні дні — хоч які дні — місяці, роки були ой, які тяжкі. Почався масовий, нищівний похід влади проти Греко-Католицької Церкви. Усіх священиків похапали — і в Сибір, а найперше Олександра Хіру. Отця Олександра вночі забрали й штовхнули у безвість. І Собор зачинили, аби ніхто з вірників не міг переступити його поріг. І весілля, коли вінчалися Йосип Штилиха та Марія Сабов за греко-католицьким обрядом, було останнє. І не вірилося, не думалося Йосипові, що він сам колись вінчатиме у храмі молодих і хреститиме новонароджених, як нині. Не інакше, що Господь Всевишній вчинив таке диво!

А тоді в автоколоні, де влаштувався двірником, ніхто й не відав про релігійні, християнські устремління Йосипа Штилихи. Про те, що закінчив семінарію не можна було й заїкнутися — все доводилося ховати в собі, потаємно посилаючи Богові молитву за молитвою. А ще ж праця і навчання — закінчив заочно Київський автомобільний технікум, вступив на загально-технічний факультет Ужгородського університету, продовжив потім свою освіту у Львівському політехнічному інституті, на автомобільному факультеті. Врешті-решт, став головним інженером у автотранспортному підприємстві. А у вільний від роботи час та ночами — ходив від хати до хати, від села до села, задовольняючи релігійні потреби християн. Греко-Католицька Церква, що була загнана владою в глибоке підпілля, жила, відкривала очі сліпим, повертала чуття глухим, давала слово устам безмовним, як про це говориться в Святому Писанні.

Молилися з Марією за отця Олександра — нічого ж не відали, не знали про нього, зовсім не надіючись, що колись їм доведеться зустрітися.

Лише в післясталінські роки, коли почалася реабілітація, в Ужгород кілька чоловік повернулося. Аж ось, якось перед ранком хтось обережно, дуже тихо застукотів до замкнутої брами. То був єпископ Олександр Хіра, який кілька років був в’язнем у Караганді.

Шестеро колишніх семінаристів туди до нього потай їздили і владика Олександр таємно усіх висвятив у священицький сан. І отець Йосип, тепер уже з повним правом, пішов на проповідь. За короткий час побував і в Рахові, і в Ужку, і в Плоскому, і в Косівській Поляні, і у Ставному… Заупокійний молебень відслужив, помолившись за всіх, кого забрало воєнне лихоліття. І з повним правом уже — адже висвячений священик — збирав вірників. Розпочав греко-католицькі богослужіння на Кальварії в Ужгороді, а далі і на Цегольні. Катедральний собор ще був зайнятий.

Шість священиків, серед яких і отець Йосип Штилиха, тепер правлять службу Божу в греко-католицькому катедральному соборі, кожна з яких неодмінно закінчується Молитвою за Україну. І в пам’яті раз-по-раз постають рядки з вірша Зореслава, що він його присвятив отцю Йосипу Штилисі: «3 кривавим серцем у долоні до тебе йду, народе мій!».

…Останній раз, коли я був у Соборі разом з онукою Яринкою, то ще більше розхвилювався, бо раптом почув молитву за всіх тих, хто вірою і правдою служить Україні. Серед інших — знайомих і незнайомих мені імен — почув несподівано і своє прізвище. Здивувався тому дуже, а пані Марія, дружина отця Йосипа, що була поряд зі мною, на правій галереї, сказала: «3а книжку це вашу вам від Бога благословення…».

Значить, одразу майнуло мені, недаремний був тяжкий мій труд, для якого зберіг мене Господь, як і отця Йосипа? І яка мені більша нагорода потрібна?

І на закінчення вірш самого отця Йосипа, що дуже й дуже полюбляє українське слово:

Народе мій! Вір мойому Слову:
Над попелище і могили
Здійметься ясний, сніжнокрилий
Дух правди і волі. Оживе,
Й зацвіте, й зазелениться.
Що нині кров’ю червониться,
Й широко в світі засливе
Зруйнована наша країна.
Воскресне, встане Україна!

Петро Угляренко