Джордж Вайґель: «Доля Європи завжди матиме вирішальне значення для християнського проекту в усьому світі»

 English version

Джордж Вайґель відомий українському читачеві передусім як біограф Івана Павла ІІ. Його неперевершені книги «Свідок надії» та «Кінець і початок», які розгортають багатопланову картину життя святого, перекладені багатьма мовами і вважаються найґрунтовнішими в цій темі. Джордж Вайґель, окрім цього, є  одним із найвидатніших католицьких інтелектуалів нашого часу. До його думок прислухаються як віряни, священики, кардинали, так і понтифіки. Доктор Вайґель чимало писав на теми кризи європейської ідентичності. В своїй книзі «Куб і катедра» він на символічному рівні показує цю кризу, звертаючи увагу читача на символи сучасності  –  холодну і пусту Велику арку Братерства в Парижі та на собор Паризької Богоматері як високохудожній витвір християнської культури. Головною темою цього номера є ідентичність Європи, яку відкриває слово Папи Франциска. Пропонуємо читачам «Патріярхату» продовжити заглиблення в цю тему із Джорджем Вайґелем.

Джордж Вайґель- Два роки тому понад сто українців віддали свої життя під час Революції Гідності під прапорами України та Європейського Союзу. Але донині в Україні тривають дебати про те, чим Європа є або має бути, і що означає вислів «європейська Україна». В той же час ми є свідками сильного руху євроскептиків, зокрема на хвилі Brexitу. Ви багато писали про європейську ідентичність. То що ж робить Європу Європою?

- Європа є меншою мірою поняттям географічним – радше культурним. Її культура сформувалась завдяки плідній взаємодії Єрусалима (маю на увазі біблійну релігію), Афін (з їхньою вірою в розум) і Риму (він дав Європі принцип переваги верховенства закону над правилом грубої сили). Одна з причин того, що Європа тепер «хитається», полягає в тому, що захитались всі її три культурні стовпи. Можливо, Україна через досвід Майдану і завдяки тому, що відбулось після нього, може допомогти Європі знову відкрити для себе правду про себе.

- У своєму виступі під час удостоєння премії Карла Великого Папа Франциск сказав: «Європа замість захисниці простору покликана бути матір’ю, яка генерує процеси», наголосивши, що ми повинні звернути свій погляд на отців-засновників повоєнної Європи. Що втратив ЄС від їхньої основної ідеї за останні десятиліття?

- Європа втрачає, або якщо ви бачите це ще більш похмуро, вже втратила ту ідею людської особи і людського суспільства, яка сформувала соціальну доктрину Католицької Церкви і яка має вирішальне значення у формуванні бачення майбутнього Європи. Ці ідеї лежали у фундаменті міркувань де Ґаспері, Аденауера і Шумана засновників того, що сьогодні називається Європейським Союзом. Ідея гідності людської особи і органічної природи суспільства була закорінена в те, що католицька соціально-етична доктрина означує як «ідея субсидіарності»,  згідно з якою суспільство є комплексом соціальних інститутів, що включає уряд, але не обмежується урядом, і в якій підставове значення для публічного життя мають вільні асоціації громадянського суспільства. Сьогодні точиться багато розмов про сучасний європейський «дефіцит демократії», який означає, що брюссельська бюрократія ігнорує цей принцип субсидіарності. Я б ствердив, що «дефіцит демократії» насправді є «дефіцитом Бога». Коли культура відмовляється від Бога, від Біблії, вона має тенденцію відмовитися й від ідеї людської особи і суспільства, яка надихнула засновників ЄС. Невтішним результатом цього є те, що тоді, ще кардинал, Йозеф Ратцінгер назвав у 2005 році диктатурою релятивізму.

- Папа Франциск згадав і про роль Церкви у «відродженні змученої, але все ж сповненої енергії й потенціалу Європи», говорив про «новий європейський гуманізм». Існує багато спекуляцій щодо терміну «гуманізм» в сучасних європейських суспільствах і в Україні зокрема. Що цей «новий європейський гуманізм» означає з погляду Католицької Церкви?

- Він передбачає те бачення людської особи, людської спільноти, походження людини і людської долі, яке народилось із віри Біблії, – ідею життя як подорожі й паломництва, а не випадковості або нескінченних безглуздих циклів  – і отримало сучасну соціальну та політичну форму в католицькій соціальній доктрині від Лева XIII через Івана Павла II. Те, чого Європа потребує сьогодні найбільше, є християнським гуманізмом Івана Павла II, тож маємо гарний час для того, щоби почати досліджувати, читати (або перечитувати) його апостольське послання Ecclesia in Europa («Церква в Європі») 2003 року, що було свого роду «папським табелем успішності» європейського шляху розвитку за півтора десятиліття після революції 1989 року.

- На мою думку, сучасне європейське суспільство не чекає від Церкви відповідей на свої проблеми. Це справді так чи це занадто скептичний погляд?

- Європа досі думає, що може жити за рахунок соціального і культурного капіталу свого минулого. Але якщо християнські джерела цього соціального і культурного капіталу не оновлюються, її «рахунок» може збанкрутувати і вся «будівля» може завалитися.

- Отець Юзеф Тішнер якось сказав, що Католицька Церква в Європі, здолавши комунізм, перебуває на шляху зіткнення із секулярним лібералізмом…

- Я сформулював би це так: увесь проект «Європа» перебуває на шляху зіткнення з радикально секуляризованою формою лібералізму, який закінчується тим, що руйнує віру в розум і верховенство закону. Насправді зіткнення відбувається просто зараз. Ми маємо ті ж самі проблеми в Північній Америці. Весь Захід тепер стикається з парадоксом, який був уперше сформульований у 1960 році німецьким правовим філософом Ернстом-Вольфгангом Бокенфордом[1]. Цей парадокс полягає у тому, що ліберально-демократичний проект заснований на таких засадах, які він сам не здатен генерувати.

- Я стежу за деякими дискусіями щодо релігії в суспільному житті у Північній Америці і читав про так званий «шлях Бенедикта»[2] (Benedict option), базований на книзі Елісдеа Макінтайра «Після чесноти». Для багатьох спільнот цей варіант видається дуже привабливим. Що ви думаєте про це в контексті всіх проблем і загроз для європейського суспільства?

- У своєму нинішньому вигляді це романтичний нонсенс, тому що, по-перше, боротьба за культуру не закінчена, а по-друге, сили диктатури релятивізму не дозволять цим мотивованим невеликим свідомим громадам сформуватися й існувати. Більш продуманий варіант можна знайти в книзі мого колеги Юваля Левіна «Тріснута Республіка»[3] (The Fractured Republic).

- Ви багато писали про секуляризацію в Європі та відродження католицької віри в таких країнах, як Польща. Проте навіть у Польщі, якщо брати до уваги статистичні дані, релігійні практики, а також випадки дотримання морального католицького вчення, вже не є такими частими… Яким ви бачите майбутнє Церкви в цій країні?

- На мою думку Польща може стати одним із двигунів самооновлення Європи. Але цього не станеться, допоки єпископи Польщі не покажуть, що вони розуміють соціальну доктрину Івана Павла II і допоки польські політики не припинять відновлену внутрішню боротьбу 1920-их років.

- А як щодо православних країн Європи таких як Греція, Румунія, Болгарія? Одні стверджують, що країни східнохристиянської традиції більш «духовні» і можуть допомогти західним суспільствам віднайти духовний компас. Чи можлива реєвангелізація Європи через співпрацю Католицької Церкви і православних?

- У православному богослов’ї не існує бази, на основі якої можна було б припустити, що воно має цілісну пропозицію щодо створення вільного і доброчесного суспільства в ХХI столітті. Візантійська «симфонія» неминуче веде до підпорядкування Церкви державі – це виглядає як присуд історії. Тому нам необхідний новий серйозний діалог між представниками східнохристиянської традиції та прибічниками соціальної доктрини Католицької Церкви. На щастя, деякі православні мислителі пропонують саме це. А щодо можливості спільної праці католиків і православних у справі реєвангелізації, то деякі обнадійливі тенденції є. Але допоки російське православ’я пов’язане з путінським націоналізмом, це малоймовірно…

- У країнах Східної Європи релігія дуже близька до націоналізму. В деякі періоди це допомагало вистояти народам. А як є тепер, наприклад, у Польщі, Україні чи в інших країнах?

- Християнство здатне формувати такий патріотизм, який не є ксенофобським, але формування такого патріотизму відбувається через визнання цінності інших національних і культурних особливостей. Це дуже відрізняється від ксенофобії, що є спокусою для деяких форм сьогоднішнього християнського націоналізму.

- Чого європейці, зокрема східні, могли б навчитися у американських католиків, зважаючи на сучасні виклики? Наші нинішні дискусії в громадській сфері вам добре відомі, відстоювання моральних принципів і місця релігії в суспільному вимірі, вплив християнства на соціальні процеси все це для вас не нове…

- Я хотів би сказати, що Європа могла б узяти від Америки деякі уроки щодо побудови та підтримки справді плюралістичної демократії, але з огляду на нинішню кризу в американській політичній культурі, яка породила дві абсолютно неприйнятні кандидатури на пост президента, це потребувало б уточнення багатьох нюансів.

- Нині, як і в міжвоєнний період, ми бачимо авторитарні уряди в Східній Європі та за її межами, які шукають (а інколи й отримують) підтримку християнських Церков. Це явище можна спостерігати в Угорщині, Польщі та Росії. Яка ваша думка з приводу такого розвитку подій?

- Угорщина, Польща та Росія – це три абсолютно різні ситуації, які не можна розглядати як три прояви одного й того ж явища. Росія, наприклад, є авторитарною клептократією, чого нема в Угорщині чи в Польщі. Реальне питання щодо ситуації в Угорщині та Польщі – те, чи демократичні зобов’язання можуть співіснувати з відмовою від лібертинського[4] способу життя Брюсселя, який є найагресивнішою формою європейського laïcité[5] сьогодні.

- За час понтифікату Папи Франциска центр уваги Католицької церкви змістився в Африку, Азію і Південну Америку. Мені здається, що цей фокус є непропорційним щодо європейської ситуації і що ми можемо врешті-решт «втратити» Європу. А може, Європі не потрібен такий фокус, бо вона в змозі упоратися зі своїми проблемами завдяки власним ресурсам?..

- Євангеліє спершу було інкультуроване в Європі. Ось чому доля Європи завжди матиме вирішальне значення для християнського проекту в усьому світі. Втрата історичного християнського центрального регіону можлива, але це, звичайно, не буде корисним для євангелізації світу загалом.

 

[1] Так звана «Дилема Бокенфорда» полягає в тому, що сучасні ліберальні демократії за вихідні принципи побудови сучасних суспільств беруть ті цінності, які сформувалися в попередньому контексті, – юдео- християнському, але самі не здатні згенерувати цих принципів.

[2] «Шлях Бенедикта» (Benedict option) одна з ідей в американському християнстві, яка полягає в тому, що християнство вже програло «культурну війну» із сучасною крайньою ліберальною «варварською» культурою, а тому повинно відійти від беззмістовної боротьби в свою «келію», щоб зберегти християнське класичне надбання для часу, коли «варварські» часи знову минуть. Ця концепція базується на прикладі святого Бенедикта Нурсійського і західного монашества, які пронесли класичну культуру крізь «темні віки», що почались після зруйнування Риму варварами в IV ст. У пошуках моделей існування й діяльності Церкви в контексті сучасної західної культури в американському католицизмі розвинулись багато інших ідей чи «шляхів»: Франциска, Августина, Домініка, царя Давида, Папи Григорія та ін.. Ознайомлення з ними може бути добрим поштовхом до пошуку контекстуалізованого «греко-католицького» чи «українського» шляху існування Церкви в сучасному світі.

[3] У своїй книзі Юваль Левін аналізує стан американського суспільства та політики, відзначаючи їх глибоку фрагментованість, спричинену «культурними війнами», індивідуалізмом тощо. Все це, на його думку, спровокувало серйозну кризу взаємної довіри в соціумі. Вихід з цієї ситуації Левін вбачає у оновленні принципу субсидіарності.

[4] Лібертинізм (англ. – libertinism) – поведінка, яка відкидає будь-які моральні межі чи авторитет.

[5] Терміном laïcité (фр. – світський, нерелігійний) зазвичай позначають процес секуляризації у Франції, який вважається одним із найрадикальніших та найагресивніших і полягає в максимальному позбавленні релігії впливу на публічне життя суспільства.