Так звана «велика схизма між сходом і заходом», а точніше між Латинською і Візантійською Церквами, була вислідом довгих процесів та подій історичного, культурного, релігійного і політичного характеру, які сприяли відчуженню цих двох частин одної Церкви Пресвятої Трійці.
Ці процеси і події можна коротко вичислити так: підапостольські та ранньо-християнські схизми і єретичні рухи; непорозуміння календарного порядку відносно дати св. Пасхи за Папи Віктора (189-198); Аріянська єресь та інші христологічні суперечки, що закінчилися єрессю і схизмою монофізитів та несторіян після Халкедонського Собору у 451 p.; виникнення патріярхатів і питання римського примату, як теж суперечки між патріярхами; непорозуміння і боротьба між Церквою і державою; перенесення імперської столиці з Риму до Нового Риму, Чи Візантії, у 330 p.; цезаропапізм візантійських царів і папоцезаризм Папи Льва І і його наслідників; Акацієва схизма (484-519); кількастолітні суперечки про «філіокве»; суперечки і схизма за патріярхатів Фотія та Ігнатія, що тривали аж до загального собору у Царгороді (869-870); у міжчасі проходило мовне, богословське, культурне, літургічне і політичне відчуження обох Церков, що виразно виявилось у суперечці між Патріярхом Куриларієм і папським легатом кардиналом Гумбертом де Сільва Кандіда у 1054 р.
Остаточна схизма, одначе, прийшла аж у 1204 р. внаслідок ІV хрестоносного походу і захоплення та сплюндрування Царгороду, як теж встановлення латинського царгородського патріярхату і латинської імперії під назвою «Романії». Ще в 1245 р. Папа Інокентій ІV сказав, що схизма прийшла «у нашому часі, тільки кілька літ тому».
Не сміємо теж забути, що схизми та єресі на християнському сході мали своє коріння у різних підходах до богословських питань і правд віри, що її випрацювали дві ривалізуючі богословські школи, а саме: про-платонівська і містична олександрійська школа і про-аристотелівська і біблійно-буквальна антійохійська школа.
Тому яке б то ми спірне питання між Сходом і Заходом не заторкнули, то воно виявиться обтяжене столітніми суперечками, різними богословськими наголошуваннями, культурною різнорідність різними філософськими підложжями і часто протилежними собі канонічними та літургічними підходами. На це все дуже влучно вказав св. п. Митрополит Андрей Шептицький у своїй статті «Східня і західня ментальність».
Тому підходжу до моєї теми «зо страхом і трепетом», щоб нікого не образити, але щоб знайти відповідні розв’язки у розшуках за Богом об’явленою істиною. Богу дякувати, спільні діялоги екуменічного порядку між католиками і православними вже дали великі плоди. Останнім помітним ділом був документ Спільної Міжнародньої Комісії для богословського діялогу між Римо-Католицькою та Православною Церквами під час Другої пленарної сесії в Мюнхені від 30 червня до 6 липня 1982 p., що появився під заголовком «Містерія Церкви і Евхаристії у світлі містерії Святої Трійці». У цьому документі осягнено спільну східньо-західню синтезу заторкнених питань як теж спільну богословську візію. А це великий осяг.
Найважнішим богословським питанням, що донедавна дуже поважно ділило східне православіє від західнього католицизму, було походження Святого Духа від Отця або від Отця через Сина, або, врешті, від Отця і Сина, тобто питання про «філіокве».
Як знаємо, Нікейсько-Царгородський символ віри, створений у 381 р. на Другому Вселенському Соборі не мав «філіокве», тобто додатку «і від Сина». Не маємо часу розглядати докладно цілий історичний розвиток і богословський зміст цього спірного питання, а тому мусимо обмежитися до кількох важливих моментів.
Перша суперечка про походження Святого Духа почалась вже у 4-му сторіччі, коли Теодор з Мопсуестії заперечив «філіокве» («від Сина»), а Теодорет з Киру закинув Кирилові Олександрійському, що він учив подвійне походження Святого Духа від Отця і від Сина. Пізніше, у 5-му сторіччі, св. Августин розпрацював олександрійську думку в цьому питанні, а Східні Церкви розпрацювали погляди Антіохійської школи і Теодорета. У синодальному листі в 649 р. до Царгороду Папа Мартин І (що до речі в 655 р. помер в Криму, тобто на сучасній українській землі) згадав фразу «і від Сина». Це спричинило обурення, яке дуже влучно втихомирив св. Максим Ісповідник, пишучи, що латиняни тою фразою «хочуть показати, що Він (тобто Святий Дух) походить через Нього (тобто через Сина), і щоб виявити сполучення та незмінність субстанції (Пл. 91:136).
В міжчасі проходив місцевий розвиток в напрямі «і від Сина» в Еспанії. Перший синод в Толедо, акти якого зредагував пастор з Паленції біля 445 року, висловлювався позитивно про «філіокве». Дальше синоди в Толедо 3-ій (589 p.), 4-ий (633 p.), 6-ий (638 р.) і 11-ий (675 р.) підготовили з богословського боку 4-ий синод у Бразі у 675 p., що вперше вставив філіокве» (себто «і від Сина») у саму ж таки ісповідь віри. З Еспанії ця нова ісповідь віри дісталась до Галії, тобто сучасної Франції, бо синод в Ґентілі 787 р. прийняв і передискутував справу «філіокве».
В міжчасі на Сході ісповідь віри Тарасія Патріярха в Царгороді прийняв Другий Нікейський Собор 787 р. В цій ісповіді бачимо формулу: «І в Духа Святого, що походить від Отця через Сина…»
На заході виникла проти цього сильна реакція, бо так звані Лібрі Кароліні, що їх написав мабуть Алькуїн, дорадник Карла Великого, заатакували формулу св. Тарасія, як не точну і відкриту до різних помилкових інтерпретацій. Франкфуртський синод під впливом Карла Великого підтримав осуд з Лібрі Кароліні, але несподівано Папа Адріян І почав обороняти формулу св. Тарасія і її зміст. (ПЛ. 98:1249-52).
В міжчасі Патріярх Аквілеї Павлінус скликав синод у Цівідале у Фріулі 796 р. і там обстоював ідею «філіокве», як теж переконав Синод впровадити цю формулу в ісповідь віри. Заохочений піддержкою різних кіл і синодів Карло Великий увів «філіокве» в ісповідь віри у своїй імперській каплиці в Ахені і наказав своїм дворянським богословам, особливо Алькуїнові, писати проти формули «через Сина».
До першого виразного зудару дійшло в 807 p., коли франконські монахи на Оливній горі в Єрусалимі почали співати ісповідь віри з «філіокве». За це на них сильно накинулись грецькі монахи і навіть назвали їх єретиками. З огляду на цей поважний закид Карло Великий підсилив дискусію про «філіокве» на заході й наказав єпископові Теодулові з Орлеану написати твір «Де Спіріту Санкто» в обороні «філіокве». Теж під впливом Карла Великого синод в Аахені у 809 p., висловився за «філіокве», себто «і від Сина».
Дуже цікаву ролю відіграв тут Папа Лев III, бо як франконські та інші латинські монахи з Палестини заапелювали до нього в справі «філіокве» й атаки з боку грецьких монахів не припинялись, то Лев III післав їм відповідь і формулу ісповіді віри, уживану в Римі без «філіокве». Про все це папа повідомив листовно Карла Великого, що негайно скликав вищезгаданий синод в Аахені в обороні «філіокве» і щоб одержати папську апробату уживати «філіокве» в ісповіді віри. Лев III відповів про «філіокве»: «Я так думаю і того додержуюсь». Але про цю справу встановлення «філіокве» до ісповіді віри він написав: «Ми не допускаємо до того, щоб або у рецитованні, або у навчанні щонебудь було додане або включене в ісповідь віри». Більш того, він дораджував імператорові, щоб він повільно і поступово уникав рецитування ісповіді віри під час святої Літургії. Щоб підкреслити своє наставлення, Лев III наказав виготовити дві срібні таблиці — одну по-латині, а другу по-грецьки, з ісповідями віри без «філіокве» і наказав повісити їх у Базиліці св. Петра на амвоні. Поступування Папи Лева III виразно вказує на те, що він не хотів якогонебудь зудару з греками та іншими східніми християнами. З другого боку, він не хотів допустити до того, щоб світська імперська влада диктувала Церкві правди віри та формулу ісповіді. Дуже важливе те, що 48 римських папів від Лева III до Венедикта VIIІ, тобто на протязі більше двохсот років, від 809 до 1013 р. постійно боролись проти вставки «філіокве» в ісповідь віри, аж доки врешті це стало сумною дійсністю біля 1013 р. Сталось це на виразне і сильне прохання імператора Генріха II.
Наука про «філіокве» стала більшою причиною роздору між Сходом і Заходом за Патріярха Фотія, що у своїй боротьбі проти Папи Николая І підніс «філіокве», як найбільший богословський закид. Він оправдував формулу св. Тарасія «через Сина» і у противенстві до справжньої грецької традиції був перший, що говорив про походження Святого духа «тільки від Отця». Це слово «тільки» стало основою православної інтерпретації цієї богословської науки, але не на підставі Святого Письма чи патристичних текстів, але на підставі філософічної діялектики.
В 1054 р. Патріярх Михайло Керулярій висунув «філіокве» як головний аргумент проти Риму. Цікаве те, що папський легат Кардинал Гумбертус де Сільва Кандіда зробив закид Керулярієві і Східнім Церквам, що вони викинули «філіокве» з ісповіді віри. Він був свято переконаний, що «філіокве» було там від 381 р., тобто від ІІ Вселенського Собору, або І Царгородського.
Другий Ліонський Собор здефінював «філіокве», і цю дефініцію підписали три репрезентанти царя Михаїла VIIІ Палеолога. Одначе клир і населення Царгороду заперечили «філіокве» навіть під час жорстокого переслідування, яке завів цар. Флорентійський Собор у 1439 p., що його підписали греки і латиняни, уточнив, що Святий Дух походить від Отця і від Сина як з одного принципу і з одного коліна, та що «від Сина» і «через Сина» має те саме кавзальне значення. Фльорентійська Унія не витримала іспиту часу, а тому обидві сторони повернулись до своїх передсоборових позицій.
Але як справа стоїть сьогодні? Починаючи з 1941 р. Римський Апостольський Престіл почав видавати літургічні книги для католиків східніх обрядів. І тут сталось щось неймовірне. Літургічні книги для візантійського грецького обряду і т.зв. «рецесіоне вольгата» для росіян, болгар, білорусів і т.п. пропустили «філіокве» цілковито. Так звана «рецесіоне рутена», тобто для українців, має «и Сина» у червоних дужках з приміткою і поясненням: «відомо да будеш, яко вся, я же между […] заключена суть, подобаєт глаголати і совершати іли оставляти, точію по благоусмотренію епіскопа, єгоже єсть область».
Те саме сталося з Сиро-Малоборським та іншими обрядами. Було це неймовірне уступлення з колись непорушних позицій. Тому сьогодні Українська Католицька Церква має повне право навіть з Римської перспективи пропустити «філіокве» в ісповіді віри, щоб зблизитись до Православних Церков. З другого боку, Православні Церкви повинні теж повернутись до 381 р. і перестати називати єретиками тих, що приватно, поза ісповіддю віри вчать «філіокве», або «пер Філіюм», як теологуменон, або богословське заключення, бо плюралізм тут як і в інших питаннях вповні допускальний.
(Далі буде)
* Доповідь була виголошена на першому симпозіюмі на тему: «Український екуменізм», що відбувся заходами Українського Патріярхального Світового Об’єднання, 2 грудня 1983 p., у Торонто — Канада, у рамках ІV Конгресу СКВУ.
