Документ про голод

Нещодавно в італійських архівах знайдено незвичайний документ про голод на Україні, що мав місце у 1932-33 роках. Це документ-лист італійського консула Ґраденіго до королівської амбасади Італії у Москві. Це свідчення безпосереднього очевидця цих страшних, кошмарних подій, що їх пляново організувала Москва на чолі з тодішнім вождем Сталіним. Декому видавалось, що ці кошмарні неймовірні злочини проти українського народу, а в першу чергу українського селянства, яке було суцільною українською силою, з часом підуть у забуття. Як бачимо тепер, так не сталось. Після п’ятидесяти років немов встають мертві й говорять про ці злочини проти людства.

Здавалось нам, що вільний світ про них не знав, бо більшовицька дійсність була герметично закритою і нічого не могло продістатись у вільний світ, але, як бачимо сьогодні, дещо проривалось і було відоме на Заході. Про події, що були куди більші, як гітлерівські, був поінформований вільний Захід, але мовчав.

Цей документ уперше появився в українському перекладі у «Вістях з Риму» за грудень 1986 p., звідки його й передруковуємо. Шкода, що цей документ не був опублікований, поки була написана книжка «Жнива розпачу» Р. Конквеста. Нашим бажанням є, щоб читачі журнала запізнались з цим історичним документом.

Відомо, що радянські борзописці накидаються на книжку Р. Конквеста «Жнива розпачу» і фільм про голод С. Новицького, мотивуючи, що це все є вигадки. Про це також говориться по радянському радіо. Вони намагаються всіма силами заперечити незаперечні факти того часу, що, мовляв, такого голоду і в Україні не було. Італійський консул Ґраденіґо, який тоді перебував у тодішній столиці України Харкові, все це бачив власними очима. Читаючи рядки цього документу, мороз проходить по тілі. Треба сподіватись, що напевно по різних архівах лежить більше подібних документів про пляново організований голод на Україні. Треба до цих архівів діставатись і розкрити ці таємниці.

Редакція

* * *

Харків, 31 травня 1933 — XI

Ч. 474/106

Голод і українське питання До Королівської Амбасади Італії в Москві

Голод далі робить таке велике знищення між народом, що залишається зовсім не зрозумілим, як світ може стояти байдужий супроти такої катастрофи і як інтернаціональна преса, що так активно закликає до міжнароднього осудження Німеччини, винуватої в т.зв. «страшних переслідуваннях євреїв», соромливо мовчить про цю різанину, організовану радянським урядом, в якому самі євреї відограють велику, хоч і не першу ролю.

Дійсно нема сумніву: 1) що цей голод походить головно із свідомо організованого неврожаю, «щоб провчити селянина»; 2) що ні один єврей не знаходиться між загинулими в себе вдома і що, навпаки, всі вони товсті і добре відживлені під братерськими крилами ҐПУ.

«Етнографічний матеріял» буде змінений, цинічно сказав один єврей, велика риба місцевого ҐПУ. Сьогодні можна передбачати остаточну смерть цього «етнографічного матеріялу»; він призначений, щоб бути заміненим.

Хоч і яким страшним і неймовірним може здаватися таке передбачення, все ж таки треба його вважати реальним і в стані повного здійснювання.

Уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції (про яку я кількакратно здавав звіт), не неврожай — це було б нелегко сказати, а цілковитий брак будь-якого засобу прожитку в українських селах, на Кубані, на середній Волзі.

Три твердження можуть лежати в основі такої політики:

  1. пасивний спротив селянина супроти колективного господарства.
  2. переконання, що неможливо звести цей «етнографічний матеріял» до зразку правдивого комуніста.
  3. більш або менш ясно визнана потреба або вигода денаціоналізувати землі, в яких свідомість українська і німецька знову розбуджувалися, з небезпекою можливих майбутніх політичних труднощів, і де, для зміцнення імперії, краще, щоб жило населення, принайменше в більшості, російське.

1-ше твердження мусіло спровокувати початкову «научку», що її, поза всяким сумнівом, вирішив, як це підтверджує багато осіб з партії, уряд.

Друге [твердження] щонайменше спричинилося до майже цілковитої байдужости з боку самого уряду щодо трагічних наслідків, які спричинила «научка».

Третє є напевно призначене зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців, з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшена. Я тієї думки, що її перевищать і що, мабуть, уже її досягли.

Це велике нещастя, яке скошує мільйони осіб і винищує дитинство цілого народу, вдаряє в дійсності тільки Україну, Кубань і середню Волгу. Деінде його багато менше відчувається або не відчувається й зовсім.

Професіоналісти, гідні всякого довір’я, які відчувають таку велику непошану супроти царського режиму, що аж дивитися благим оком на теперішній уряд, мали спромогу проїздити через інші частини України і однозгідно заявляють, що катастрофа обмежена виключно до України, Кубані, середньої Волги.

«Руїна починається за Курськом, — сказав письменник Андреєв, який проїхав кілька днів тому з Москви, і додав, — український селянин більш уже не повернеться до землі. Хто переживе, стане безпритульним, далеким від цієї своєї батьківщини, тому що ніхто вже не буде спроможний відродити в ньому довір’я до сучасного режиму. Також і колгоспники страшенно виголоджені і починають розпадатися через смертність, яка їх нищить, і через утечу в міста тих, що залишилися. Всі тікають до головних центрів і, якщо їм вистачає сили, щоб дійти, там їх однаково чекає голодова смерть, тому що не мають грошей і ніхто не старається їм допомогти. Моя дочка [говорив Андреєв] має заледве 15 літ, але навіть і вона не зможе побачити нашої країни такою багатою і щасливою, як це було в минулому. «Спасення» прийде, може, з цілковитим знищенням селянина. Уряд заступить його новим елементом, який буде змушений працювати на землі так як робітник у фабриці, але досвід навчає, що фабрики в руках сучасного режиму не продукують нічого; і так, без сумніву, буде також із землею: якщо її зорганізують у колгоспи, режим завалиться. Приїжджаю з відвідин багатьох мешканців в околиці Ленінграду; там нарікають, бо втратили від 50 до 60% корів! Але вони пани, що їдять щодня хліб. Мали б на що нарікати! Там їм добре; нехай приїдуть сюди побачити, що діється!». — Така розмова відбувалася в домі спільних знайомих.

Це зауваження загального порядку, що їх підказує перебіг фактів, які довели до теперішнього нещастя.

Уважаю вказаним представити ще епізодичний образ ситуації:

Товариш Френкель, член «Колегії» ҐПУ, звірився одній відомій мені особі, що в Харкові щоночі збирають до 250 трупів померлих на вулиці з голоду. З мого боку можу посвідчити, що я бачив по півночі, як перед консульством переїжджали тягарові авта з вантажем 10-15 трупів. Тому, що біля Королівського консульства стоять три великі споруди в будові, тягарівка зупинилася перед будовою і два службовці з вилами до сіна ввійшли, щоб шукати мертвих. Я бачив, як підібрали з землі тими вилами 7 осіб, між якими були два мужчини, одна жінка і четверо дітей; інші особи будилися і зникали, як тіні. Один з призначених до тієї праці сказав мені: «У вас такого немає, правда?».

На базарі вранці 21 [травня] мертвих поскидали, як купи шмат, у болоті і в людському гною, вздовж частоколу, що відмежовує площу в сторону ріки. Було їх біля 30. Вранці 23-го я їх начислив уже 51. Одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері, з посірілим обличчям. Люди говорили: «Це пуп’янки соціялістичної весни».

Одного пополудня я йшов Пушкінською вулицею в сторону центру. Падав дощ. Три безпритульні перейшли попри мене; вдавали, що билися. Одного штовхнули і він повалився на жінку, яка несла горщик з борщем, обвинутий хустиною. Горщик упав на землю і розбився. Винуватий утік, а інші два руками збирали з землі зупу й її ласо з’їдали. Трохи всипали в шапку для третього.

На тій же Пушкінській, кількадесять метрів від консульства, одна селянка була цілий день з двома дітьми, присівши на розі хідника, як десятки інших мамів, одні вище, другі нижче по тій дорозі. Тримала просту коробку з молока і стару бляшанку з консервів, без накривки, в яку час від часу хтось кинув копійку. Ввечері одним рухом віддалила від себе обох дітей і, вставши, кинулася під трамвай, який гнав повною швидкістю. Пів години пізніше я бачив двірника, який вимітав кишки нещасної. Двоє дітей усе ще там стояли і дивилися.

Щойно минулого тижня було зорганізовано бригаду для збирання безпритульних дітей. Справді, крім селян, які напливають у місто, тому що в селах не мають більше жодної надії вижити, є також і діти, яких сюди приносять і залишають батьки, що самі вертаються до села, щоб там померти. Вони сподіваються, що в місті хтось заопікується їхніми дітьми. Ще до минулого тижня вони лежали і плакали на кожному розі, на хідниках, усюди. Ми бачили 10-річних дітей, які були за маму для 4- або 3-річних. Коли надходила ніч, вони їх накривали власним шаликом або плащем і спали скорчені на землі; біля них лежала бляшанка для сподіваної милостині.

З минулого тижня працюють двірники в білих фартухах, які їздять по місті, збирають дітей і заводять їх до найближчого відділу міліції, часто серед сцен розпуки, крику, плачу. Перед консульством міститься міліційний відділ: кожної хвилини чуються розпачливі крики: «Не хочу йти до бараків смерти, лишіть мене вмирати в мирі!».

Коло півночі починають перевозити їх вантажними автами до Північно-Донецької товарової станції. Туди збирають також і дітей, яких звозять із сіл, знаходять у поїздах. Також родини селян, найстарших неодружених, що їх забирають за дня в місті. Там є і санітари, які виконують «чорну роботу» («вони є героями дня»,— сказав мені один лікар; досі мали 40% мертвих на тиф, що ним заразилися підчас своєї праці). Тих, що ще не спухли, і є вигляд, що зможуть віджити, посилають у бараки «Голодної гори», де у будах, на сіні, конає близько 8,000 осіб, переважно діти. Призначений туди лікар розповів мені, що вони одержують молоко і юшку, але, очевидно, рідко [бракує пів рядка тексту] — …сказав «але все ж таки я переходжу з однієї кризи сліз до другої».

Опухлих перевозять товаровим поїздом у поля і залишають їх 50-60 км. від міста, щоб там помирали, ніким не бачені. Вагони, як тільки наповнюються, загороджують штабою. Часто буває, що поїзд відправляють кілька днів після того, як вагони замкнено. Кілька днів тому один залізничник; переходячи попри один з тих вагонів, почув крик; наблизився і почув одного нещасного, який з середини благав, щоб його врятували, бо сморід від трупів там ставав неможливий. Коли відкрили вагон, то побачили, що він був єдиний ще живий; тоді його витягнули і поставили вмирати в інший вагон, де ще живими були ті, що їх замкнули.

Коли приїжджають на місце, де їх скидають, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Пильно дбають, щоб не звертати завеликої уваги на дрібниці, і часто можна побачити, як кинений у яму оживає й рухається в останньому прояві життя. Але робота гробокопателів не переривається через те, і викидання трупів продовжується.

Ці деталі я одержав від санітарів і можу гарантувати їх автентичність.

В’язниця «Голодної гори» має в середньому 30 померлих за день.

У селі Ґрагово, коло 50 км. від Харкова, з 1,300 мешканців, що там жили, можна начислити сьогодні тільки 200.

Околиця Полтави, здається, найгірше потерпіла, гірше навіть від Харкова. У місті Полтаві навіть лікарі починають пухнути з недоживлення.

Із Сумів один комсомолець пише до своєї дівчини в Харків, що там батьки убивають своїх найменших дітей і їх з’їдають.

Залучую зразки порошку із коренів, з якого виробляють дерев’яну кашу на селах Білгороду.

Перед хатою Баловича один старший [чоловік] достойного вигляду раптово зігнувся над купою стружок і проковтнув повну їх жменю.

Залучую фотографію однієї дитини, що сюди приїхала з родиною німецького походження із середньої Волги, щоб її повернули на батьківщину з генерального консульства Німеччини. Вигляд хирлявого старця є одним із найчастіших, який можна зустріти навіть тут, у Харкові.

Наостанку згадаю про самогубство генерала ҐПУ Бродського, який 18 ц.м. по повороті з інспекції по селах, після жахливої сцени з Балицьким, під час якої генерал кричав, що це не комунізм, а «жахіття», що йому вже досить тих інспекцій і що «порядку» не піде більше нікуди заводити (здається, що мав він перевести якесь приборкання), — пістолею пустив собі кулю в лоб.

Так само і Хвильовий, і Гірняк [мабуть, Скрипник — Ред.], за аналогічними причинами. Ці два останні, особливо цікаві з погляду політичного, є темою [мого] окремого звіту.

Вкінці одна [особа], велика риба місцевого уряду й партії, імени якого я не міг дізнатися, збожеволів після інспекції в селі, і мусіли його вдягнути насилу в гамівну сорочку [божевільних]. Він також несамовито верещав: «Це не комунізм, це мордування».

Закінчую: сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У може дуже близькій майбутності не можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані, тим самим, про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм.

З найвищою пошаною Королівський] консул:

[Підпис] Ґраденіґо

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

You may use these HTML tags and attributes: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>