Докидаємо і нашу грудку землі на свіжу могилу Івана Керницького

Хоч Іван Керницький не був формально членом Українського Патріярхального Товариства, але фактично завжди брав діяльну участь у активності Патріярхального Т-ва і як людина пера заслуговує на особливу увагу в журналі «Патріярхат», що його пильним читачем він був.

Під час майже кожного спільного традиційного свяченого, що улаштовувала управа Патріярхального Т-ва, були читані його святочні есеї. Ось у Томину неділю на цвинтар св. Андрія у Бавнд Бруку українці, православні й католики, прийшли поклонитись гробам, а також бути учасниками посвячення пам’ятника Невідомим Воякам УПА.

При цій нагоді я відвідав свіжу могилу Івана Керницького. Переді мною вже були відвідувачі, бо на могилі біля хреста були покладені традиційні великодні крашанки. Глибока призадума і щире «Отченаш» над могилою Івася, а опісля спільного друга Миколи Понеділка перенесла мене в інший світ — світ спогадів. При цій нагоді хотів сказати: «Івасю, і цього року у нас буде спільне свячене, але не буде Твого дотепного і оживляючого великоднього есею». Дотепер так було, що Івась нам ніколи не відмовляв, коли ми до нього звертались, але цим разом він уже у засвітах і не може виконати нашого прохання. Ми все будемо його згадувати як члена нерозривної великої патріярхальної родини.

Ось цим різноманітним уведенням бажаємо підкреслити, що Івась був фактичним членом нашої патріярхальної родини, і його такий несподіваний відхід 16 лютого 1984 р. у Божу безконечну вічність був і залишився великою втратою для Патріярхального Т-ва. Також правдою є, що Івась Керницький належав до всіх, себто належав цілій українській громаді, без різниці політичної диференціяції чи віровизнання. Це випливало з його надзвичайної шляхетної особистої постави. Бо справді, Івась був винятковою індивідуальністю у нашому громадському, а зокрема журналістичному й літературно-письменницькому житті. Правду кажучи, такого типу людей буває мало не тільки серед українців, але й у загальному.

Насувається думка з певним сумнівом, що, мовляв, здається, але треба сказати, що Івась належав до тих осіб, що не мав ворогів, бо він всіх поважав, шанував і кожному віддав належне, а за те його всі любили і поважали. Він для кожного мав добре слово, приємну й щиру усмішку. Це він практикував у своєму щоденному житті як у товариському, так і журналістично-письменницькому. Можна, не помилившись, сказати, що всі знали і любили Івася Керницького, і всіх знав Івась. Гадаю, що таке спостереження говорить багато і підкреслює співзвучність, взаємопов’язаність і щиросердечну настанову Івася.

Звичайно, всі ми знаємо, що після кожної втрати, зокрема після смерти дорогої для нас людини, у нас залишається особливе почуття душевного болю і смутку. Цей душевний біль і смуток є куди більший, коли від нас відходить нам мила й дорога людина, яку ми часто бачили, яка була з нами, трудилась, працювала, переживала хвилини радости й хвилини суму, а такою людиною для нас всіх був Івась Керницький, відомий серед читачів як Ікер. Це твердження має глибоке умотивування. Адже відомо, що Івась не мав тут ближчої родини, як також йому не вдалось закласти власної родини, але його найближчою родиною у житті була, як вже вище згадано, українська громада. Це було виразно помітно під час похоронних обрядів у похоронному заведенні, опісля у церкві св. Юра, яка була заповнена і, нарешті, на місці вічного спочинку — в Бавнд Бруку. Це був вияв любови і пошани. Слід підкреслити, що під час всіх похоронних обрядів не бракувало нікого. Кожний, хто тільки мав можливість, старався прийти, щоб сказати Івасеві останнє «прощай». Всі прийшли, щоб висловити свої спільні молитви за його душу і просити Всевишнього, щоб його прийняв і поселив у своїх безмежних селищах, де немає ні муки, ні болю, а лише життя безконечне.

Серед тих, що прощали покійного Івася, слід назвати в першу чергу колишнього голову, а під сучасну пору почесного голову Об’єднання Українських Письменників у екзилі «Слово» професора Григорія Костюка, який виголосив зворушливе й вдумливе прощальне слово, підкреслюючи особливі заслуги Покійного як письменника. Від Спілки Українських Журналістів його прощала мґр Оля Кузьмович, яка підкреслила особливе значення Покійного у журналістичній творчості. Галина Кіляр прощала від Відділу Українського Народнього Союзу. Над могилою від Об’єднання Українських Письменників «Слово» прощав Остап Тарнавський. Опісля ще низка промов була виголошена під час поминок.

Серед прощальних промов, які були виголошені під час похоронних обрядів, слід згадати особливу промову-проповідь у церкві св. Юра о. пароха Патрикія Пащака, у якій були змістовно схоплені найбільше суттєві прикмети Покійного Івана Керницького.

Іван Керницький народився у селянській родині в 1913 році у селі Суходолі Львівської области — Західня Україна. Батьки Івася дали йому патріотично-родинне і глибоко-релігійне виховання. Вже у юнацьких роках Іван Керницький виявив нахил до журналістики і красного письменства. Перші журналістичні спроби успішно пройшли у видавництві Івана Тиктора у Львові, де він працював від 1933 до 1939 років. Тематика його творчости випливала з його села, яке він не тільки добре знав, але й повністю його відчував. Про це говорять перші оповідання, такі як «Святоіванівські вогні», «Мій світ», «Село говорить» та інші.

Іван Керницький увесь час працював над собою, і це можна було завважити по його творчості. Вже на еміграції він заторкував ширший діяпазон журналістичної і літературно-письменницької творчости. Тут можна назвати такі твори, як «Циганськими дорогами», «Перелетні птахи» й інші. Одним з його кращих творів є «Герой передмістя».

І. Керницький також виявив себе у драматургічній творчості. Тут можна назвати такі його твори: «Квіт папороті», «Король стрільців», «Листопадовий день» тощо.

На цьому місці слід згадати цілу низку фейлетонів, які появлялись кожного тижня на сторінках «Свободи». Він же був постійним і незаступимим співробітником гумористичного журналу «Лис Микита». Це тільки коротка згадка про його журналістичну і літературну творчість. До цього варто ще згадати, що він був довголітнім членом Літературно-мистецького клюбу у Нью-Йорку. Його участь була всюди значною і видною. Своєю невтомною творчістю не раз формував громадсько-політичну думку. Він це робив вдало, з дотепом, з гумором, а одночасно з певним спрямуванням, яке не залишалось без впливу на оточення.

Покійний Іван Керницький відійшов у Божу вічність на 71 році життя. Якраз, ще за життя, українська громада гідно й достойно відзначила його 70-річчя. Святкування 70-річчя з дня народження було відзначене найперше 64 Відділом СУА, а згодом Об’єднанням Українських Письменників «Слово» в екзилі та Літературно-мистецьким клюбом у Нью-Йорку. Під час цих святкувань Покійний Івась мав нагоду побачити своїх шанувальників і послухати своїх звеличників.

Також варто підкреслити, що поруч своєї багатотрудивої праці він не забував своїх обов’язків супроти Бога-Творця і своєї Церкви. Кожного свята і кожної неділі, навіть коли його здоров’я було послаблене, він все ішов до церкви на Службу Божу, щоб подякувати Всевишньому Господеві за всі його блага, що ними Він його наділював.

Правдою є, що Івась мав багато друзів, але також мав таки найближчих приятелів, і власне ці найближчі були до кінця біля нього і замість родини зайнялись його похороном. Тут слід назвати Лясю Старосольську, Лідію Савойко і Ярослава Пастушенка. Вони постарались, щоб всі похоронні обряди пройшли якнайкраще. Треба було полагодити всі потрібні формальності, що і було зроблене. Очевидно, Івась не мав родини, яка могла була в його імені це зробити, але він був членом нашої патріярхальної родини, і в імені його висловлюємо згаданим особам щиру подяку за їх вклад праці й посвяту.

Хоч Івась Керницький перенісся у той світ, але він залишився між нами і ще довго, довго буде з нами і буде промовляти до нас своїми творами. Хай гостинна американська земля буде йому легкою.

М. Галів